- Аліно, добрий день. Скажіть, чому ви зупинились саме в Одесі?

- Ми обирали між Києвом та Одесою, але зупинились на останній. Бо Одеса це той же самий південь, схожий клімат, вона якась рідніша та ближча. Тут дуже приємні люди і я дуже рада, що зупинилась саме тут. В Одесі кажуть, що тут всі свої і саме так я себе відчуваю. Жодного разу не відчула з приводу себе якогось упередженого ставлення, що я переселенка, чи якась не така. В цьому плані тут дуже круто, відчуваєш себе як вдома. А ще в Херсоні на момент нашого від'їзду жоден супермаркет не працював взагалі. Коли я заходила до одеського супермаркету, головою уявляла, що там буде велика кількість продуктів. Але коли побачила все це і фізично відчула, чесно, сльози на очах з'явились. Такий величезний вибір, справжній достаток. Яйця тоді були по 20 гривень, а в Херсоні – по дев'яносто. То навіть коли вони зараз подорожчали, то це підвищення цін зовсім не сприймається.

- Як відновлювали свою справу?

- Свій бізнес ми відновлювали повністю з нуля. Все, що я змогла вивести, це ручний міксер, блендер та ваги. Все інше: барвники, коробки, інші дрібні речі замовляли тут. З великих покупок ми придбали пічку, великий міксер та індукційну плиту. Це та база, з якою ми могли почати хоч якось працювати. Все, що в нас було, лишилось в Херсоні, стоїть закритим і сподіваюсь, достоїть до перемоги. А поки облаштовуємось тут. В нас не було проблем з пошуком місця, нам допомогли друзі. Взагалі, сюди багато людей з Херсону попереїжджали, хотіли їхати не кудись на західну Україну, а саме в Одесу. Хоча в ній теж трапляються небезпечні моменти, однак тут точно краще, ніж в Херсоні. Ми зараз живемо в будинку, власники якого виїхали за кордон, з нас не беруть оренду, платимо тільки за комунальні послуги. І за це ми дуже вдячні.

- Складно було вийти в Одесі на замовників?

- Знову ж таки, відіграли роль знайомі. Через них запитували, а чи знаєте ви власників кав'ярень, яким можна запропонувати продукцію. Ми разом з чоловіком ведемо робочу сторінку в Instagram, я взяла на себе виробництво, а він – розвезення товару та продажі. Доходило до того, що Микола просто заходив до кав'ярні й казав: «Доброго дня, ми робимо макарони, в нас такі й такі умови». Починали ми з двох точок, з якими досі активно співпрацюємо. І на сьогоднішній день ми маємо по Одесі тринадцять точок, де продається наша продукція. Були відмови, а були й кав'ярні, які самі на нас виходили. Через соцмережі, через знайомих в інших кав'ярнях.

- Коли почалось повномасштабне вторгнення, чи був у вас якийсь план дій?

- Насправді, жодного плану дій в нас не було. Я до останнього не вірила, що буде війна. У мене не було тривожної валізки, нічого не було. 23 лютого я розробляла колекцію макаронів на весняний сезон і 24 лютого ми мали її відфотографувати. Але, як бачите, не змогли. Планів не було ніяких, але їхати нікуди не хотілось з Херсону. Там було все: будинок, виробництво, яке ми припинили десь приблизно на півмісяця. А потім побачили, що кав'ярні почали відкриватись, й потроху самі почали працювати. І працювали рівно до тих пір поки не зрозуміли, що в Херсоні ловити нічого.

- Як змінився Херсон під час окупації?

- На момент нашого від'їзду половина міста вже виїхала. Прямого тиску з боку окупантів не відчували, бо оминали їх. Я працювала досить далеко від центру, їх там не бачили, хіба що тільки в перший день, 3 березня, коли вони зайшли в місто. Але були проблеми з інгредієнтами, це був цілий квест шукати продукти, готувати, з чого можна. Мій чоловік розвозив макарони в кафе, та й не тільки їх. Печиво, тортики… Які продукти знаходились, з того й робила. Їздити було небезпечно, бо були блокпости, могли зупинити, забрати авто. Мій чоловік просто намагався оминати небезпечний час, їздити тоді, коли було найбільш людно. Але такого, як зараз в Херсоні, коли приходять і кажуть: «Або працюєш на нас, або ми забираємо все собі», не було.

- А коли почались такі випадки рейдерства?

- Досить давно, вже кілька місяців як. Почали ходити й прозоро натякати, що вам треба переєструватися і так далі. Ми виїхали раніше і цього не застали. Тоді дуже багато закрилось кав'ярень, кондитерських і взагалі малих бізнесів. Вони не схотіли працювати на Росію і виїхали. А хто не зміг виїхати, в кого були обставини, на кшталт літніх неходячих батьків, то вони працюють і далі. Можливо, вони й платять якісь податки окупаційній владі, щоб там лишатись і мати можливість заробляти. А загалом, в Херсоні залишилось дуже мало людей, і в кожного з них були вагомі причини, щоб так вчинити. Хто міг, той евакуювався.

- На який день ви виїхали з окупації?

