Василь Чайка сидить біля свого житла у містечку Турзовка, на півночі Словаччини. Він тільки що повернувся з роботи, закурив, й дивиться на будинок. Говорить з сусідами, каже, що треба пофарбувати дах. Чоловік має інвалідність через виробничу травму, непридатний до військової служби. На відміну від багатьох чоловіків, він може вільно виїжджати з рідної України під час воєнного стану. Але найбільше йому хочеться бути вдома, за півтори тисячі кілометрів від свого прихистку. Василь Васильович один з мільйонів українців, чиє життя та плани на майбутнє зруйнувала війна.

Чоловік усе життя пропрацював в Запоріжжі металургом. Обіймав високі посади, мріяв про затишок на пенсії. Спочатку закреслював тисячу днів до пенсії, потім сто днів. Хотів звільнитись та жити в своє задоволення, у приватному будинку, подалі від людей, щоб жоден сусід не заважав. Після виходу на пенсію Василь Чайка оселився в батьківському селі, Ожерельне. Воно розташоване в Пологівському районі Запорізької області. Це мало бути омріяне спокійне життя, яке перервало російське вторгнення.

З початку війни Василь Чайка фактично виявився відрізаним від цивілізації. За мирних часів навколо нього нікого не було. Десять людей на село, хати в багатьох місцях з землею зрівнялись. Але Василю Васильовичу хотілось тиші, свободи, полювання. Навідувався до запорізької квартири, до родини, де залишались дружина з дочкою. Але жив в селі, хоча й намагався родину загітувати переїхати до себе. З перших днів чоловік опинився в окупації, і на деякий час родина виявилась розділеною.

Окупанти зайшли до села на початку березня. Тоді й зник зв'язок. Тільки подекуди у Вайбер-спільнотах з'являлось відео, що відбувається на окупованих територіях. Інна була на той час в Запоріжжі й спостерігала за подіями віддалено. Вона спочатку не могла зрозуміти, де це, а потім з жахом впізнавала на кадрах автовокзал, ринок та інші знайомі місця. За її словами, перші війська, що зайшли в Запорізьку область, ґвалтували жінок, забирали машини, відчували себе повноцінними господарями. Від розповідей Василя у жінки волосся ставало дибки, хоча розповів він їй тоді далеко не все, свідком чого був.

Десь за тиждень вони змогли зателефонувати один одному. Жінка з дочкою почали кликати батька, щоб він виїжджав до них. Василь Васильович за вечір зібрався, залишивши все зароблене на окупованій території та виїхав. Це було непростим рішенням. Він зробив ремонт, провів воду, вклав багато зусиль та грошей, проте вимушений був покинути все, бо лишатись в рідній домівці стало небезпечно. Людина працювала все життя, однак через війну не змогла забезпечити собі спокійну старість.

Життя в селі не було простим, люди виїжджали до міст. Там, наприклад, були відпустки, а в селі не було нічого. Василь Васильович каже, що малим ніколи не задумувався, чому його батьки не бувають у відпустці. Тільки коли став дорослим почав думати, як так. Селяни десятиріччями піддвались дискримінації, порівняно з жителями міст.

За часів СРСР, щоб в селі піти у відпустку, треба було відпрацювати 320 трудоднів. Якщо робив на фермі, то ніяк не виходило набрати дні. Аналогічно з роботою в бригаді. Так було продумане, щоб люди не могли вирватись. І до самого розпаду СРСР лишались в селі до пенсії. Тим, хто не застав цих часів, в це важко повірити, а люди так жили.

Кілька років у Василя Чайки пішло на те, щоб облаштувати житло під себе, провести необхідний ремонт. Чоловік думав пересидіти війну вдома. Є підвал, є город, можна було жити цілком автономно, не залежачи від міських комунікацій. Але коли над його головою розірвалась ракета, він зрозумів, що тут залишатись не можна. Шкода всього зробленого, майна, але як не буде війни, все може відбудувати. Аби тільки закінчилась війна, аби було куди повертатись.

Дорога на підконтрольну Україні територію була важкою. Василя Васильовича російські содати кілька разів затримували на блок-постах. Сусідські підлітки, яких він підвозив, мали щось у телефоні, що не сподобалось окупантам. Зрештою, він зміг вирватися з окупації. Проте чоловік до кінця не був впевнений, чи випустять його, чи не заберуть машину, як це трапилось з багатьма.

Після того, як родина возз'єдналась, виникло питання, як бути далі. Середня дочка Василя Чайки, що на той час вже була в Словаччині, запропонувала переїхати родині ближче до неї. Знайшла їм безкоштовне житло, звела з волонтерами. Так Василь, Інна та їх дочка Вікторія опинились в Турзовці. Вони займають перший поверх двоповерхового будиночку, на другому живе ще одна родина з України.

Звісно, є переживання за майбутнє, як і де жити далі, як адаптуватись в новій країні. Поки чоловік знайшов роботу, з нею йому допомогли нові словацькі друзі. Колишній металург працює на лісорубці, в обід виїжджає, а увечері повертається назад. Робота фізично тяжка, але до такої Василеві Чайці не звикати. На руках з'явились мозолі, стара виробнича травма подекуди про себе нагадує.

Коли тобі 59 років, важко знаходити нові знайомства, але Василю Чайці це вдається. Його родину прихистило подружжя Гереків. Тібор та Євгенія не залишились байдужими до біди українців. Їх в цьому підтримує держава. Словацький уряд виплачує своїм громадянам за те, що вони дають притулок втікачам від війни.

В державі діє спеціальна програма, за якою українці, що шукають порятунку, можуть отримати безкоштовне житло. Кошти на неї виділяються з бюджету Європейського Союзу. Згідно програми, власникам житла виплачується вартість проживання українців, яких вони прихистили. За особу страшу 15 років компенсують 8 євро на добу, за молодшу – 4 євро.

Раніше в Словаччині був безкоштовний проїзд в потягах та міжміських автобусах за українським паспортом. Зараз проїзд платний, але новоприбулі і ті, хто не заїжджав до Словаччини останні тридцять днів, можуть отримати на кордоні спеціальний папірець Slovak help. Він дає право на безкоштовні квитки потягами (за винятками категорій EC та IC) протягом п'яти днів з моменту прибуття. Але загалом, цього терміну достатньо, щоб дістатись місця прихистку в будь-яку точку країни.

Проте найбільша підтримка відчувається від людей. Словаки більше дізнаються про українців, українці більше про словаків. В цих двох народів схожі мови, можливо через це легко порузумітися. А, можливо, справа зовсім не в цьому. Так в онучки Тібора та Євгенії, Шарлоти, одна з найулюбленіших пісень «Ой у лузі червона калина». Цієї пісні дівчинку навчили маленькі українці, які зі своїми рідними втікали від війни.

Через війну чимало українців громадян України вимушені були рятуватись в країнах Євросоюзу. Словаччину найчастіше використовують як транзитний пункт до інших держав. Це маленька країна, жителі якої роблять великі справи. Станом на кінець червня, майже 80 тисяч українців отримали тут статус тимчасового притулку. Такі дані наводить Міністерство внутрішніх справ Словаччини.

Такий статус дозволяє людям отримувати базову медичну допомогу, працювати, та жити як мінімум до кінця березня 2023 року. Але найбільше Василь Чайка з дружиною хочуть не залишитись, а повернутись. І самим приймати гостей зі Словаччини, але вже зовсім за інших обставин