Від початку війни кордон України перетнули 7,5 млн осіб. Ще 7,1 млн українців стали вимушеними переселенцями (ВПО). Таку інформацію надають у МЗС України.

Дехто тікав від постійних обстрілів, дехто від окупації, але всі були змушені залишити свої домівки через повномасштабне вторгнення.

Для всіх мешканців України війна стала страшним випробуванням, коли у небезпеці опинилися всі незалежно від віку чи діяльності, але є мирне населення, для кого окупація, війна, евакуація мають додаткові ризики. Це — спільнота ЛГБТК+. На ресурсі з актуальною інформацією про евакуацію Напрямок є окремі розділи, наприклад, для транс-персон, оскільки під час війни вони мають обмежений доступ до гормональних препаратів, а також мають труднощі з перетином кордону.

Ми підготували цей матеріал, щоб розповісти про загрози та виклики, які спіткають представників ЛГБТК+ спільноти, котрі були змушені покинути свої домівки через війну, а також про те, як вони впоралися з труднощами завдяки підтримці спільноти.

Напередодні війни я поїхала у відпустку до Європи. Пам'ятаю, що 16-го лютого до нас підходили іноземці і питали чи почалася війна, говорили про співчуття, а я не розуміла про що вони. Ну яка війна може бути?

А коли ми повернулися і розпочалося повномасштабне вторгнення, я згадала всі старі фільми про війну, котрі дивилася. У мене перед очима були дуже яскраві картинки про голод, нестачу продуктів, мародерство. Я одразу хотіла їхати з України, але моя дівчина не відразу погодилась. Вона була в шоці від подій, не могла в них повірити, намагалася працювати, але просто сиділа за комп'ютером і не могла сконцентруватися на завданнях.

Урешті решт, коли Одеса три дні була під обстрілами, я забрала маму, собаку, вмовила дівчину і ми всі разом поїхали з України. Евакуація в нас була не надто спокійною, оскільки ми натрапили на шахраїв-перевізників, котрі раптом підвищили вартість проїзду посеред дороги. Це був такий складний шлях, що я навіть не робила фото, щоб соціальні мережі потім ніколи не нагадували мені про нього.

Спочатку ми евакуювалися до Болгарії, де в нас були знайомі, але згодом мали шукати нове житло — до них приїхали родичі з України.

В Одесі я багато років організовувала репетиції та виступи ЛГБТК-хору. Завдяки цьому я мала дружні стосунки з організацією "Квір Мюнхен". Вони одразу запропонували приїхати до Німеччини, дали кошти на дорогу. Завдяки ним я зараз почуваюся в безпеці, маю житло для моєї родини, маю можливість консультувати інших біженців про можливості евакуації, а ще продовжувати свою справу — зараз я організувала невеличку театральну трупу з українців, що опинилися в Мюнхені. Ми робимо благодійні вистави та перераховуємо кошти до України на потреби потерпілих від війни.

Напевно, найбільша проблема евакуйованих українців в нестачі коштів. В Одесі я працювала стоматологинею, мала багато досвіду, тривалу практику, але зараз я не можу повернутися до роботи — тут необхідно пройти тривале тестування перш ніж розпочати роботу в медицині. Тому те, що мюнхенська квір-спільнота допомагає біженцям коштами, те, що ми отримуємо продуктові набори — це все суттєво допомагає. Особливо для людей, котрі взагалі нічого не мають, як одна моя нова знайома, яка евакуювалася взагалі в одному рушнику, коли її будинок потрапив під обстріл і вона нічого не змогла взяти з собою.

Ми з дівчиною поїхали з Одеси 27 лютого. Спочатку планувалося їхати до Німеччини, але залишилися у Румунії. На наше рішення виїхати вплинула ситуація у Херсоні, адже російські війська почали підбиратися до Миколаєва, а звідти зовсім близько до Одеси. На той момент ніхто не знав, що Миколаїв так самовіддано і довго триматиме оборону.

Ми їхали самі, за навігатором на сімейній машині, котрій вже понад 30 років. Спочатку до кордону з Румунією, де, за словами волонтерів у чатах, можна було запросити житло. Так і виявилось. З українського боку кордону було багато волонтерів з їжею, водою та теплими речами. І з румунського боку кордону теж. Тому евакуація не була складною. До того ж орендувати на довгий термін житло нам допомогла місцева квір-спільнота.

