Із одеситкою Людмилою Мельниковою ми побачились вранці, на околиці Одеси. Разом з нею поїхали на «місце зустрічі друзів» – саме так з англійської «Friends Point» перекладається назва центру, на базі якого розмістився приватний притулок «Мої живі собаки». Тут знайшли прихисток 83 тварини: котики та собачки. Проте й ця цифра може бути неточною. Кількість підопічних постійно змінюється, бо хтось знаходить собі дім, але з’являються інші тварини, які потребують допомоги.
З любов’ю до тварин
Людмила просить її не фотографувати, хоче, щоб більше уваги було тваринам, а не їй. Жінка тримається від медійної сфери відсторонено, при тому що багато людей, яким не байдужа доля бездомних тварин, знають її в обличчя. Комусь вона допомогла простерилізувати собак і котиків на підприємстві, комусь дала пораду щодо догляду, комусь знайшла друга.
«Я на початку свого шляху намагалася з кимось скооперуватися. Мені чомусь здавалося, що ми зараз як об’єднаємося, як змінимо цей світ. Але не завжди виходило знайти точки дотику. Є однодумці, є певні люди, які допомагають, але в багатьох речах простіше обійтись власними коштами та силами, ніж в когось просити», – розповідає Людмила.
Потрапляють тварини до притулку різними шляхами. Хтось приходить сам, когось привозять військові з-під обстрілів, а подекуди тварин забирають із жахливих умов. Притулок не дім, але тут є теплі вольєри, харчування, ветеринарне обслуговування. І шанс, врешті-решт, знайти свою родину.
Поки ми розмовляємо в автівці, асфальтоване покриття змінюється ґрунтовою дорогою. Виїжджаємо за місто й прибуваємо до села на узбережжі Куяльницького лиману. Здається, саме повітря навколо наповнене любов’ю до природи. Чи то просто так відчувається кисень за десятки кілометрів від мегаполісу.
«Ось бачите високий паркан. Зразу видно, де наш притулок. Ми дбаємо про безпеку собак та спокій сусідів. Намагаємось щоб взагалі менше людей знало, де знаходиться цей притулок. Бо в деяких, знаєте, є спокуса підкинути до нас своїх тварин. Знають, що ми їх в біді не зможемо залишити», – зітхає Людмила.
Ми заходимо через хвіртку. Я очікую почути шалений гавкіт, як це часто буває, коли заходиш до місця, де багато собак. Адже вони мають право вважати цю територією своєю. Однак тварини бачать, що я не одна, а з хазяйкою, то гавкають тихо і після команди Людмили припиняють шуміти. Видно, що вони сприймають її за лідера, ватажка.
Тим, хто страждає від війни
З вольєру на нас дивиться невеличкий песик чепрачного забарвлення. Хвостатий тягне свої лапи через вольєр, побачивши нову людину. Це Шуба, собачка родом з Донеччини. Вона потрапила до притулку разом із сестрою, Марфою. Остання нещодавно знайшла дім, а от сама Шуба поки що перебуває в очікуванні сім’ї.
«Шубу та Марфу нам передали військові з Бахмутського напрямку. Ці дівчатка до них прибились, їх дуже любили, але залишити в тих умовах, звісно, не могли. Передали їх до нас, щоб ми знайшли їм дім. Марфа днями знайшла родину, а от Шуба залишилась одна й дуже сумує. Вони ж разом пройшли важкий шлях, всюди були вдвох», – говорить Людмила.
Найстаршій жительці притулку вже 18 років, скільки наймолодшим – сказати важко, бо вони потрапляють сюди в дорослому віці. Цуценят намагаються не брати: серед великого скупчення дорослих собак малюки зі слабким імунітетом починають хворіти, і не завжди в них вистачає сил перемогти хворобу.
З початком повномасштабного вторгнення підопічних побільшало. Люди тікали, кидали своїх тварин напризволяще, а ті, залишившись без господарів, шукали когось, хто міг би їх захистити. Вони не могли зрозуміти, чому навколо так гучно, чому всі навколо тікають, і де знайти їжу, щоб вижити.
«Бонні ми привезли із Затоки, вона єдина зі своєї зграї врятувалась після обстрілу. Побачили її спочатку біля руїн зруйнованої будівлі, а пізніше біля воронки: вона звідти пила, бо інших джерел води там просто не було. А от кішку Гайку передали військові. Пухнасту знайшли під танком, всю в мазуті. Вона намагалась вилизатись, і якби її не врятували, це могло б для неї погано закінчитись», – каже Людмила.
В притулку «Мої живі собаки» прилаштовують тварин, орієнтованих на контакт з людиною. Хтось готовий їхати додому прямо зараз, а хтось потребує особливого підходу. В деяких є проблеми з повідцем, хтось не зможе жити в квартирі, хтось прагне бути єдиною твариною в сім’ї. Головна вимога для потенційних господарів – загальна адекватність, та щоб собака не була на ланцюгу.
Пройшли через вогонь…
Людмила не сприймає собак та інших тварин як «братів наших менших». Для неї вони – вчителі на життєвому шляху, кожен з яких дає свій важливий урок. Так, московський сторожовий пес Малиш, якого волонтерка називає засновником притулку, навчив її прощати, зробив терплячішою до інших людей.
