06.05.2022
"Я їм завжди подумки, а іноді і вголос, бажала підірватись на міні"
Нотатки з окупованого Бердянську
Південь України одним з перших потрапив під удар російської навали. Якщо одні регіони, на кшталт Одещини, страждають хіба що від ракетних ударів, то деякі опинились в окупації з перших днів. Одним з таких міст став Бердянськ, де жила зі своїм хлопцем двадцятиоднорічна студентка Ольга. Пробувши майже два місяці в окупації, вона разом з ним виїхала з міста і тепер, перебуваючи в безпеці, готова розповідати свою історію.
Перші дні окупації
Атмосфера в місті стала гнітючою. Фото з особистого архіву Ольги.
Чутки про те, що до Бердянську йде колона ворожної техніки, з'явилися за два дні до вторгнення. Спочатку всі багато жартували, що росіяни дорогою застрянуть або заблукають, так нікуди і не доїхавши. Це все, звичайно ж, був захисний механізм, тому що людям було дуже страшно, насамперед від невідомості. Ніхто не розумів чим це загрожує, наскільки далеко це зайде і чого очікувати від "визволителів". Вже 28 лютого окупанти підійшли до міста.

Бердянськ того дня буквально спустів, Олі здавалось, що навіть дворові собаки поховалися кудись у підвали. Росіяни стала заходити впевнено, але з побоюванням. Першою у місто вони впустили підбиту техніку. Стали їздити вулицями та оглядатися. За підбитою трохи згодом уже зайшла основна частина колони. Були чутні автоматні черги. Городяни тим часом сиділи по хатах із вимкненим світлом. Багато хто знімав пересування ворожої техніки зі своїх вікон і ділився з іншими в загальному чаті. Того ж дня окупанти на в'їзді до міста вбили людину - охоронця якогось підприємства. Причина невідома досі.

Бердянськ до війни. Фото з особистого архіву Ольги.
Протягом якогось часу росіяни зайняли будівлю поліції. Хтось з жителів зняв відео зі свого вікна, де було видно, що їх дуже багато. Російські військові пограбували продуктовий склад і поставили купу блокпостів. Окупація відбулася буквально протягом доби. Наступного дня після початку окупації, вранці, група бердянців вийшла у центр міста до міськради і влаштувала мітинг. Протягом усього дня до них приєднувалося все більше людей.Це був перший та дуже різкий знак протесту від мирних жителів. Вийти туди було дуже страшно. Незважаючи на це, зібрався цілий натовп. Ольга теж була серед них.
"Ми співали там гімн України, українські народні пісні, скандували, посилали орків вслід за російським кораблем. Зрештою, щоб розігнати натовп, росіяни стрільнули з артилерії в море. Найсмішніше, що люди на мітингу не злякалися, а навпаки зраділи, бо подумали, що це ЗСУ завдали удару по ворожій колоні. В результаті мітингу того дня орки пішли з будівлі міськради, але повернулися туди наступного. Я дуже пишаюся бердянцями, бо після першої демонстрації нашого невдоволення, кожного дня на головній площі мирні жителі вперто продовжували збиратися та проводити ходи на підтримку України ще, напевно, тижнів зо два, поки їх не почали розганяти вже серйознішими методами" .
Потім, ще через день, росіяни пошкодили телестанцію і в Бердянську зникло кабельне ТБ. Інтернет та радіо залишилися, але ненадовго. Через бої під Маріуполем зник газ, а з ним і опалення. Дівчина згадує, що стало дуже холодно. Температура у квартирі ледве сягала 8 градусів. Довелось одягати все, що здавалося теплим, сидіти під пледами. Обігрівачі попросили не вмикати через проблеми з перенавантаженням мережі. Десь в той час захопили та пошкодили електростанцію в Енергодарі.
Відрізані від світу
Вулиці Бердянська спорожніли. Фото з особистого архіву Ольги.
Приблизно в десятих числах березня в Бердянську вперше повністю заглушили зв'язок та інтернет на півтора дні. У цей же період захопили місцеву радіостанцію і через деякий час окупанти запустили свою хвилю з пропагандою. Там грали лише радянські хіти і диктор проголошував якусь маячню про посівну.