На нас з дівчиною тут не звертають особливої уваги, хоча ми не говоримо про наші стосунки, а пояснюємо, що вже так довго дружимо, що майже як сестри. Так ми поводились і в Україні. Тому нікому не було цікаво, чому ми спимо в одному ліжку.

Лесбійкам у цьому сенсі апріорі легше, бо чуйні взаємини між жінками в першу чергу розглядають, як особисті якості та в чомусь — материнські. Що вони ніжні між собою, бо просто ніжні і будуть так само ніжні до дитини.

У межах своїх можливостей, ми намагаємося бути корисними. На допомогу біженцям створено безліч сайтів і телефонів допомоги, але було б зручніше якби це було все одним ресурсом, єдиним телефоном допомоги, а не треба було б шукати по чатах та лінках інформацію. Я так багато їх вивчила, що зараз допомагаю іншим з питаннями, на які знаю відповіді стосовно тимчасового притулку в Румунії. Намагаюся за наявності часу та сил допомагати у чатах адміну новоприбулим, які від стресу можуть ставити ті ж питання, що й були до цього тощо. Не всі знають про можливості і не всі мають достатньо власних ресурсів, щоб спокійно у всьому розібратися через усі пережиті жахіття війни.

Я — голова правління ГО "Інформаційно-освітній центр "За рівні права".

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми з колегами з інших організацій одразу вирішили евакуюватися. Разом зі мною були керівниці БО "Інша" та ГО "Артикул 0", ці організації зокрема піклуються про жінок.

Спочатку ми приїхали на західну Україну, але винаймати житло було дуже дорого, тому довелося шукати інші варіанти. На щастя, моя подруга з австралійської квір-організації порадила мені поїхати до Німеччини, розповівши про гарні умови. Ми прислухалися до порад і тепер перебуваємо в Берліні. Тут, на Марші, ми виступили з підтримкою херсонської квір-спільноти.

З першого дня ми почали думати, як допомагати людям, що залишилися в окупації. У нас був бюджет на різні заходи, літні табори, навчання. Зрозуміло, що все це вже не актуально. Тому ми домовилися з донорами наших проєктів про перерозподіл коштів. Зараз ми надаємо грошову допомогу тим, хто залишився, а також тим, хто намагається евакуюватися. На сьогодні ми допомогли 224 особам: 117 осіб залишаються в Херсоні, виїхали на підконтрольні території 59 осіб, а 48 людей поїхали за кордон.

Залишатися в Херсоні для квір-спільноти дуже небезпечно. Особливо це стосується транс-персон. По місту багато блок-постів окупантів, весь час перевіряють телефони та паспорти, коли бачать, що людина зі старими документами, а представляється вона іншою особою, то її можуть катувати чи вбити. Люди бояться навіть з дому виходити.

Кожного дня ми не зупиняємося у пошуку додаткового фінансування для херсонської квір-спільноти, ми завжди на зв'язку з ними, а також з перевізниками, котрі можуть допомогти в евакуації. Роботи дуже багато.

Я одразу поїхав з Херсону. Я тоді працював у локальному підрозділі у ГО «Асоціація ЛГБТ "ЛіГА"» і ми всі мали розпорядження негайно евакуюватися, тому я поїхав ще 24 лютого. Хоч це був ще початок масштабного вторгнення, але ціни на перевезення вже дуже зросли. З Миколаєва я переїхав до хлопця у Хмельницький, де зараз і живу з родиною.

Із Херсоном зв'язок практично втрачений. Ще в лютому не всі хотіли евакуюватися, а зараз вже це зробити дуже важко. Я знаю випадки, коли цілу машину розстрілювали, коли бачили в когось з пасажирів патріотичне татуювання. Або ж з одним знайомим місцевим активістом з 9 травня немає жодного зв'язку.

Зараз я працюю психологом в міжнародній організації "Товариства Червоного хреста України", то знаю, як багато викликів переслідує людей. Вони докладають чимало зусиль, щоб евакуюватися, проживають втрати рідних, звичного життя, а потім не можуть знайти роботу, отримати фінансову підтримку. Це загальні проблеми для всіх.

В Одесі я займалася організацією заходів, а 1 березня планувала відкрити кафе. Звичайно, що через війну це довелося відкласти.

Ми одразу поїхали з дівчиною в Карпати, поки моя сестра передавала закуплені продукти на потреби ТрО, волонтерила. Через деякий час ми повернулися до Одеси, але довго не змогли пробути у місті через постійні повітряні тривоги, звуки ППО. Тому вирішили їхати з країни.