«Кожен собака, який приходить до нас, залишає свій слід. Ти будуєш протягом життя особистий храм у душі. Ось він твій і більше нічий. Там твої молитви, там твоя віра, там усе те, що з чого складається духовність. І мої собаки ставили цеглинки до цього храму», – вважає Людмила.
Волонтерська діяльність почалась саме з Малиша, представника породи «московська сторожова». Пес прийшов до Людмили сам, весь хворий і в дуже поважному віці. Він знайшов у неї прихисток і став першим серед десятків і сотень тварин, яким волонтерка дала путівку в життя.
Велетень собачого світу був справжнім талісманом притулку, він немовби опікував всіх тварин, що жили навколо. Малиш прожив тринадцять років, що для собаки його породи великий термін. І здається, продовжує опікуватись іншими тваринами навіть після своєї смерті. Коли притулок переїхав, могилу Малиша перенесли на нове місце.
«Будівля нашого притулку знаходилася в степовій зоні, і там поруч люди палили сміття. Навколо суха трава, все швидко зайнялось і пішло до вольєрів. Робітник думав вже випускати собак, щоб вони рятувалися. Вогонь зупинився саме там, де знаходилась могила Малиша, собаки, з якого все почалось», – згадує Людмила.
Пожежа обмежилась опіками рук, запамороченнями і величезними втратами роботи волонтерів та всіх, хто їм допомагав. Вогонь знищив ділянку для прогулянок, собачий басейн, ізолятор, де хворі тварини проходили лікування. Також в пожежі загинули птахи, їжачки та інші дрібні тварини, що жили на цій ділянці.
…І подолали випробування водою
Справжньою перевіркою на стійкість для зоозахисників стала трагедія в Херсонській області. Після теракту на Каховській ГЕС мільйони тонн води затопили Херсон та прилеглі населені пункти. Всі живі істоти стали заручниками цієї трагедії. І якщо люди якось могли собі дати раду, то тварини залишились беззахисними перед стихією.
Фото вівчарки, яка обіймала лапами ногу рятувальника, облетіло всі новинні ресурси. Це була Багіра, яку врятували з води та відправили до «Friends Point». Після пережитого в неї не працювали задні лапи. Собака потребувала тривалої реабілітації, яка проходила зусиллями та коштами волонтерів.
Найтяжчим завданням став пошук люблячої родини. Собака з серйозним характером, з проблемами зі здоров’ям. Однак Багіра виявилась бійцем, за кілька місяців масажів та лікування вона знову стала на всі чотири лапи, а потім пролунав довгоочікуваний дзвінок. Багатостраждальній вівчарці знайшовся господар.
Людмила згадує, що коли вона знайшла Багірі дім, то на неї вилилося багато критики. Мовляв, віддала собаку до села, і краще б взагалі її не рятувала, ніж віддавала туди. Деякі волонтери мають упередження проти сільських жителів.
«До Каховської трагедії все життя Багіри проходило на ланцюгу, вона була обмежена в просторі. Ви б бачили, як той господар її любить. Вона за ним хвостом, куди він, туди і вона. Цей чоловік її возить до джерела із чистою водою, щоб вона звідти пила. Тому що вірить, що вода в цьому джерелі цілюща і хоче, щоб його улюблениця залишалась здоровою якомога довше», – говорить волонтерка.
Собаки для людей, і люди – для собак
У «Friends point» допомагають не тільки тваринам. Це місце відкрите для всіх, хто любить природу та сам потребує любові. Людмила Мельникова за освітою психотерапевт і ще до війни запропонувала програму підтримки дітей, які знаходяться у важких життєвих обставинах, затвердила її у міськраді та разом із благодійним фондом «Шлях до Дому» допомагала вихованцям з дитячих будинків.
Одним з найяскравіших проєктів – «Лапи добра». У дітей була гончарна майстерня. Волонтери привозили глину, діти робили відбитки лапок собак і підписували імена на глиняних дощечках, обпалювали їх. Згодом ці відбитки прикрашали стіни в притулку.
Дітям, які позбавлені батьківського піклування, чи які виросли в неблагополучних сім’ях, подекуди важко виробити в собі співчуття до слабших, проявляти емпатію. Спілкування та ігри з тваринами допомагали їм відкрити в собі ті якості, яких вони не могли проявити в звичайному житті.
«Пам’ятаю, приїжджають до нас дітлахи, я випускаю собак з кліток, а там такий клубок пилу! Вони з цими дітьми гралися, бігали, у мене батут був, собаки на батуті разом з дітьми стрибали, божевільня просто. Але все це, звісно, було до війни. Зараз я не можу собі цього дозволити, бо зараз обстріли та збирати дітей в одній точці, ви ж розумієте, небезпечно», – зазначає Людмила.
Зараз всі очікують кращих часів. Як тільки стане безпечніше, спільні проєкти з дитячими будинками та іншими благодійними фондами матимуть продовження. Всі вже скучили за активностями, які були до війни. І собаки, які потребують людського спілкування, і діти, які потребують безумовної любові, знаходять для себе щось своє.
Марія Шевчук
