29.06.2022
«Де ви були вісім років?»
Історії жителів Донеччини, які обрали Україну.
Про що б не попереджали військові розвідки, аналітики та місцеві баби Ванги, але напад Росії на Україну 24 лютого, воєнні дії, які все ще тривають, стали психологічним шоком для багатьох українців. Та серед наших земляків є ті, по кому ця агресія пройшлася вже вдруге – мешканці окупованих регіонів, зокрема Донеччини. Я поспілкувался з кількома, і навіть викинула попередньо написаний вступ до цієї статті. Бо їхні історії – більш красномовні.

Мене просили не публікувати фото, не вказувати прізвищ, дехто - змінити ім'я. Хтось переживає за родичів, які лишилися по той бік, в когось загострилися старі душевні рани … Де вони були ті самі вісім років, про які кричить російська пропаганда? Як складалося їхнє життя? Про що вони думали тоді та зараз?
Ольга, Донецьк
Ольга.
Я народилася в російському Закавказзі, але з шести років переїхала з матір'ю до Донецька і прожила там більшу частину свого життя (Ользі під 50, – авт.). Точно пам'ятаю дату, коли виїхала – 14 серпня 14-го року. Зробити це довелося з кількох причин. Інколи я просто не могла спати. Спочатку - через те як розгромили нашу Льодову арену, потім - через постійні обстріли донецького аеропорту. Переїхала зі своєї квартири в інший район , до маминого будинку в приватному секторі, але й там п'яні місцеві бойовики влаштували вуличну сутичку зі стріляниною.

Взагалі було страшно. Уявіть – на самому початку цих подій я просто йшла проспектом у жовто-блакитному одязі. Мене схопили, хотіли затягнути в мікроавтобус. Врятувало те, що почали перевіряти паспорт, а там як місце народження вказане одне з російських міст. Вирішили що випадковість та відпустили. В мене й раніше була проукраїнська позиція, про це знали сусіди та на роботі (я соцпрацівник).

2014 рік, Донецьк у вогні. Палає навіть Льодова арена.
Одна колега натякнула, що цікавляться не тільки мною, а й моїми дочками. Старша була вже заміжня та жила з чоловіком, а за молодшу я дуже переживала. Виїжджали члени нашої родини окремо. Моя мама віруюча, то ж завдяки підтримці церкви вона вибралася до Києва. Менша дочка також по церковній лінії помандрувала маршрутом Харків-Київ-Буковель, а я вибирался до Одеси. Зібралися разом лише за кілька місяців.

Старша дочка з чоловіком переїхали до нас взагалі десь через рік. У неї якраз тоді було переоформлення паспорту на прізвище чоловіка, потім вже не було можливості нормально виїхати. Тому вони спочатку подалися до РФ. Там теж були негаразди з документами, та нарешті вже звідти доїхали до нас, в Одесу.

Мене буквально на одеському вокзалі підібрали представники церкви. Десь місяць я жила у віруючих на квартирах, потім пару тижнів у гуртожитку, потім ще з однією переселенкою два роки в одеській Лузанівці. В нас було три кімнати на дві родини за помірковану плату, пощастило. Думала тоді, що ось-ось повернуся додому.

Шукала роботу по оголошеннях, працювала у пекарні та піцерії, торгувала жіночим взуттям на кількох ринках. Потім на кілька років залишила Одесу, працювала в іншому місті (там були колеги з колишньої роботи), але зрештою повернулася. Не знаю чому, але одесити часто мене сприймали за свою землячку. Мабуть, це теж моє місто. Повернулася до роботи соцпрацівником, зараз входжу до громадського руху «Віра. Надія. Любов».

Я дуже боялася нової війни. І знала, що вона буде. Заздалегідь зробила запас круп та тушонки – в мене ж собака, його годувати потрібно. Готувалася, і все одно 24 лютого було дуже страшно. Вісім років тому я тікала з Донецька з однією маленькою сумочкою. Але куди тікати зараз, коли нарешті після багатьох зусиль знову налагодив своє життя? Коли ти не така вже молода й здорова, та й іноземних мов не знаєш.

