Як відомо, 15 червня 2020 року Верховний суд США ухвалив важливе для ЛГБТ-спільноти рішення, визначивши, що давно чинний закон про захист від дискримінації на робочому місці захищає також і цю спільноту. Як вирішив суд 6 голосами проти 3, стаття закону 1964 року, яка забороняє таку дискримінацію «на ґрунті статі», стосується і ЛГБТ+ представників. Тож дотепер працівники з лав ЛГБТ-спільноти, а їх у США близько 8,1 мільйона, фактично не були захищені ним від можливої дискримінації. Тим часом в Росії завели вже три адміністративні та одну карну справу стосовно ЛГБТ-активістки Юлії Цветкової щодо розповсюдження порнографії, яку слідчі органи побачили у малюнках жіночої вагіни та закликах до боді-позитиву.


А як в Україні справи із захистом прав та відношенням до представників ЛГБТ? Нещодавно народний депутат від "Слуги народу" Ольга Василевська-Смаглюк подала до Верховної Ради законопроєкт, який пропонує введення покарання за публічні заклики до насильницьких дій, переслідування і приниження гідності осіб за ознакою сексуальної орієнтації. Законопроєктом пропонується доповнити ст. 67 Кримінального кодексу України і прирівняти злочини на ґрунті нетерпимості до сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності до таких, що відбулися за обтяжливих обставин. (законопроєкт №3316, зареєстрований від 9 квітня 2020 року)


З початку 2019 року в українському законодавстві, що стосується інтересів і прав ЛГБТ, на жаль, не відбулося суттєвих змін. Не зрушило з мертвої точки виконання ЛГБТ+ компонентів Плану дій у сфері прав людини, термін виконання яких сплив ще у попередні роки – зокрема, внесення змін до Кримінального кодексу, які би дозволили враховуватигомофобні/трансфобні мотиви при скоєнні злочинів для їх правильногокваліфікування, розслідування та належного покарання винних.Політичне життя України у 2019 році було сфокусоване здебільшого напередвиборчій кампанії, проведенні президентських і парламентськихвиборів і формуванні нової центральної влади за їх результатами. ЛГБТ+питання не грали в цих подіях скільки-небудь важливої ролі. Як наслідок, наразі середній вік народних депутатів IX скликання зменшився на 7,4 року й склав 41 рік, частка жінок у його складі зросла на 8,8% та досягла 20,8% від загальної кількості. Хоча, в цілому, нова влада складається із молодших і більш сучасних, менш релігійних і консервативних людей, ніж їхні попередники, наразі це поки не призвело до здійснення нею реальних кроків у вирішенні ЛГБТ+ питань.

В українському публічному та медійному полі сім'ю нерідко зображують як певний моноліт, так, наче кожна особа включена в сімейні стосунки єдиного типу. За останні кілька років почастішали акції та різноманітні інформаційні кампанії «на захист сімейних цінностей», організовані християнськими фундаменталістами, в тому числі «сімейні карнавали», що виступають за криміналізацію так званої «пропаганди гомосексуальності». Такі акції та кампанії об'єднані підтримкою «повноцінної традиційної сім'ї» (гетеросексуальної пари з дітьми) та позиціюванням гомосексуальності й сімейності як несумісних понять. Ці процеси відбуваються на тлі нещодавно винайдених, але вже міфологізованих як начебто споконвічні, «традиційних українських сімейних цінностей», покликаних захищати «суспільну мораль» й «основу української нації». В багатьох містах України численні релігійні та праворадикальні організації проводять вуличні акції, конференції, концерти, фестивалі, тренінги «на захист традиційних цінностей» і «традиційної сім'ї».


Наприклад, Україною 15 лютого 2011 року було ратифіковано Європейську конвенцію про всиновлення дітей, яка передбачає, окрім іншого, право на всиновлення дітей одностатевими партнерствами. Але Україна ратифікувала Європейську конвенцію про всиновлення дітей з «умовою» ненадання такого права для одностатевих партнерів. Підставою для такої «умови» з боку України була «невідповідність практики одностатевих сімей національним традиціям». Інші умови Європейської конвенції про усиновлення дітей Україною були прийняті.


Можливість потрактування одностатевих сімей такими, що «не відповідають моральним засадам суспільства», існує навіть попри те, що ще в 1990 році Всесвітня організація охорони здоров'я виключила гомосексуальність із переліку психічних захворювань та визнала її варіантом норми сексуальної орієнтації, опублікувавши 10-й перегляд Міжнародної класифікації хвороб, який в Україні визнано єдиним міжнародним нормативним документом для формування системи обліку і звітності в охороні здоров'я з 1999 року.


