Наприкінці лютого в прикордонних європейських містах з’явилося багато машин з українськими номерами. Спершу місцеві й не зрозуміли, що почалася війна і що люди шукають порятунку. Ніхто не був готовий до такої великої кількості людей, які потребують допомоги. Особливо це стосувалося дітей, однієї з найбеззахисніших категорій.
Вже опівдні 24 лютого склалася ситуація, що на кордоні з Одеською областю на КПП «Паланка» були малюки без документів. Одними з перших їм на допомогу прийшли представники громадської організації «AVE Сорiii» , зокрема її очільниця Маpiaнна Янaкeвич. Довгий час вона без вихідних та відпочинку працювала, щоб допомогти українським дітям.
«Мені зателефонували щодо сім’ї, яка перебуває на кордоні з дитиною, якій чотири дні. Єдиним документом в її матері була довідка на телефоні, де і якого числа вона народила, але жодної посвідки про народження не було. Тобто жінка схопила дитину в оберемок на світанку, вони всі кілька годин їхали і приїхали сюди. І мене питали, чи ти можеш нам допомогти з цього приводу. Через тиждень уже все вже всі прикордонники знали мій номер телефону, вони дзвонили прямо запитували, чи є той чи інший документ», – згадує виконавча директорка Громадської асоціації «AVE Сорiii» Маpiaнна Янaкeвич.
Першого дня ніхто не міг сказати точно, чи дозволять перетин кордону, бо рішення комісії з надзвичайних ситуацій було лише ввечері 24 лютого, а такі питання виникли вже вдень. У Молдові знали, що вже уряд працює над проектами рішення, але не знали, коли саме його буде ухвалено. Окрім цього було питання, куди перенаправити всіх дітей та батьків. Перші дні поки почала працювати вся ця система, треба було знати, які є центри з вільними місцями.
Були діти, котрі приїжджали взагалі без супроводу. Їх було дуже мало близько сотні, і то в перші місяці. Були діти, які мали ламіновані свідоцтва про народження. У Молдові це не дозволяється, а в Україні, навпаки, прийнято ламінувати. Перші дні з документами був хаос. Коли вносили дані дітей, спочатку диктували літери, потім почали надсилати фотокопії документів по телефону через Viber і через WhatsApp.
Потрібно було зрозуміти, хто людина, яка їде з дитиною. Він є легальним представником чи ні. «AVE Сорiii» на той час була однією з небагатьох організацій, що підключалися на допомогу українським дітям. Якогось моменту навіть у наших громадян виникали питання, а хто всі ці люди, бо вони були неурядовою структурою. У Молдові їх знали, але в Україні – ні. Проте люди передавали дані, оскільки організація була єдиною структурою, яка допомагала 24/7.
«Коли ми після 24 лютого почали працювати дітьми-біженцями з України, весь наш персонал складав лише дванадцять осіб, включаючи кішку та собаку, що мешкали тут у нас недалеко. Наприкінці літа 2022 року в нас було вже десь 56 осіб, а наприкінці 2022 року стало 104 особи. І ми залишаємося такою ж великою командою понад сто осіб, плюс до цього десь 60 осіб додатково це шкільні вчителі, психологи, які безпосередньо працюють за контрактами про надання послуг», – розповідає Маpiaнна Янaкeвич.
Вона особисто оптимізувала багато в роботі прикордонників. Вона робила так, щоб ніхто з українців з дітьми не засиджувався на кордоні понад три-чотири години, не знаючи куди їхати. Також вона консультувала українську владу, як організувати процес евакуації. З 16 по 18 березня жінка працювала з міністром Дмитром Кулебою безпосередньо, консультувала щодо документів, які були необхідні.
Маpiaнна Янaкeвич знала документи, основні закони, хто за що відповідає. Хоч українцської не розуміла, але хороша візуальна пам’ять допомагала в роботі, бачила, який документ належить до того чи іншого відомства. Коли стало зрозумілим, що Міністерство соцзахисту Молдови не любить відповідати на телефони прикордонників і не любить працювати після п’ятої вечора, під час обіду та у вихідні, до роботи підключили громадські організації.