Дізналися про італійську програму, де можна було розміститися в готелі одного курортного містечка і вирішили скористатися можливістю. Зараз зі мною живуть подруги та родички, що дуже підтримує. До того ж в Європі нікого не дивують стосунки між жінками чи чоловіками, тому я почуваюсь цілком комфортно.

Я — активіст, засновник та координатор ініціативної групи «T*Illumination». Ми разом із моєю дівчиною евакуювалися з Харкова спочатку до Івано-Франківської області, а звідти — до Чехії. Зізнатися, на самому початку війни я хотів піти в ТрО, але дізнався, що транс-людей (принаймні без змінених документів, як у мене) брати відмовляються. Тому довелося подбати про евакуацію. Хоч, спочатку ми лишалися в місті і досить довго сиділи в метро, ховаючись від обстрілів і сподіваючись, що стане спокійніше. Але після того, як окупанти захопили Енергодар, рідне місто моєї дівчини, ми вирішили, що залишатися далі небезпечно. Можливо, це було емоційне рішення, але, як з'ясувалося, правильне.

І з Харкова, і з Івано-Франківська ми виїжджали за нагоди, не користуючись спеціальними програмами. Спочатку ми їхали евакуаційним поїздом (точніше, пристосованою задля цього заміською електричкою) із Харкова до Вінниці, потім знайомі відвезли нас машиною до Львова. Там нам довелося ночувати на вокзалі, і це, мабуть, один із найгірших досвідів у моєму житті: холод, сонливість, втома, а головне — відчуття абсолютної безнадійності, втраченості та нерозуміння, куди йти і що робити.

На щастя, нам вдалося зв'язатися із далекими знайомими, які відвезли нас до села під Івано-Франківськом. Там ми прожили три тижні, і, можливо, жили б і далі, якби не почалися прильоти до нашої області (кілька разів ракети влучали по сусідніх з нами селищ). Тоді ми вирішили, що варто їхати за кордон. Чехію обрали, бо там уже жили наші друзі, які виїхали в перший день війни. Вони запропонували нам разом винаймати квартиру, і ми погодилися.

Серед додаткових ризиків для ЛГБТК-людей я бачу: посилення та загострення гомо- та трансфобних настроїв, викликаних загальною радикалізацією мислення (так, я знайомий з останньою статистикою щодо ставлення до ЛГБТК-людей в Україні, вона мене, безумовно, тішить, але я не впевнений у тому, що ситуація з часом різко не зміниться); відсутність будь-яких соціальних гарантій для ЛГБТК-пар (що в умовах війни особливо актуальне; так, зокрема, в евакуації таким парам практично неможливо довести, що вони в принципі пари); для транс-людей — утруднений доступ до гормональних препаратів, а також загальне погіршення фінансового стану (що пов'язано із загальними труднощами в пошуку роботи; трансфобія змушує багатьох йти у фріланс, де можна приховувати свій транс-статус, а фріланс в умовах війни страждає в першу чергу). В умовах тимчасової окупації — це пряма загроза життю та здоров'ю через приналежність до ЛГБТК-спільноти.


На жаль, зараз я почуваюся в безпеці лише відносно. Це пов'язано з тим, що, незважаючи на те, що я живу в Україні вже вісім років, у мене, як і раніше, російські документи, а отримати громадянство України вкрай складно. В Україні в мене друзі, сім'я, робота, волонтерство, активістський проєкт — одним словом, у мене все в Україні. Однак я постійно під загрозою депортації, постійно під загрозою позбутися всього, що я маю.

У Чехії через свої документи я знову опинився в небезпеці — якщо мене відправлять до Росії, я гарантовано потраплю до в'язниці: крім ЛГБТК-активізму, я ще офіційно є волонтером організації, яка до активної фази війни допомагала біженцям з Донбасу. Очевидно, що з таким бекграундом нічого доброго в Росії на мене не чекає.

Я не збираюся демонструвати з себе «хорошого руського», тому що я вже вісім років не є росіянином — я живу та працюю в Україні, я займаюся волонтерством, я вбудований в український контекст, на початку війни на мене падали бомби, як і на інших українців. Але я боюся, що Росія знайде мене всюди. Я боюся, що вона дістане мене навіть у Чехії.


Я проводив невелике опитування серед своєї аудиторії та з'ясував, що найбільш актуальними запитами для транс-людей (зокрема) є матеріальна підтримка на закриття побутових потреб і психологічна допомога. Також чимало людей, які опинилися в евакуації, потребують просто співрозмовників-співвітчизників, оскільки в інших країнах вони почуваються чужими та самотніми, і психологічні консультації не перекривають потреби у спілкуванні.


