Тридцятиоднорічна Євгенія Селезньова змінила багато професій. За першим фахом вона лікарка загальної практики, але одразу після інтернатури покинула медицину. Наступні шість років займалася всім, що пов'язано з текстами та комунікаціями — писала, редагувала, вела невеликі медіа-проєкти та піар-кампанії, написала дитячу книжку про вакцини під псевдонімом «Соня Зелена».

Її останнім місцем роботи в Україні був Одеський національний художній музей. Вона відповідала за тексти музею у соцмережах, роботу зі ЗМІ, опрацьовувала нові надходження до колекції, кілька місяців очолювала відділ комунікацій загалом. Наприкінці лютого в дівчини мала початись нова робота, в агенції з персонального брендингу. На жаль, війна та вимушений від'їзд за кордон зруйнували цей план.

Країною прихистку дівчина обрала Австрію. Причина була дуже тривіальна — житло. Вона знала, що тут є кому допомогти, і їй не доведеться ночувати на стадіоні, з кішками в переносках. До того ж, Євгенія вчила в школі німецьку, і хоча відтоді багато чого забула — вивчати мову не зовсім з нуля все одно простіше. Більшість одеських колег Жені із тих, хто залишилися в місті, продовжують працювати в музеї. Деякі коліжанки виїхали до Німеччини і працевлаштувалися до місцевих музеїв: там діє програма, за якою українським музейникам пропонують однорічні контракти.

В якийсь момент дівчині запропонували також поїхати за програмою до невеликого німецького міста, але на той момент вона вже більш-менш влаштувалася в Австрії, тому відмовилась. За спостереженнями Євгенії, серед працівників культурної сфери за кордоном краще влаштовуються ті, хто до вторгнення працювали в Києві — в них більше міжнародних зв'язків, про їхні проєкти вже десь чули. Знайомі одесити з галузі переважно або досі в пошуку роботи, або вже повернулися (чи не виїжджали), або перебувають на короткострокових резиденціях і думають, куди рухатись далі.

Женя швидко зрозуміла, що мусить пропонувати щось, що буде корисним для всіх, не тільки для українських біженців. Тож наступною була спроба влаштуватись до психогеріатричного відділення у будинку для людей похилого віку. Побачила у біженському чаті в Телеграмі оголошення про набір співробітників, вирішила спробувати. Євгенія була готова працювати санітаркою, або, як тут кажуть, Pflegeassistant, помічницею з догляду. Але коли рекрутерка почула, що дівчина має вищу медичну освіту, то сказала, що лікарі їм також дуже потрібні.

В Австрії дуже великий попит на медичних працівників у геріатричній сфері. Населення швидко старіє, а місцеві лікарі туди неохоче йдуть — вони можуть за ті ж гроші працювати у будь-якій звичайній клініці, або відкрити власну ординацію. У будинку догляду, до якого Євгенія пробувалася, на десять відділень всього вісім лікарів — тому кожному щодня доводиться опікуватись двома відділеннями одразу, зазвичай із дуже складними пацієнтами. Дівчині призначили співбесіду, однак з поверненням до медицини у неї, зрештою, не склалося — через мову.

Коли прийшла позитивна відповідь, стало зрозумілим, що доведеться міняти стратегію: якщо в планах навчання, шукати довгострокове не має сенсу. Натомість краще щось заробити вже зараз, поки літо. Роботу в кафе-морозиві Женя знайшла завдяки практично незнайомій жінці на ім'я Ольга, яка давно живе у Відні. З початком вторгнення вона почала допомагати з пошуком роботи українським біженцям. Коли хтось погоджувався, пропонувала ці вакансії у біженських чатах в Телеграмі. Через нього й знайшлось місце продавчині.

За кілька тижнів, коли дівчина почала вже набагато краще розуміти німецьку і більш-менш розібралася в усіх нюансах, їй стало нудно — це все ж таки доволі одноманітна робота. Зрештою вона звільнилась, аби в останній місяць перед університетом хоч трохи відновити сили та не згоріти посеред навчального року.

Женя продовжує вчити мову країни проживання та радить з цим не зволікати іншим українським біженцям. Незалежно від того, в якій сфері хочеш працювати, плануєш залишитись чи повернутись, варто якомога швидше вивчити місцеву мову. З нею зростають шанси, що закордонний відрізок життя буде відносно комфортним та цікавим.

Наразі план «А» в Жені — якомога краще вчитись у магістратурі, можливо, потім залишитись в академічній сфері. План «В» — опанувати якесь ручне ремесло, що не потребуватиме досконалого володіння мовою. Але у будь-якому із планів дуже багато змінних, які починаються з німецького слова hoffentlich — «зі сподіваннями».

Українським біженцям пропонують працю, за яку не б'ються місцеві. На жаль, так практично всюди. Тому якщо є мета знайти хорошу довгострокову роботу, якщо є не надто прив'язана до певної країни освіта і досвід — треба шукати не з позиції біженця, якому мають щось підібрати, а з позиції фахівця, що конкурує на загальному ринку пліч-о-пліч з місцевими та мігрантами з інших країн. Почати варто з місцевих сайтів з вакансіями, Linkedin. Не буде зайвим пошукати галузеві спільноти — наприклад, групи тих же IT-фахівців у країні перебування.

Якщо потрібно знайти будь-яку роботу просто зараз, аби заробити — знову ж таки, допоможуть сайти з вакансіями + емігрантські/біженські чати і групи + пройтися по району, попитати наживо, кому потрібні працівники. Багато дрібних підприємців радше вивісять оголошення про вакансію у себе в вітрині, ніж в Інтернеті. Державні служби зайнятості також можуть допомогти, але не варто очікувати чудес — вони переважно заточені на те, аби якомога швидше закрити проблемні вакансії, і заодне розвантажити бюджет від соціальних виплат біженцям. Тобто швидше за все пропонуватимуть тяжку малокваліфіковану працю.

Женя переживає багато мінливих емоцій. З одного боку, тішить можливість вивчити щось нове, прожити багато нових досвідів. З іншого — кожен ранок починається з перевірки повідомлень у Телеграмі: чи все гаразд з її близькими в Україні, чи не було вночі атак на міста, де вони живуть. До постійної невизначеності та тривог доводиться звикати, мов до хронічного болю, що повсякчас відтягує на себе енергію.

Часто допікають сумніви: чи була би в неї можливість жити в Австрії та вчитись на магістратурі, якби не війна? В такі хвилини дівчина нагадує собі, що в неї не було можливості вплинути, буде війна, чи ні. Вороги роблять усе, аби зламати життя українцям — то потрібно принаймні їм назло добре дбати про себе. Це також дозволить краще акумулювати ресурс, щоб допомагати іншим.