Високий рівень суспільної гомофобії частково пояснюється тим, що до 1991 року в Україні існувала кримінальна відповідальність за чоловічу гомосексуальність. Попри те, що гомосексуальність офіційно декриміналізована українською державою, публічне обговорення дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності майже відсутнє, а законодавче визнання одностатевих сімей і поготів.

Стале зменшення кількості шлюбів, зростання кількості розлучень, тенденція серед старших чоловіків повторно одружуватися з молодшими жінками, зменшення показників народжуваності – це не унікальність України, а загальні тенденції багатьох європейських країн, до яких ЛГБТ+ спільнота не має ніякої причетності. Досвід країн ЄС, де легалізовані лесбійські й гей-партнерства (в Данії з 1989 року, в Угорщині — з 1996, у Франції — з 1999) демонструє відсутність будь-яких доказів того, що надання права узаконювати сімейні відносини одностатевим парам якимось чином впливає на кількість гетеросексуальних шлюбів, розлучень або позашлюбної народжуваності.


Таке уявлення про гомосексуальність не є чимось новим чи унікальним, притаманним тільки українським реаліям. Маніпулятивні заклики релігійних консерваторів «захищати сім'ю та дітей» і створення моральної паніки навколо теми гомосексуальності розпочалися ще в 1970-х у Західній Європі та Північній Америці, а з 1990-х активно поширюються в Східній Європі та на пострадянському просторі. Попри все, наразі одностатеві шлюби дозволені в ЄС у таких країнах: Австрія, Бельгія, Німеччина, Данія, Ірландія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Мальта, Сполучене Королівство (крім Північної Ірландії), Фінляндія, Франція, Швеція. Аналогічне за правами партнерство - в Угорщині, Греції, Італії, Кіпрі, Словенії, Хорватії. Партнерство з обмеженими правами - у Естонії та Чехії. Відсутнє законодавство щодо цього в Болгарії, Латвії, Литві, Польщі, Румунії та Словаччині.


Україна є частиною світової спільноти, тому частиною національного законодавства України також є чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України. Таким чином, Україна включена в міжнародну систему захисту прав людини, згідно із Загальною декларацією прав людини, Європейською Конвенцією про захист прав та основних свобод та іншими міжнародними договорами. Проте варто пам'ятати, що права людини – одна з найважливіших умов дотримання миру у світі та реалізації гуманізму, що проходить становлення у європейській і світовій спільноті, і, як усе нове, імплементується через правову та соціальну боротьбу. Права людини дані кожній людині від народження, вони універсальні для всіх і не є привілеями.

Євросоюз не нав'язує ніяких обов'язкових «правил» іншим країнам, існують тільки рекомендації, які сприяють зміцненню добросусідських відносин з країнами ЄС — наприклад, прийняття антидискримінаційного законодавства, що забезпечує захист всіх людей від дискримінації та нерівного ставлення. Антидискримінаційне законодавство передбачає захист людей за певним переліком ознак, таких як стать, вік, національна та етнічна приналежність, релігійні або політичні переконання, соціальний статус, в тому числі сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність.


Невпевненість у собі й своїх почуттях, небажання та неписана заборона розповідати про свої одностатеві сім'ї іншим людям, удавання гетеросексуальності, очікування негативної реакції суспільства у разі розкриття інформації − все це є наслідками вкоріненого гетеросексизму в українському суспільстві, що подає гетеросексуальність як норму й стигматизує будь-які прояви негетеросексуальних ідентичностей, сексуальностей та стосунків.


В Україні ЛГБТ+ дослідження є досить новою цариною суспільних знань як для наукової, так і для правозахисної чи ЛГБТ-спільноти. Поодинокі студії про геїв, лесбійок, бісексуальних і трансгендерних людей тільки починають з'являтися протягом останнього десятиліття. Хоча в Україні нема статистики одностатевих сімей, відсутні знання про їхній склад і обставини життя, невідомий їхній віковий, освітній, майновий, статусний ценз, лише на рівні здогадок можна припустити, скільки дітей в Україні зростають у таких сім'ях, – попри те, що все це залишається невідомим, самі родини є. Таким чином, ЛГБТ-сім'ї залишаються невидимими та на рівні державної статистики. Поодинокі дослідження, проведені ЛГБТ-організаціями, наводять показник від 100 до 200 тис. одностатевих пар в Україні. Такі оцінки говорять радше про саму наявність ЛГБТ-сімей в країні, аніж про їхню точну кількість.