Наразі я займаюся вирішенням проблем зі своєю легалізацією, і, на жаль, маю можливість займатися лише цифровим активізмом (ddos-атаки на російські сайти тощо). Щойно мені вдасться розібратися з основними питаннями, я планую займатися допомогою переселенцям з України до Чехії.

На жаль, зараз я почуваюся в безпеці лише відносно. Це пов'язано з тим, що, незважаючи на те, що я живу в Україні вже вісім років, у мене, як і раніше, російські документи, а отримати громадянство України вкрай складно. В Україні в мене друзі, сім'я, робота, волонтерство, активістський проєкт — одним словом, у мене все в Україні. Однак я постійно під загрозою депортації, постійно під загрозою позбутися всього, що я маю.

У Чехії через свої документи я знову опинився в небезпеці — якщо мене відправлять до Росії, я гарантовано потраплю до в'язниці: крім ЛГБТК-активізму, я ще офіційно є волонтером організації, яка до активної фази війни допомагала біженцям з Донбасу. Очевидно, що з таким бекграундом нічого доброго в Росії на мене не чекає.

Я не збираюся демонструвати з себе «хорошого руського», тому що я вже вісім років не є росіянином — я живу та працюю в Україні, я займаюся волонтерством, я вбудований в український контекст, на початку війни на мене падали бомби, як і на інших українців. Але я боюся, що Росія знайде мене всюди. Я боюся, що вона дістане мене навіть у Чехії.

Наразі я займаюся вирішенням проблем зі своєю легалізацією, і, на жаль, маю можливість займатися лише цифровим активізмом (ddos-атаки на російські сайти тощо). Щойно мені вдасться розібратися з основними питаннями, я планую займатися допомогою переселенцям з України до Чехії.

Ніч з 24 на 25 лютого я провела у подруги. Я майже не спала, мене весь час нудило та я була у треморі — так моє тіло реагує на сильний стрес. У мене був досвід в житті, коли від стресу я майже дійшла до анорексії та мала депресію. Основним шляхом для одужання став вихід зі стресової ситуації. Тому, коли 25-го подруга запропонувала їхати з її колегою, я погодилась. В мене немає водійських прав та авто, самій було би важче, тому я вирішила скористатися можливістю.

Нас вивіз чоловік колеги моєї подруги. Були я, подруга, її колега та їх син. Чоловік залишився в Україні. Ми їхали через Молдову. В першу ніч не змогли перейти кордон, сказали, що була стрілянина з Придністров'я. Я не знаю чи правда це була чи ні, але ми вирішили не перевіряти і зачекати. Заночували у сусідніх селах, та наступного дня перейшли кордон, поїхали у Кишинів. Звідти — до Румунії, а там я вже літаком дісталася до Польщі.

Мені б було страшно залишатися в Україні, знаючи ризки, котрі є у квір-спільноти. У мене є колеги з Білорусі. Вони розповідали, що серед тих, кого затримували на протестах і потім катували, були градації того, наскільки сильно травмували людину. Якщо було відомо про нетрадиційну орієнтацію, то катування були жорсткіши.

Зараз в Росії дівчинку намагаються посадити на 3 роки за малювання вульв для освітнього проєкту. Якщо хтось відкритий (наприклад, у соцмережах) зі спільноти знаходиться на окупованих територіях, то він у величезній небезпеці. Ризиків багато.

Сьогодні я почуваюся в безпеці, але я знаю, що дальність ракет Росії може вистачити і до Кракова. Тому, поки ця країна існує в актуальному форматі сили, в безпеці себе почувати тяжко будь-де.

Тим не менш, я досі сплачую податки в Україні, роблю донати на ЗСУ в різні фонди, допомагаю збирати кошти окремим волонтерам, розповсюджую інформацію в соціальних мережах, обираючи освітні проекти, звертаюсь до українських шкіл, відправляю гроші в Україну рідним, щоби вони також підтримували економіку.

Я думаю найбільше потрібна підтримка транс-спільноті, вони загалом максимально уразливі. Чула, що транс жінок, перетнувших кордон, звинувачують у тому, що вони «переодягнені хлопці».

Думаю, також потрібна допомога підліткам. Я в Польщі зустріла вже декілька ЛГБТК+ підлітків, у декого партнери залишились в Україні і вони не знають, як їх витягнути, бо вимушені приховувати свої стосунки.