В Олі складалось відчуття, що вона перенеслась в часі та потрапила до Радянського Союзу. Їй досі мерзотно згадувати голос диктора. Також вона, як і багато інших, дуже переживала через те, що не могла зв'язатися з рідними, дізнатися, як у них справи і хоча б сказати, що з нею все добре. Весь цей час, з 28 лютого, окупанти закріплювались у місті, стало з'являтися дедалі більше техніки, машин із "Z".
"Я їм завжди подумки, а іноді і вголос, бажала підірватись на міні. Орки стали активно патрулювати місто, тому я перестала виходити на вулицю і сиділа вдома два тижні, поки знову не наважилася вийти. Вулицями стало неприємно ходити. Куди не поверни, скрізь русня зі зброєю. Почуваєшся живою мішенню буквально. У місті став розвиватися дефіцит всього: їжі, медикаментів, готівки, продовольчих товарів. Палива не було взагалі, якось забезпечували лише комунальний транспорт. Ціни в магазинах та на ринку злетіли до небес. Мені не вірять, коли я кажу, що кілограм дріжджів у якийсь момент коштував 900 гривень, а бензин 1000 гривень за літр, але це, на жаль, правда."
Також варто відзначити, що російські військові блокували постачання товару до міста. Його жителі могли розраховувати лише на те, що залишилося на вітринах магазинів та полицях місцевих складів. До першого офіційного зеленого коридору з Маріуполя бердянці теж практично не могли виїжджати з міста. Окупанти розстрілювали транспорт, відбирали майно, зокрема машини, морально та фізично принижували тих, хто на свій страх та ризик вирішив поїхати. Якоїсь миті ситуація з невиїздом дійшла до того, що стало неможливим ховати людей.

Окупанти поставили блокпост на в'їзді до місцевого цвинтаря і якийсь час не пропускали похоронні процесії. Родини, у яких в ті дні померли люди, не могли провести цивільний обряд поховання. Згодом ситуація трохи покращилась. Бердянці не лише змогли виїжджати самі за межі міста, а й почали приймати величезну кількість потерпілих із Маріуполя. На той час вони відволіклися від факту окупації, оскільки необхідно було допомогти маріупольцям.
Корабель пішов... за вірним напрямком
Це було ще до потоплення крейсеру "Москва". Відео з YouTube.
Наступні значні події сталися, коли ЗСУ потопили ворожий корабель. Той день для бердянців був як свято. Саме після цього їм вже відключили зв'язок та інтернет тижнів на два. Їх відрізали від зовнішнього світу. Ні зв'язатися з рідними, ні подивитися, що відбувається у країні. Через це також загострилися проблеми зі зняттям готівки, черги до банків були десятиденні. Термінали перестали працювати. Людям було просто нема за що купувати залишки продуктів. Їх дефіцит посилювався, хоча здавалось, що далі вже й нікуди.
"Я вперше в житті стояла у величезній черзі, щоб просто купити десяток яєць, а потім у ще довшій черзі , щоб купити хліб. Ні про яку гречку й не йшлося. З усіх круп залишилася лише пшенична каша. Полиці магазинів були порожні. "АТБ" та "Сільпо" закрилися. Щодня доводилося виходити на пошуки їжі. Якось у місцеву крамничку прямо переді мною завезли 1,5 кг звичайного пісочного печива вперше за місяць. Мені вдалося трохи купити. Я була така щаслива, що мало не плакала над цим "топленим молоком". Розтягувала згодом задоволення, наскільки могла."
Ліків теж не було взагалі. Ні дорогих, ні дешевих. Особливо швидко з аптек зникли заспокійливі препарати та для зниження тиску. Ольга не знає, що робили інсулінозалежні люди або ті, у кого проблеми з щитовидною залозою. Навіть розчину для лінз не залишилося. Вона ледве-ледве знайшла звичайний фізрозчин, щоб чимось його замінити.

Гуманітарна допомога від України просто не доходила. Її або розкрадали "визволителі", або просто не пропускали. Наприкінці першого тижня без зв'язку до Бердянська заїхав величезний гуманітарний конвой з Росії. На ньому ж завезли триколори й усіляку ворожу символіку.
Колись Бердянськом можна було ходити вільно. Фото з особистого архіву Ольги.
Буквально перед від'їздом дівчини росіяни почали систематично обшукувати людей та влаштовувати облави. Вони шукали всіх причетних до військової справи та вистежували їхні сім'ї. Плюс до всього почалися обшуки водіїв, мирних жителів, перевірки телефонів на наявність української символіки, антиросійськи налаштованих переписок, тощо. Власникам машин також обдирали тонування зі скла. Ольга зі своїм хлопцем зрозуміла, що далі лишатись в Бердянську небезпечно.
"Атмосфера в місті стала не просто гнітючою, а нестерпною. Ніде не було відчуття безпеки. Я навіть спати нормально не могла. Моє життя перетворилося на якусь альтернативну реальність, ніби я потрапила в роман Оруелла. Бердянськ став невпізнанним. До війни це було моє найулюбленіше місто у світі. Такий гарний і затишний, з купою маленьких приємних кафе, з чудовим морем, з набережною, яку я люблю. Там лишилося стільки теплих спогадів."
Зараз Ользі боляче дивитися на фотографії "до", тому що "після" це кадри з якогось фільму жахів. Найстрашніше, що ситуація там продовжує погіршуватися щодня. Тепер Бердянськ це справжнісінька пастка. Однак дівчина впевнена, що обов'язково туди повернеться вже в мирний час, бо перед від'їздом кинула в море монетку. Тоді вона знову піде гуляти містом, Приморською площею і обов'язково пройдеться набережною до дамби.
Текст та візуалізація
Марія Шевчук
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО "Інститут політичної інформації".