Посилення глобальної конкуренції перетворило сучасні ЗМІ на потужний інструмент для досягнення переваг у політичній, економічній, військовій, соціальній, духовній та інших сферах, що є, власне, онлайн-формою військових дій, економічних санкцій та політичної ізоляції.

Сьогодні в європейському контексті підтримка популізму знаходиться у площині питань глобалізації, соціальної нерівності та захисту навколишнього середовища. Замість того, щоб шукати реальні шляхи розв'язання цих проблем, політики та громадяни часто звинувачують мігрантів, державні установи, бюрократію, та інші чинники, які нібито уособлюють "суспільного ворога". Але крім економічних та культурних причин, які можуть бути помітними, підтримка популізму може також виникати через когнітивні помилки, відсутність у людей критичного мислення або ірраціональність у прийнятті рішень. Наприклад, нещодавно британська газета The Guardian опублікувала результати широкомасштабного дослідження популізму в 19 країнах. Дослідження виявило зв'язок між відсутністю критичного мислення та вірою людей у необґрунтовані речі. Тож люди, які, як правило, не застосовують критичного мислення у повсякденному житті, схильні підтримувати тих політиків, які обіцяють нереальні речі.

Інша проблема полягає в тому, що в поляризованому політичному середовищі громадяни стикаються з різними суперечливими уявленнями про реальність, і їм стає все важче розрізняти неправдиву та правдиву інформацію. Своєю чергою, замість глибокої, аргументованої дискусії, популісти використовують маніпулювання та поширення дезінформації. Тут термін "дезінформація" використовується у значенні спотвореної, неправдивої, навмисно модифікованої інформації, спрямованої на досягнення певного психологічного впливу. Організація First Draft, що перевіряє інформацію на правдивість, також зазначає, що "хоча "факти" та "істина" можуть виглядати однаково, вони, однак, можуть стати об'єктами різних уявлень про інформацію: наприклад, "те, що ми знаємо", проти "того, що вони нам не говорять", або офіційна статистика проти неофіційного відкриття".

Ален Даллес у "Ремеслі розвідки" зазначає, що в демократичних країнах важко налагодити розповсюдження стратегічної дезінформації у ЗМІ, оскільки для цього потрібна інтенсивна співпраця усіх державних органів та висока секретність. Ця ситуація спрощується лише у воєнний час, коли відкриваються додаткові інструменти впливу. Тоді як в автократіях з централізацією влади та повним урядовим контролем над ЗМІ набагато простіше створити інфраструктуру, орієнтовану на розповсюдження дезінформації.

Проте, західні демократії сьогодні перебувають під тиском все більш досконалих методів розповсюдження фейків через медіа. Зокрема, вже зараз помітна тенденція до включення фейкових наративів до нейтральних повідомлень, де їх важко помітити. Це допомагає вкорінити їх у свідомості людей для подальшого використання при несвідомому прийнятті рішень. Враховуючи, що для глобалізованого світу ЗМІ стали не лише домінантним, але часто єдиним джерелом інформації, діяльність з розповсюдження дезінформації у ЗМІ, відкриває сприятливі можливості для збільшення масштабу її впливу та тривалості взаємодії людей із неправдивими новинами. Це дозволяє використовувати нові та вдосконалювати наявні емоційні, інформаційні та психологічні методи впливу. Вони дозволяють приспати критичне мислення людей, сприяють розумовій вразливості та, зрештою, досягненню намічених результатів.

Разом із розвитком інформаційного суспільства Інтернет також змінюється досить швидко. Крім місця для обміну думок, він стає інструментом для радикалізації вразливих груп користувачів та актуалізації маніпулятивних питань, що призводить до навмисного масового розповсюдження неправдивої або неперевіреної інформації. В Інтернеті зростає кількість «фейкових» новин — неправдивих повідомлень, які часто супроводжуються сумнівними фото- та відеоматеріалами, свідченнями псевдоочевидців або вірусним контентом. Найзручніше місце для їх розповсюдження — соціальні мережі. Популярність соціальних мереж уможливила не лише миттєве розповсюдження будь-якої інформації чи дезінформації, але й прямий доступ до політичних, військових еліт та лідерів громадської думки в будь-якій країні через їхні особисті облікові записи. Всеохопність і анонімність соціальних мереж роблять їх надзвичайно ефективним інструментом для ведення інформаційної війни.

На підтвердження цього Едда Хампрехт зібрала дані 18 західних демократій. Аналіз показав, що в країнах, де більшість людей є користувачами соціальних мереж, розповсюджувачам дезінформації простіше створити мережі її прихильників. Виходячи з цього, термін "стійкість до дезінформації" слід розглядати як пристосованість держав, суспільств та приватних осіб до політичного, економічного, суспільного ефекту від впливу неправдивої інформації, що поширюється в різних медіаформатах.