ЛГБТ-сім'ї існують у державі, що не визнає та не помічає їх, у суспільстві, що маргіналізує та демонізує будь-яку негетеросексуальність, що визначає лесбійок, геїв і трансгендерних людей як ворогів «традиційної української сім'ї». ЛГБТ-сім'ї змушені підпорядковуватися вимогам мовчання, контролювати свої висловлювання, щоразу обережно зважувати, перш ніж заявити про себе вголос. Суспільство зобов'язує їх постійно озиратися на стандарт «ідеальної», «правильної» сім'ї, вимагає невидимості або принаймні непомітності.


Відсутність державного визнання тягне за собою невизнання одностатевих сімей і на суспільному рівні. В Україні зареєстровано понад 35 ЛГБТ-організацій, правозахисною та інформаційно-просвітницькою діяльністю серед яких займається лише частина. Зважаючи на обмежені ресурси цих організацій та небажання політичних партій підтримувати права сексуальних меншин, здебільшого такі організації існують за підтримки структур ЄС. Українські ЛГБТ організації зі свого боку роблять великий внесок у розв'язання таких проблем, зокрема, шляхом співпраці з правоохоронними та державними органами, а також проведення освітніх заходів для представників таких ключових професій як журналісти, педагоги, психологи, соціальні робітники.


Як свідчать результати опитувань громадської думки, українське суспільство характеризується високим рівнем гомофобії та трансфобії. На побутовому рівні гомосексуальність продовжують сприймати виключно як сексуальну практику, попри те, що гомосексуальність, як і будь-яка інша сексуальність, є важливим компонентом людської ідентичності, що впливає не лише на вибір сексуальної партнерки чи партнера, а й на інші аспекти життя людини. Так 12-14 квітня 2019 року у Києві відбулася ІІ Європейська лесбійська конференція, що була організована за допомогою ГО "Інсайт". У день відкриття конференції агресивні супротивники її проведення з ультраправих угрупувань намагалися вдертися до готелю "Турист", де проходив захід, побивши вікна та розпиливши сльозогінний газ, але були зупинені охороною готелю.


Але хоч українці й не дружньо ставляться до ЛГБТ, вони розуміють, що ті є одними з головних жертв нетерпимості – такими їх назвали 43% респондентів в опитуванні, проведеному в Україні за замовленням Національного демократичного інституту (США). Для порівняння, аналогічний показник для людей з інвалідністю склав 42%, для жінок – 23%.


Проблемним й досі виявляється розслідування злочинів ненависті проти ЛГБТ, які розслідуються неефективно та фіксуються дуже рідко. Наприклад, ЛГБТ+ центром "Наш світ", що є також членом європейської неурядової організації ILGA-Europe, у 2019 році було задокументовано 369 випадків агресії на ґрунті гомофобії/трансфобії, дискримінації, а також інших порушень прав ЛГБТ+ в Україні в рамках щорічного звіту про злочини на ґрунті ненависті в країнах-учасницях ОБСЄ. Загалом правопорушники часто уникають відповідальності, а самі жертви замовчують такі інциденти через відсутність будь-якої довіри до правоохоронних органів у цьому питанні. Тому мотиви нетерпимості за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності не фігурують у слідчому процесі.

Попри все, український ЛГБТ+ рух упродовж останніх п'яти років продовжував демонструвати та нарощувати свою активність. Кількість учасників торішнього київського Маршу Рівності досягла 6-8 тисяч, а першого Маршу Рівності у Харкові – 2-3 тисяч, що навіть перевищило очікування його організаторок. Київський Марш Рівності 2019 став безпрецедентним не тільки за кількістю учасників, але й за їхнім складом: вперше у ньому взяла участь офіційна делегація урядової установи (Центру громадського здоров'я МОЗ України), вперше були сформовані колони ЛГБТ ветеранів та волонтерів опору російській агресії, а також людей з інвалідністю. Підвищення видимості української ЛГБТ спільноти привертає увагу суспільства до її проблем і викликає запит на їх вирішення, який все важче ігнорувати політикам і урядовцям. Депутатка Європейського парламенту Ребекка Гармс два роки поспіль відвідувала Марш рівності в Києві, який минулого року зібрав близько 9000 учасників.

