Жителька Лисичанська Інна Порталенко покинула рідне місто з родиною у червні, перебравшись до села Лиман в Одеській області. Тут в чоловіка Інни мешкає рідна сестра, тому вони вирішили перебратися саме сюди. За кордон сім'я виїжджати не хотіла, бажаючи лишитись на батьківщині.

Рятувались з-під обстрілів вчотирьох: сама Інна з чоловіком, її мати та син-школяр. Жінка відзначає чудове ставлення місцевих, які відгукнулись на чужу біду. Каже, що люди тут добрі, співчутливі, допомагають всім, чим можуть. Завдяки підтримці небайдужих і вдається переживати скрутні часи, бо повертатись поки немає куди.

Жінка з родиною довго не хотіли виїжджати, але лишатись під обстрілами ставало дедалі небезпечніше. Переселенці евакуювалися у самих футболці та шортах. Фактично весь одяг, що вони мають на собі, їм передала територіальна громада. Зараз перед ними гостро постає питання, як пережити зиму. Попереду опалювальний сезон, а опалювати приміщення немає чим.

Газу в селі немає, треба десь щось купувати, а на купівлю твердого палива немає коштів. Вугілля та дрова дорогі, поки тепло, гріються сонечком, а далі доведеться щось вирішувати. Родина мешкає в родичів, роботу знайти не вдалось. Трохи рятують ситуацію виплати, які отримують внутрішньо переміщені особи. Власне, ці кошти і усім джерелом доходу, який має родина Інни.

Переселенка не може без сліз згадувати останні дні в Лисичанську. Були постійні обстріли. Вулиці палали, будинки горіли, постійно гинули люди. Родині допомогли вибратись волонтери, спочатку довезли їх до Бахмута, потім до Костянтинівки. Там переселенцям допомагала одна з церковних організацій.

Вони переночували в церкві, ранком їх повезли до Покровська, з якого посадили на поїзд. Звідти люди їхали в безпечніші українські регіони. Інна з родиною зробили зупинку в Дніпрі, де пересіли на потяг до Одеси, з якої вже доїхали до Лиману. Тут, в порівнянні з Лисичанськом, жінка відчуває себе в безпеці.

До повномасштабного вторгнення Інна з чоловіком працювали в Лисичанській обласній психіатричній лікарні. Пацієнти були евакуйовані ще в квітні, коли обстановка загострилась, хворих там вже не було. Лишався медичний персонал, який приходив чергувати до лікарні. А вже після початку серйозних обстрілів там стало залишатись небезпечно.

Лікарня повністю розбита, там дірки в стінах, пошкодження такі, що важко сказати, чи вдасться її відновити, чи ні. Інна з чоловіком з перших днів перебрались жити до будинку мами, бо в них квартира на п'ятому поверсі. 2014 рік вони теж пережили там, тому знають, як це може бути небезпечно.

В мами Інни був підвал, й вони там мешкали під час активних військових дій. Інші мешканці Лисичанську постійно жили в підвалах шкіл та лікарень орієнтовно з травня. У ті важкі дні в Лисичанську було не до обговорень, хто кого чекає. Люди просто залишались вдома та сподівались, що все швидко стихне, як в 2014 році.

Тоді лисичани теж добряче перелякались, теж посиділи в підвалах, але такого, як в цьому році, вони не відчували. Сподівались, що скоро стане спокійно та мирно, тут буде Україна і нічого жахливого не станеться. Але з кожним днем дедалі ставало гірше. Події восьмирічної давнини, за зізнанням Інни, були квіточками в порівнянні з 2022 роком.

Зараз родина перебуває далеко від лінії фронту, і це найголовніше в ситуації, яка в них склалась. Вдалось навіть зберегти елементи колишнього мирного життя, підтримувати стосунки з друзями. Син Інни, школяр, продовжує дистанційно займатись зі своїми вчителями, які були в нього Лисичанську. І класна керівниця, і педагоги-предметники, всі долучені до освітнього процесу. Таким чином, підліток залишається в контактні зі своїми однокласниками та вчителями.

Родина Інни не єдина знайшла прихисток в Лиманській ОТГ. За даними відділу соціального захисту населення, на території громади постійно проживає 69 переміщених осіб, а від початку війни таких зареєстрували вже 210. З Миколаївської області прибуло 54 людини, 100 людей приїхали з Одеської області, 23 – з Херсонщини, 6 з Луганщини, та одна людина з Донеччини. Згодом хтось виїхав за кордон, хтось повертається до місця свого постійного проживання.

Люди не завжди знімаються з реєстрації, бо не впевнені, як складатиметься ситуація далі і чи не доведеться повертатися знову. До того ж, з початком зими очікується наплив переселенців. Білгород-Дністровський район, за планом має прийняти 7 тисяч людей, а Одещина взагалі - 50 тисяч осіб. Це стало складним викликом для територіальних громад регіону. Наразі вони шукають вільні приміщення, звертаються до небайдужих людей та намагаються знайти виходи з ситуації, що склалась. Зима обіцяє бути складною, але в усіх є розуміння, що важливо підтримати співвітчизників в ці скрутні часи.