У своїй книзі "Загадка розуму" Гюго Мерсьє стверджує, що людські міркування розвиваються досить добре в соціальному середовищі, бо в колективних дискусіях нас часто змушують виправдовувати свої переконання та вчинки перед іншими. Отже, якби люди мали більше можливостей відстоювати свої міркування під час дискусій, вони могли б бути менш сприйнятливими до фейкових новин. Проблема полягає в тому, що люди створені для соціального діалогу, але багато соціальних медіаплатформ, якими ми зараз користуємося, не можуть надати такої можливості, бо розраховані на індивідуальне споживання контенту. Зрештою, це не дає шансів їхнім користувачам захиститися від впливу дезінформації. Як висновок, ми повинні заохочувати організацію будь-яких публічних заходів, де можна було б забезпечити інклюзивне спілкування між усіма членами суспільства — офлайн зустрічі, конференції, круглі столи, мітинги.

У Європейському Союзі у квітні 2015 р. на підставі прийнятого на зустрічі 19–20 березня 2015 р. рішення про необхідність протистояти безперервним дезінформаційним кампаніям з боку Росії було створено експертну оперативну робочу групу зі стратегічних комунікацій (East StratCom Task Force). Група покликана надавати підтримку делегаціям Європейського Союзу в Азербайджані, Вірменії, Білорусі, Грузії, Молдові, Україні, Росії та щотижня публікує збірник дезінформаційних матеріалів, поширених прокремлівськими ЗМІ й незалежними російськими медіа. Вона також здійснює представлення основних тенденцій в російських соцмережах, про які групі повідомляють учасники мережі з викриття фейків.

Наприклад, дезінформація щодо вакцинації сьогодні стала серйозною проблемою в галузі охорони здоров'я. Задля протидії поширенню фейків, у вересні 2019 року Європейська комісія та Світова організація охорони здоров'я навіть провели Глобальний саміт щодо важливості вакцинації. Врешті-решт зусилля з протидії поширення чутливих наративів, здатних мобілізувати вразливі групи населення, та забезпечення програм з підвищення рівня медіаграмотності є головними компонентами протистояння поширенню дезінформації у демократичних суспільствах. Ініціативи з підвищення рівня медіаграмотності в межах певної країни через формальну або неформальну освіту для журналістів, громадських активістів, владних представників — важливий крок у напрямку протидії недобросовісному інформаційному впливу.

Додатково, існує необхідність переглянути розвиток місцевих ЗМІ та відповідність їх роботи міжнародним кодексам журналістської етики. Едда Хампрехт також стверджує, що суспільства, які споживають новини через велику кількість диверсифікованих ЗМІ, мають більше точок входу для поширення дезінформації. Тож слід визнати, що критичні навички медіаграмотності повинні стати передумовою для ефективної участі людей у суспільному діалозі.

Здатність держави запроваджувати або вдосконалювати законодавство, що стосується інформаційної безпеки та її правових основ, також є базовою необхідністю у боротьбі із розповсюдженням дезінформації. Без ефективної інституційної структури та сучасного законодавства медіаканали не можуть повністю контролюватися відповідними регуляторними органами. Наприклад, аудиторія, яка є прихильниками певного медіаресурсу, на законодавчому рівні повинна мати доступ до інформації щодо його справжніх власників та їхніх політичних вподобань.

Неурядовий аналітичний центр "Українська призма" у своєму звіті "Протидія дезінформації у Центральній та Східній Європі", опублікованому у 2018 році, визнає, що українська протидія російській дезінформації є дуже розгалуженою. По-перше, як на державному, так і на суспільному рівнях, ми усвідомлюємо, що підтримувана Кремлем дезінформація та пропаганда є неодмінними інструментами гібридної війни, разом з військовою агресією, торговими та енергетичними війнами, анексією та окупацією територій і намагань політичної дестабілізації України. По-друге, оскільки Україна була покладена в основу російської глобальної стратегії з розповсюдження дезінформації, українські контрзасоби мають вирізнятися різними широтою та масштабами протистояння агресії.

Тож наразі в Україні існує три основні напрямки, в яких необхідно застосовувати різні стратегії та інструменти для захисту українських національних інтересів. Як державні органи, так і експертні спільноти повинні виконувати завдання інформаційної безпеки на суверенній території України, в окупованих та анексованих районах, і, нарешті, за межами України. Виходячи з цього, з 2016 по 2017 роки діяльність українських владних інституцій, як і співпраця з громадськими ініціативами, активізувалася. Стратегічне планування та координація стали більш помітними. Міністерство інформаційної політики України більш прискіпливо ставиться до реалізації політики інформаційної безпеки.

У довгостроковій перспективі контекст фейкових новин базується на основних постмодерністських цінностях, таких як мультикультуралізм, громадянські права та соціальна рівність. Міністр закордонних справ Литви Лінас Лінкявічюс якось висловився з цього приводу "дезінформація — це дуже ефективна зброя для демотивації людей, для створення сумнівів у керівництві ... вакуум ніколи не є порожнім і заповнюється популізмом, націоналізмом чи радикалізмом ... ми тільки починаємо усвідомлювати, що це реально". Отже, такі методи протидії, як підвищення обізнаності про розповсюдження дезінформації, забезпечення державного нагляду за медіа та проведення кампаній з медіаграмотності серед вразливих груп населення можуть забезпечити вагомі результати. Якщо ми серйозно ставимося до захисту демократичних цінностей, то саме час визнати дезінформацію однією із головних загроз.