Марш Рівності 2019 в Одесі відбувся цілком успішно, під надійним захистом поліції від агресивних опонентів. Несподівано великим та загалом успішним виявився перший Марш Рівності у другому за чисельністю населення місті України, Харкові, який пройшов 15 вересня 2019 року. Менші за масштабом публічні ЛГБТ+ акції відбувалися у багатьох містах України – зокрема, у Херсоні пройшов третій Квір-форум. "Веселковий флешмоб" до Міжнародного дня проти гомофобії було також проведено у Запоріжжі. Водночас, у Чернівцях під час акції з нагоди Міжнародного дня протидії гомофобії, що проводила ГО "Інсайт", поліція затримала двох противників ЛГБТ, які застосували сльозогінний газ проти поліцейських, намагаючись прорватися скрізь їх кордон та напасти на учасниць акції.


Насильство з боку праворадикальних угрупувань залишається болючою проблемою для українських ЛГБТ+ організацій та окремих активістів. Ситуація у цій сфері не зазнала суттєвих змін у порівнянні з кількома попередніми роками: праворадикальні організації не знижують рівень своєї гомофобної агресії, а правоохоронні органи не роблять кроків для ефективного розв'язання цієї проблеми. Але, пропри це, найбільш гучні заходи на кшталт Маршів Рівності забезпечуються досить надійною охороною від нападів агресивних опонентів. В інших же випадках поліція, як правило, діє дуже пасивно.


Один із тих, хто бореться за права ЛГБТ+ людей в Україні – ветеран війни на Донбасі Віктор Пилипенко. З вересня 2014-го до літа 2016 року він служив у батальйоні "Донбас", виконував завдання на Луганщині та брав участь у боях за Широкине. Віктор був санінструктором та гранатометником. Камінг-аут чоловік зробив після служби, у червні 2018-го. Тоді Віктор зізнався, що давав інтерв'ю художнику Антону Шебетко для проєкту "Ми були тут" (проєкт про українських військових та волонтерів з ЛГБТ-спільноти). Таким чином, він став першим в Україні ветераном, який публічно зізнався у своїй гомосексуальності. Зараз Віктор – активіст ГО "Точка Опори" та адміністратор Facebook-групи "Військові ЛГБТ та наші союзники". Завдяки йому у 2019-му до KyivPride вперше приєдналася нечисленна колона військових, які належать до ЛГБТ спільноти або толерують їй. У тому ж році на нього вперше було скоєний напад.


За його словами, єдине правильне розв'язання цієї проблеми – внесення відповідної поправки до закону, яка передбачатиме напад на ґрунті ненависті через сексуальну орієнтацію. "Якби ця маленька поправка була внесена, можна було би притягувати до відповідальності таких людей. Це послугувало б гарним уроком для гомофобів, які готові вбивати, і таких злочинів стало б набагато менше", – впевнений ветеран. Згідно зі звітом Європейської комісії проти расизму та нетерпимості при Раді Європи, у 2017 році українській владі було рекомендовано включити до Кримінального кодексу сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність як ознаки, що обтяжують покарання за злочини. Але цього так і не було зроблено, а відповідний законопроєкт було зареєстровано тільки у квітні 2020 року.

У 2019 році Україна посіла 35 місце у щорічному рейтингу Rainbow Europe щодо захисту прав ЛГБТ, який складає ILGA-Europe. Усього в рейтингу 49 європейських країн. У рейтингу країни отримують оцінку захисту прав ЛГБТ від 0% (порушення прав людини та дискримінація) до 100% (повага прав людини, рівність). Україна отримала 21,52%. Після країни у рейтингу Болгарія, Польща, Латвія та Білорусь. Перше місце посідає Мальта з результатом 90,35%. У першу п'ятірку також увійшли Бельгія – 73,08%, Люксембург – 70,4%, Фінляндія – 69,27% та Данія – 67,86%.

Цього року ЛГБТ-фестиваль Kyiv Pride вперше відбувся онлайн: починаючи з 6 червня, впродовж місяця щовихідних влаштовувалися онлайн-івенти про ЛГБТ+ та прайд-рух в Україні та у світі. Червень − це історичний місяць для всієї ЛГБТ+ спільноти. Хоч організатори й змушені були перенести офлайн заходи і, зокрема, сам Марш Рівності, проте це не означало їхнього повного скасування. Глядачі та глядачки змогли доєднатися до лекцій, панельних дискусій, марафонів, які транслювалися на сторінках у соцмережах.