Я була в депресії та апатії, чесно. Жила одним днем. Усі мої страхи восьмирічної давнини ожили та стали тиснути ще сильніше. Єдиний плюс – не доводиться вже переживати за цілісність свого житла, тут я винаймаю квартиру. У моїй донецькій квартирі -наскільки знаю – зараз живуть якісь найманці (чи з Ростова, чи ще звідки).

Боялася бомбардувань та обстрілів, окупації, сейозно захворіти - буквально усього. Тут ще активізувався брат, який залишився жити в Росії. Закидав мене повідомленнями : нацистка, мізків нема, подивися, що в тебе в паспорті написано … Тиждень правда вже нічого не пише, ну то й добре.

А потім до нас в Одесу почали приїжджати біженці. «Віра.Надія.Любов» активно допомагає їм, то ж і я переключилася на допомогу іншим. Разом з новими переселенцями сходила на психологічний тренінг. Там виявився дуже класний психолог (він сам з Маріуполя), і мені полегшало. Починаючи з цього тижня буду ходити до нього на особисті консультації. Розумію, що це розворушилися мої старі душевні шрами, потрібна тривала терапія, а не одна-дві зустрічі. Але буду працювати над собою. Тим більше, що члени моєї родини нікуди їхати не хочуть. Ми цього вже натерпілися вісім років тому.

Віктор, Бахму́т
Народився і все життя я прожив у Бахму́ті Донецької області. Своє життя я присвятив одному місцю роботи, одному заводу. На інженерних посадах пропрацював там більше 40 років. Вже в евакуації, в Одесі, відзначив свій 85 рік народження. Коли вісім років тому Росія напала на Україну, їй не вдалося захопити наше місто. Але я досі згадую той емоційний стан – не страх, а обурення. Саме такою була моя реакція на мітинги, які відбувалися в центрі Артемівська (стара назва міста, авт.) навесні того року. На них російські агітатори ( аж ніяк не місцеві) вільно, без перешкод закликали до створення так званої Новоросії, до висловлення недовіри владі України. Все ці дійства супроводжувалися прапорами Росії.

Кількість учасників цих мітингів коливалась від 50 до 100 осіб, з усього міста, де мешкало 70 тисяч. Що ж до контингента , то за моїми спостереженнями, це були ті, хто зазвичай переконують співрозмовника, що «політикою не цікавляться».

Перші 5 років із цих восьми, про які ви питаєте, у мешканців так званих «ДНР» була можливість приїжджати на нашу територію. Метою тих масових візитів було отримання пенсій та закупівля продуктів харчування. Пригадую, я запитав незнайому жінку з Горлівки: «Як живеться на тих територіях?» Вона відповіла: «Добре, що можемо до вас приїжджати!». З початком пандемії ковіду такої можливості у них вже не було.
Міркуючи над всім цим зараз, бачу що за вісім років мало що змінювалося. Місцеві друковані видання «Вперед» та «События» ігнорували факт існування сусіднього утворення - ДНР. А на щорічних святкуваннях у масштабах міста Дня Перемоги 9 травня жодної згадки не було чути про загрозу миру з територій, які межували з нашим районом.

Це вже друга війна і друга евакуація в моєму житті. Подібне я вперше пережив у чотирирічному віці. Не дивлячись на малий вік, на все життя закарбувалися в пам'яті окремі епізоди багатомісячних поневірянь в евакуаційному потязі … Все, чого я зараз хочу для свого міста та країни – лише миру та тиші! Замість жахів війни. І дуже хочу туди повернутися.

Евакуювався мій співрозмовник на початку квітня, зваживши на заклики військової адміністрації Донеччини покинути місто через зростання загроз та аргументи сина, який допоміг з організацією виїзду. Як розповів син Геннадій, в батька часто болить та паморочиться голова. Це не лише через вік та проблеми із здоров`ям, а й через хвилювання про рідне місто. Адже в усіх новинах можна прочитати про те, що напрямок Бахму́т-Лисичанськ є зараз найнапруженішим на східному фронті.
Карта https://deepstatemap.live/ станом на 00.37 29.06.22
Як кожна людина, яка має справу з бандитами, батько усвідомлює, що будь-якої миті може втратити все своє майно, - говорить Геннадій. – Але сенсу приховувати щось від нього немає: він спілкується з людьми, які залишилися в місті, цікавиться й іншими новинами. Користь від великої кількості джерел інформації хоча б у тому, що знаходяться не тільки негативні новини, а й обнадійливі.