У березні 2022 року начальник прикордонної поліції підписав указ, де призначив Маpiaннy Янaкeвич ч офіційним координатором з питань дітей. Пізніше туди, на її вимогу, включили представника від Міністерства соцзахисту. Тому що вони відповідають за ці питання, громадська організація може допомагати, проте основна відповідальність лежить на державних службах.
«У мене в телефоні було 800 даних на 800 українських дітей, які мали проблеми з документами. Наприклад, пошкоджені документи або їх копії. Або дитина 17 років із паспортом, але без супроводу дорослого. В Україні це дозволено, у Молдові – ні, неповнолітній має виїжджати з офіційним представником. Я вже не говорю про дітей з батьками-вихователями з дитячих будинків сімейного типу, дітей під опікою, дітей з бабусями та дідусями, але без жодних документів. Тільки маленький клаптик паперу, де батьки швидко написали від руки, мовляв, я дозволяю моїй дитині поїхати з бабусею, і все», – розповідає Маpiaнна Янaкeвич.
На той момент уже були території, непідконтрольні українській владі. Тому для оккупованих територій придумали спосіб, де батьки фотографували свій паспорт, фотографували лист, який писали від руки, з дозволом дитині їхати з бабусею або з тіткою. Також треба було сфотографувати себе таким чином, щоб у руках був паспорт та дозвіл. Таким чином виходило три фотографії.
У середині березня почали отримувати в такий спосіб дані від батьків, які зуміли перенаправити дітей із окупації. «AVE Сорiii» почала працювати з дітьми-біженцями в тих районах Молдови, де вони якісь наші проекти. Таких районів було десятеро. Головна проблема виникла в тому, що довгий час була пандемія ковіду і до цього багато роботи відбувалося в онлайн-режимі.
Коли зняли перші обмеження 1 червня, організація стала першою, хто зайнявся питаннями проживання, почала їздити додому до дітей, які перебували під патронажем. Наприкінці березня з’явилися перші патронажні сім’ї для дітей-біженців, які дали притулок українській малечі, що не мала законних піклувальників.
Коли дитина залишається без батьків на території Молдови, її офіційним представником стають територіальні органи опіки. Прийняли рішення, щоб кожен із 20 районів зробив собі список людей, які від територіального органу опіки чергуватимуть на кордоні 24 години на добу. Якщо з’являються дитина, яка потребує якоїсь допомоги, то не дзвонити до Міністерства соціальної політики та не витрачити час. Бо на місці вже є людина, яка може ухвалювати рішення.
«Ми почали давати роз’яснення, що діти біженці – це діти у ситуації ризику, і кожна мерія, чи кожна держадміністрація на рівні села мають допомогти. Вони повинні допомогти цим людям обов’язково. Ми з ними проводили онлайн-тренінги, я залишала особисті контакти, так і працювали. У травні минулого року були тоді співбесіди з людьми на посади у різні райони Молдови, щоб навчати людей. Як працює законодавство у соціальній політиці тощо. Нам довелося зіштовхнутися із ситуаціями, з якими до цього не стикалися», – пояснює Маpiaнна Янaкeвич.
Дуже багато часу довелося витратити роботу з органами місцевого самоврядування. На надзвичайні ситуації маємо реагувати мер і це прописано в законі. Усі мери говорили у перші дні говорили, що у 140 законі, який є основним законом для захисту дитини, нічого не прописано щодо дітей-біженців.
Доводилось давати пояснення, що друга стаття закону – це принцип недискримінації. Він має бути застосований в будь-якій кризовій ситуації, де знаходиться дитина. Якщо вона на підконтрольній території тієї чи іншої муніципальної структури, то її зобов’язані- захистити.
Через півтора року після повномасштабного вторгнення вже давно немає того напливу біженців, які були в перші дні війни. Частина людей осіла у різних країнах, частина повернулася додому. Однак «AVE Сорiii» досі продовжує допомагати маленьким біженцям, які опинилися в Молдові.
При денному центрі організації для дітей від 5 до 17 років організовано заняття з української шкільної програми, пропонуються літні табори. Однак ця допомога вже більша планова, заточена на адаптацію дітей в умовах, в яких вони вимушено опинилися.
Марія Шевчук