Але одна з акцій все ж спровокувала скандал в українському суспільстві та нетолерантні висловлювання і заклики як із боку українських політиків, так і в Росії. Йдеться про те, що 21 червня організатори фестивалю «прикрасили» прапором у кольорах веселки (символіка ЛГБТ+) найвищу монументальну скульптуру в Україні – «Батьківщину-Матір». Саме відео із прапором ЛГБТ+, який начебто майорить над монументом, виклали у соцмережах організатори фестивалю. У відео також використали гештег #Мамазрозумієтапідтримає, бо у певний момент на відео здається, що прапор закріпили на мечі, яку тримає статуя «Батьківщина-Мати».


У соцмережах акцію назвали «наругою» над пам'яттю загиблих у Другій Світовій війні, а деякі нинішні й колишні представники політичного класу закликали криміналізувати «пропаганду гомосексуалізму». У соцмережах також не обійшлося без погроз ЛГБТ-активістам і гомофобної лексики. Але, як пояснив Руслан Бєляєв, один із організаторів заходу, насправді ніхто прапор на будівлях не закріплював: він просто пролітав повз монумент, а інший дрон просто зняв прапор у такому ракурсі, що здається, наче прапор таки висить на мечі статуї. Це оптична ілюзія, адже сам прапор у ширину лише чотири метри, а меч «Батьківщини-Матері» – 16 метрів. Завдяки фільмуванню з іншого дрона у певному ракурсі здається, що прапор також «встановили» і над будівлею Верховної Ради.


Справді, у 2020 році щорічний Марш рівності у Києві вперше обійшовся без нападів на його учасників та залучення тисяч правоохоронців для його захисту. Цього року, аби провести Марш рівності у Києві онлайн, організатори створили інтерактивну мапу у сервісі Google Maps. Для цього вони створили 14 міток різного кольору вздовж вулиці Хрещатик. З 14-тої години 21 червня учасники отримали змогу створювати власні мітки зі слоганами і прикріплювати фото зі своїми плакатами. Ось деякі зі слоганів: «Кохання понад ненависть», «Права не дають – права беруть», «Різні! Рівні!». Усього учасники залишили понад 1200 міток. Київ Прайд 2020 підтримали також і великі компанії, такі як «ПриватБанк» та UKLON. Обидві компанії змінили фото своїх профілів у соцмережах на «райдужні».


Здебільшого українським ЗМІ у 2020 році притаманне використання переважно правильної лексики, а також нейтральне ставлення до ЛГБТ-людей — навіть у тих публікаціях, які умовно вважаються проросійськими чи консервативними. ГО "Інститут масової інформації" проводила моніторинг 19 популярних інтернет-ЗМІ в період з 25 по 31 травня 2020 року, коли саме відбувалася активна підготовка до Маршу рівності у Києві. Вони виявили, що за цей час було опубліковано загалом 52 статті, в яких згадувалася тематика ЛГБТ+, і 88,5% вмісту було оцінено як нейтральне, 11% негативне та навіть 4% - агресивне.


Минулого року Україна зайняла 88 місце у щорічному рейтингу LGBTQ+ Danger Index 2019 щодо безпеки ЛГБТ-туристів у країні. Усього в рейтингу 150 країн. Перше місце у рейтингу займає Швеція − країна вважається найбезпечнішою для ЛГБТ-туристів. У першу п'ятірку також увійшли Канада, Норвегія, Португалія та Бельгія. Останні місця у рейтингу займають Нігерія, Катар, Ємен, Саудівська Аравія і Танзанія. Навіть у країнах Євросоюзу 40% представників ЛГБТ+ зазнали цькувань за останні роки. Такі результати опитування Агенції ЄС із питань основних прав людини серед людей ЛГБТ+. Тому у прайдах беруть участь не лише представники ЛГБТ-спільноти, а й ті, хто стикнувся із ненавистю чи дискримінацією через будь-які прояви ксенофобії або несправедливості. Їх називають союзниками – тими, хто підтримує боротьбу за права ЛГБТ+ спільноти й не є її представниками.


Одна з організаторок Маршу Рівності 2020 Руслана Панухник цього року в коментарі Радіо Свобода зізналася: «Щороку я бачу, невеликий, але поступ... Росте підтримка, росте рівень толерантності та прийняття, росте свідомість нашої влади щодо її обов'язку захисту усіх громадян та громадянок, не залежно від сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності». Тож, дивлячись на це, будемо сподіватися, що ми все ще рухаємося до становлення рівності та толерантності в українському суспільстві.