- Це був якраз шістдесятий день війни. Ми два дні добирались до Одеси. Виїхали прямо на Великдень, і наступного дня, під вечір, були на місці. Дві доби витратили, щоб дістатися 850 кілометрів з Херсона до Одеси. Це була єдина дорога, якою можна було нормально виїхати. Хоча там теж було небезпечно, страшно, але ми ризикнули і виїхали. Доїхали відносно спокійно, це якраз було свято й росіяни на блокпостах були трошки п'яненькі. Але траплялись і злі й був момент, що вони причепились до машини. Адже в Україні, якщо маєш права, не потрібна довіреність на машину. Й вони почали говорити, мовляв, якщо довіреності немає, то я можу так взяти й поїхати. Чоловік відповів: «Ну, чисто теоретично так». І після цього нас пропустили далі.

- Що було для вас найважчим?

- Найважчим було не побоятись прийняти рішення почати все з нуля. Можна було б піти працювати в найми кудись кондитером, я б точно знайшла собі роботу, бо в мене великий досвід, я ж вмію робити не тільки макарони. Але це значило б зробити крок назад, а я так мріяла про свою кондитерську. Тому ми вирішили що ні, будемо пробувати починати все з початку, адже все ж таки є досвід, не треба наступати на ті граблі, на які ми наступали спочатку. І вже зараз, в Одесі, ми вийшли на обсяги продажів більше, ніж були в Херсоні.

- Які у вас обсяги роботи?

- Найменша кількість макаронів, що ми видавали на кав'ярню, була 30 штук, а найбільша – 200. Останнє то сумарна кількість, виготовлена для кількох наших точок. Плюс трапляються додаткові замовлення на подарункові набори, на свята і так далі. Іноді буває до двох ночі працюю, але все встигаю. Це мій вибір, який мене влаштовує. Звісно, в певний момент наступить та межа, коли треба шукати людину, навчати її, шукати приміщення для цеху. Дуже, хочеться, звісно відкрити свою власну кав'ярню чи кондитерську, але поки це плани на майбутнє. Хочеться зробити, щоб далі воно нормально працювало.

- А не хотілось переїхати за кордон?

- Ні, цей варіант я не розглядала зовсім. По-перше, я відчуваю, що мені потрібен цей досвід. Коли я лишалась в Херсоні, до речі, в мене були ті ж самі відчуття. Та й що за кордоном робити? Просто сидіти, чекати поки все завершиться – ні. Піти працювати кондитером в найми – теж не хочу. Мовний бар'єр, зовсім інша країна. І коли я тут чую повітряні тривоги, вони сприймаються значно легше, ніж моїми знайомими, що перебуваючи в інших країнах, пишуть в паніці: «Що там у вас, ви живі?». Тому особисто мені краще тут. Комусь, можливо, краще за кордоном, особливо тим, кому психологічно важко чути ці повітряні тривоги, сирени.

- Чи переживали ви за свою безпеку Одесі?

- Коли я приїхала до міста, наступного дня вийшла до центру, думаю з сестрою зустрінусь, що днем раніше приїхала. Іду містом, погода така хороша, люди такі розслаблені. У Херсоні ми ходили, озирались один на одного, тому що там були ворожі солдати, перевдягнуті в цивільне. І ти не знаєш, хто поруч з тобою йде, що в нього в думках. А я йду, а люди навколо такі розслаблені й веселі і думаю: «Пора видихати». Тут значно спокійніше. Особливо після постійних вибухів в Херсонській області, які доходили до нас. Та ж Чорнобаївка від нас в чотирьох кілометрах, ми все добре чули. Шибки тряслись, було дуже страшно, але як би це прикро не звучало, людина звикає до всього.

- Що ви думаєте з приводу новин про звільнення півдня України?

- В мене немає ілюзій, що через тиждень Херсон звільнять. Там справді йдуть запеклі бої, тому просто довіряємо ЗСУ. Нещодавно визволили село, де моя тітка мешкала, слава Богу всі живі та здорові. Однак на Херсонщині є села, де нічого не залишилось, самі руїни замість хат. Там насправді не краще, ніж в Бучі, просто про них ще не так відомо. Після звільнення Херсону ми сто відсотків повернемось, адже в нас там є будинок, кондитерська. Проте вже зараз я розумію, що не впевнена, чи повернусь остаточно туди жити.

- Чому думаєте саме так?

- В Одесі мене вже є бізнес, як можна тут все кинути і поїхати починати знову з нуля? Тут більше перспектив, але насправді, до Херсону я теж хочу повернутись із бізнесом. Але це не так просто, не буде такого, що місто звільнять та життя налагодиться. На це піде час, поки туди повернуться люди, почнуть працювати підприємства. Добре, якщо на це піде місяць, але ці процеси цілком можуть зайняти рік чи два. За приблизними підрахунками, в Херсоні залишилось близько четверті населення, а там все ж таки було триста тисяч. Людей немає, бізнес позакривався. Але коли все налагодиться, я не полишаю ідею відкрити в Херсоні кондитерську-магазин, в мене там цех залишився. Тож цілком можливо, що зможу працювати і на два міста.