За чим найбільше шкодую в рідному місті? А на яких вагах це зважити? Могила матері чи молодий дуб, який ми разом з батьком посадили напередодні російсько-української війни в місцевому парку? Доля родичів, які не захотіли виїжджати і вже місяць живуть у частково зруйнованому будинку в самому центрі міста? Біль за збереження фондів місцевого краєзнавчого музею про історію найстарішого міста Донбасу? Як зважити те, що найбільш любиш у своїй країні, яка сформувала тебе та провела через випробування? З рідним містом так само.
Наталя, Авдіївка
Наталя.
Авдіївка, яка розташована в 13 км від окупованого Донецька, все ще лишається українською територією, але через постійні обстріли перетворилася фактично в опірний пункт ВСУ. Будинки тут зруйновані і місцевих жителів ще потрібно наполегливо пошукати. Моя співрозмовниця виїхала звідти ще при перших пострілах – у 2014-му.

Була я приватним підприємцем, смажила та продавала чебуреки на ринку. І в Одесі тим самим зараз займаюся, - зітхає Наталя. – В 2014-м евакуювалася однією з перших, бо була пропозиція від департаменту охорони здоров`я до батьків з дітьми-інвалідами. А в моєї дочки – діабет. Та ще є син молодший. Таких батьків з дітьми (хтось навіть в інвалідних візках) їхав цілий потяг.

Вкорінювалися ми тут важко. Літо прожили на базі у курортній Сергіївці. Умови там були хороші, але один наш земляк, сліпий пенсіонер, повісився, бо в нього з картки вкрали всі гроші. А от ближче до зими мер нас почав виживати. Сказав, щоб духу нашого тут не було. Хоча місцеві депутати пропонували йому віддати нам будинок-недобудову, ми б вже якось довели його до ладу. Та не склалося. Потім був санаторій Куяльник, потім знову виселення зі скандалом, бо за нас ніхто не платив. Я тоді спромоглася прилаштуватися в Лузанівці, в центрі для людей, які потрапили у скрутні життєві обставини. Хто прийшов пізніше, місць вже не було – влаштовувалися як могли. Живу тут і досі, хоча не знаю чи надовго. Центр начебто на ремонті, нових поселенців не приймають.
Мої сусідам довелося ще тяжче – самозахоплювали будинки для прожиття – хто на вулиці Успєнській, хто на Фонтанці. Про це багато писали. У 2015 році я виграла грант від благодійної організації Карітас на відкриття власної справи. Я ж в Авдіївці залишила обладнання, щоб смажити чебуреки, а тут отримала його фактично знову у новому вигляді. Почала працювати на Новому ринку. І от зараз дехто з моїх сусідів з дітьми поїхали до Європи ( до Польщі, Німеччини, Італії, Іспанії). А я не можу все це знову покинути! Залишилася в Одесі, хоча торгівлі зараз майже немає.

Донька підросла, вивчилася на перукаря, але поки проблеми зі здоров'ям, не усюди може працювати, якщо спека. Син ще вчиться. Я, коли їхала, планувала згодом продати своє житло в Авдіївці, заробити щось, докласти і купити в Одесі. Але … немає вже в мене дому. Зараз кажуть буде державна програма компенсації для тих, хто втратив житло. То може згадають і про нас, які втратили його ще вісім років тому? Це було б справедливо.

Серед мої знакомих, які поїхали до Європи, хтось напевне там і зачепиться, хтось повернеться. А я поки що сиджу тут і кличу сюди всіх знайомих та родичів. Звичайно ,якщо людина панікер та не патріот, не розуміє «хто на кого напав», то хай їде кудись подалі, тут від неї користі не буде. Але я залишаюся позитивною. Буває страшнувато, але в глибині душі чомусь переконана , що Одеса як стояла – так і стоятиме. Залишиться непохитною.

Авторка статті вибачається перед тими співрозмовниками, з ким домовлялася, але чиї розповіді так і не увійшли до цього тексту. Матеріалу справді виявилося дуже багато. Переконана, що тема переселенців заслуговує подальшого розгляду, і обов'язково повернуся до неї.
Авторка:
Наталя Шевчук
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО "Інститут політичної інформації".