Олена. Маю родичів у Сибіру. Не те щоб особливо були близькі, але вітали одне одного зі святами, періодично підтримували відеозв'язок. Коли почалася війна – від них не було жодної звістки. Я навіть подумала, що їм, мабуть, соромно мені писати чи дзвонити. Вирішила проявити ініціативу. Вони ж , зрештою, не військові, а цілком цивільні люди.

Написала, що дуже страшно, що ніхто цій війні не радий, але й здаватися не збирається. А у відповідь отримала … поради не переживати. Мовляв, армія мирних не чіпає, скоро все закінчиться, треба тільки дочекатися. Ну і щоб стереглася націоналістів, які стріляють по своїм, відбирають в людей транспорт, порушують гуманітарні коридори і чинять усілякі провокації.

Коли я почала заперечувати, мені дещо поблажливо повідомили, що я не винна, бо не маю джерел перевіреної інформації, а от у них – репортажі про всі події з перших рук. Я заперечувала, що живу тут, керуюся не зображенням з телевізійного екрану, а власним досвідом та розповідями особисто знайомих людей з багатьох українських міст: Одеси, Миколаєва, Харкова, Маріуполя, Херсону… Але у відповідь чула лише «а от у нас в новинах сказали» та «не хвилюйтеся».

Ми не спілкувалися приблизно місяць. Потім, під час нічного обстрілу, я не витримала. Сфотографувала свою дитину, яка ночувала в коридорі на підлозі , та надіслала їм фото. Подивіться, що робить ваш «русский мир». Цього разу тон відповіді був вже іншим. Мовляв, важко це все і дуже шкода, але винно керівництво вашої держави, яке підтримувало фашизм. А ще винна Америка. І Європа, яка «лежить під Вашингтоном». В Росії багато ворогів, але труднощі долати не вперше. Якщо вже так склалося, краще нам поки не обговорювати цю тему, поки «історія не розставить все по своїх місцях».

Не думаю, що найближчим часом нам є сенс спілкуватися. Люди живуть у якійсь абсолютно паралельній реальності. Раніше ми намагалися у розмовах не торкатися політичних питань, обговорювали побутові теми. Я гадала, що більшість росіян просто аморфні та аполітичні. Тобто вони змушені в умовах своєї держави дотримуватися певних правил зовнішньої поведінки, але в глибині душі все розуміють, може навіть іронізують. Зараз бачу, що певна частка населення РФ цілком щиро вважає, що Україна звернула «кудись не туди» і її потрібно повернути під своє крило. Якщо ж ми цього не розуміємо - то нам же гірше.

Марк. У студентські роки я захоплювався онлайн-іграми, тоді ж у нас і склалася невеличка інтернаціональна компанія гравців з України, Росії та Казахстану. Ми добре одне одного знаємо вже не перший рік, багато спілкуємося на різні теми. Пам'ятаю, як я кілька місяців тому хвилювався за друга з Алмати, коли там почалися мітинги а потім Росія тимчасово ввела війська. Він кілька днів не виходив на зв`язок. Хто ж тоді знав, що незабаром йому ще більше доведеться хвилюватися за мене.

Іноді мені здається, що після невдачі - виводу військ з Казахстану – Путіну потрібно було терміново піднімати свій рейтинг в очах громадськості. І він вирішив це зробити за рахунок України. Розумію, що це дещо наївно, адже до нападу готувалися. Завчасно підтягували війська до наших кордонів, хоч і запевняли, що нападу не буде – йдеться лише про навчання. Але все ж таки я особисто думав, що вторгнення буде просто спробою розширити сферу впливу на Донбасі. А насправді нас атакували з усіх боків: не лише з територій невизнаних «республік», а й Білорусі Криму та навіть ракетами з Придністров'я.

Коли почалася війна, я вийшов з нашого загального чату. Згодом частина гравців продовжила спілкування в окремій спільноті, де спочатку були тільки українці та казахи. Лише одну дівчину-росіянку запросили, тому, що вона «наша». Вона з Москви, ходила на протестні мітинги проти війни і навіть отримала струс мозку від росгвардійців.

Я розумію, що в більшості соцмереж зараз більше чутно тих, хто «зігує», але в Росії теж є адекватні люди. Так, їх менше, ніж хотілося б , але вони є. Я знаю, що на початку бойових дій дехто з росіян навіть донатив українським фондам та ЗСУ. Потім це стало небезпечно, бо подавалося як сприяння тероризму. Люди знаходили обхідні шляхи: наприклад переводили гроші знайомим в країни Європи (як фізичним особам), а вже ті донатили у певний фонд. Ну а зараз складностей ще більше.

Ще одна моя знайома з Петербургу мучилася, чим може допомогти. Я порадив інформаційно підтримувати тих громадян України, які були депортовані до Росії, а вже звідти намагаються виїхати до Європи: Фінляндії чи країн Балтії. З Петербургу це робити зручніше, тож волонтерська підтримка буде не зайвою.

Чудово розумію, що зараз багато моїх земляків сприймають всіх росіян як ворогів. У них є для цього всі підстави. Мені легше залишатися об'єктивним, бо мій будинок поки що цілий, а серед родичів ніхто не загинув. Так само, як серед ворожої армії є етнічні українці, так і серед росіян є адекватні люди. І їм теж потрібна підтримка. Але в багатьох своїй знайомих я дуже розчарувався й припинив з ними всіляке спілкування. Не відповідав, коли вони спочатку виправдовували "спецоперацію", та згодом писали: "А що ми можемо зробити?".

Світлана. Десь за тиждень після початку війни я оговталася від шоку і полізла дивитися повідомлення у телефоні. Знайшла коротке побажання миру від колишньої однокурсниці, яка зараз мешкає в Росії. Потім вона написала, що просто хоче розібратися, що відбувається. Намагається дивитися новини з різних джерел і знайшла кілька знайомих з України.

Перший місяць нашого спілкування нагадував якийсь пінг-понг. Я надсилала їй наші новини, вона мені – їхні. Картина там , звісно, була абсолютно різною. Ну і всі пропагандистські штампи на кшталт «а ви вісім років скидали бомби на Донбас».

Я якось скинула їй відео, як виглядає Маріуполь після місяця бомбардувань. І написала, що якби з Донецьком справді так поводилися вісім років, то там би вже й живого місця не лишилося. А ще – скинула кілька відео Донецька, коли він готувався до прийому футбольного «Євро-2012». Там були прекрасні проморолики, як тоді виглядало одне з найбільших та найзаможніших міст України. У що воно перетворилося зараз – окрема сумна історія.

Потім я припинила надсилати офіційні новини. Мені одній не перекричати пропагандистський механізм російського телебачення. Просто стала писати історії знайомих людей та знайомих з усієї України. Хтось скалічився, хтось втік до Польщі після місяця обстрілів, хтось потерпає в окупації, хтось волонтерствує. Такі історії важче заперечити.

Якось знайома написала про те, що у них ввели відповідальність за фейки про дії російської армії. Я спитала, чи мені припинити спілкування. Вона відповіла, що нічого розповсюджувати не збирається, просто хоче бути в курсі. Що ж, принаймні людина щиро хоче розібратися. Вона мало відповідає, але я бачу, що дивиться все, що я їй надсилаю. Може це не такий вже й видатний результат, але який є.