24.06.2022
Вони приїхали додому
Що мотивує людей повертатись з евакуації?
24 червня виповнюється чотири місяці з дати, як російська армія розпочала повномасштабне вторгнення до України. Свої домівки через війну, за різними даними, покинуло більше 10 мільйонів осіб. Хтось виїхав до відносно безпечних регіонів, хтось шукав прихистку за кордоном.
Близько 20 % територій України окуповані, в багатьох містах точаться запеклі бої, про завершення війни говорити ще дуже рано. Проте є люди які, попри складну ситуацію, вирішили повернутись до своїх домівок. Ми вирішили спитати їх, як вони почувають себе вдома та що мотивувало їх приїхати назад.
Близько 20 % територій України окуповані, в багатьох містах точаться запеклі бої, про завершення війни говорити ще дуже рано. Проте є люди які, попри складну ситуацію, вирішили повернутись до своїх домівок. Ми вирішили спитати їх, як вони почувають себе вдома та що мотивувало їх приїхати назад.
Любов Яворович
Одеса
Я з двома дітьми поїхала з Одеси 2 березня, а повернулися ми назад 18 травня. Гостювали в друзів, в Словенії. Вдома нас не було два з половиною місяці. За моїми відчуттями, дихається мені легше тут і, як не дивно, морально набагато спокійніше. Перебуваючи далеко від дому, кожна повітряна тривога сприймалася дуже болісно. В Одесі, зайнята побутовими речами і власними справами, я часто не звертаю навіть уваги на них. Життя в місті йде повним ходом! Для мене найважливішою була реакція моїх дітей, їм зараз шість та вісім років. Вдома вони виглядають абсолютно спокійними, живуть своїм дитячим життям . Займаються спортом, ходять на англійську, багато гуляють, заводять нових друзів. Я дуже сподіваюся, що ситуація в нашому місті не буде погіршуватись. В мене є моральна готовність у разі потреби поїхати знову. Однак поки що я насолоджуюся будинком, возз'єднанням родини, та й просто містом та людьми навколо.
Юлія Головченко
Київ
Я виїжджала з дитиною на 3 місяці з Києва до Крукеничів, села на Львівщині. Виїхали, бо дуже злякалась в ніч на 25 лютого, коли в місті, зокрема в нашому районі, було багато прильотів і окупанти були близько до Києва. Компанія, в якій я працюю, якраз організувала виїзд в евакуацію зранку 25 лютого - тож ми вирішили теж приєднатись. Далеко від дому було багато складнощів. Велика кількість людей в одному будинку (іноді було до 18), складно працювати з дитиною, яка не в садочку і постійно вимагає уваги, ще ми були з кішкою - тож це теж додаткові туботи. Довелось купувати нові одяг/взуття, коли потеплішало - адже із собою були тільки зимові речі. Ну і загалом жити як в гостях завжди гірше, ніж вдома. Я вирішила поїхати додому, оскільки більша частина моїх друзів/знайомих, які теж виїжджали, уже повернулись до Києва. Вони казали, що місто активно повертається до життя. Також велику роль, думаю, зіграло ще й те, що до столиці повернулось дуже багато посольств різних країн, зокрема США та Великобританії.
Єва Тонковська
Кременчук
Взагалі я планувала пробути за кордоном до кінця війни. З рідного Кременчука я поїхала потягом до Львова, а потім у Польшу, де і зупинилась. Шлях від мого дому до Вроцлава, де ми вирішили зупинитись, зайняв близько 60 годин. Загалом я провела там трохи менше за трьох місяців – 87 днів. Виїхати мене спокунали батьки та їх турбота про те, щоб я залишалася в безпеці. Основні складнощі були в тому, що ти чужий. Щоб ти не робив, ти не зможеш стати там «своїм». Звісно, незнання мови теж спричиняє деякі проблеми, іноді бувало дуже складно зрозуміти одне одного, доводилось пояснювати на пальцях. І, попри те, що кажуть люди, не всі за кордоном доброзичливі та милі. Багатьом потрібна лише вигода. Думки про повернення переслідували мене весь час, що я була в евакуації через те, що дуже сумувала за рідним домом, за своїм чудовим містом, за батьком, який залишився тут, друзями, моїми улюбленцями. Поштовхом до повернення стало ставлення до нас людей, що погодились дати нам тимчасовий притулок. Тому зараз я вдома. Після приїзду моє місто обстріляли ракетами, але це в підсумку, це виявилось не так страшно, як здавалось.
Наталя Сєрооченко
Чорноморськ
Поїхали з дому ми 3 березня. Речі були зібрані з першого дня війни, але відтягували поїздку щодня, бо розуміли, що доведеться їхати лише мені з дівчатами (10 та 15 років), а сина змушені лишити - йому виповнилося 18. Їхали двома машинами та трьома "сім'ями" - три жінки та шестеро дітей від 6 до 15 років. Чоловіки нас відразу спрямували на Болгарію - мовляв, відпочинете трохи біля моря та повернетесь за два тижні. Ми не оформлювали прихисток, не користувалися ніякими пільгами, тому могли перебувати у Болгарії 90 днів. Спочатку поїхала додому одна родина, потім друга. Мені треба було вирішувати, куди прямувати далі, як наполягав чоловік. Але раптом щось "клацнуло", я отримала від нього повідомлення: "Можете повертатися". Дорога зайняла 12 годин, їхали назад вже в піднесеному настрої. В Україні стало знову морально важко - населені пункти без назв, блокпости, окопи в полях, величезні черги фур, військові... Перша ніч зустріла по повній - тривоги, вибухи, ПВО. Але за два тижні вдома я відчула, що тут мені набагато легше.Я не сиджу безперевно в стрічці новин, маю змогу волонтерити. Ну і, звичайно, я зрозуміла важливість таких простих речей, як завітати до мами, побачити своє море, купити кави, обійняти подругу чи побажати комусь добраніч не у Вайбері.
Марина Дубчак
Київ
Я виїжджала з Києва, на той момент ситуація в регіоні була важкою і незрозумілою. Загалом, я провела в евакуації 70 днів. Ми з хлопцем мешкаємо на околиці міста, де проходять важливі та стратегічні для ворога шляхи. Через наш район на початку повномаштабного вторгення проїхали ДРГ. А пізніше поцілила ракета в багатоповерхівку. Ми зупинились в подруги, у Львові. Місті, яке прихистило тисячі і тисячі людей з різних куточків країни. Там було тихо, тільки військові нагадували про те, що в країні війна. Треба було звикати, що люди не живуть лише думками про небезпеку, позбавлятись фантомних тривог. Побут був влаштований хаотично, та ми якось змогли організуватись так, щоб усім було зручно. У різний період в двокімнатній квартирі жило від 4-х до 8-ми людей. В якийсь момент ти втомлюєшся. Бо це не твоє місто, не твої люди. Після 9 травня ми вирішили повернутись до Києва. На той час ЗСУ почала контролювати усю північ, а поруч з нашим місцем перебування у Львові було декілька прильотів і я зрозуміла, що безпечне місце - його просто немає. Тож в якийсь момент туга за домом, розуміння, що в Україні, поки війна, безпечно не буде в принципі зробили своє і ми взяли квитки додому.
Текст та візуалізація
Марія Шевчук
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО "Інститут політичної інформації".