Доля цих трьох українських військових нині нам невідома. Кожен з них воював ще з початку війни, з 2014-го. Це три абсолютно різні людини: їх виховували по-різному, вони виросли у різних регіонах, але борються вони за однакові цінності. Історії заступника командира роти Сергія Ткачука, зв’язистки Анни Сичевої та військового капелана Степана Вилущака ми подаємо від першої особи з авторськими коментарями.
Сергій Ткачук: «З війни приходять, а не вертаються»
Сергій забирає мене на машині біля невеличкого села – це крайній пункт, куди я міг доїхати автобусом. Дорогою розповідає, що на такій же машині потрапив під обстріл, потім відремонтував її й передав військовим під Волновахою. Його посада – заступник командира роти з морально- психологічного забезпечення, тому одразу здається мені веселим, енергійнимта голосним. Сам з Хмельниччини, каже, виховання там проходило в більш традиційному руслі. Ми зупинилися біля військової бази, було ледь чути голосні команди командира роти.
До війни? Я працював у виправній колонії впродовж 16 років. Вже готувався вийти на пенсію. Ну, так не судьба. У зв’язку з тим, що сталася у нас війна, вирішив продовжити, ще послужити трошечки. Мотивація? У мене є діти. А я не хочу, щоб вони цього бачили, і чули, і знали. Я просто прийшов в воєнкомат і сказав: забирайте мене в армію. От і вьо, так вийшло.
Мені страшно було, чесно говоря, не за себе. При першому обстрілі, коли зі мною були молоді хлопченята по 20-25 років. Мені вже ж трошки більше – якось, ніби і батько коло них уже ходив (сміється). От за дітей було страшно, які самі воюють, самі прийшли. При першому обстрілі, коли їх перший раз накривали з мінометів, я разом з ними був, так само ж ховався. В основному за них було страшно.
Мене більше всього вразила переоцінка цінностей. Це однозначно. Вона пройшла буквально, коли перші міни в 20-ти метрах ляпнулися від тебе, тоді переоцінюється, реально переоцінюється всьо. Відходить на задній план то, що було колись таким маштабним і великим для тебе. Потім ти думаєш та це всьо дріб’язок, воно не варто того, щоб про це задумуватися. Ще – почуття дружби, почуття допомоги і того, шо в тебе є позаду людина, яка тебе підтримає, якщо що. І, не дай Бог, витягнуть – чи ти, чи він. Ти знаєш, що тебе не лишуть ніколи. Ти підеш, що б не було, ти все одно будеш витягувати людей чи люди тебе. Я був на евакуаціях, витягував наших пацанів. На машині вивозили. Да, було всьо. От це да. А то, шо в мене машина не така, чи в мене ручка не така, чи айфон в мене не крайньої моделі – це не трагєдія взагалі. На теперішній час, з учьотом всього того, що з нами відбувається, главне – викинути їх звідти, а дальше розберемся (сміється).
Я почав частіше дзвонити Мамі. Звичка. З’явилася нова звичка. Батьки ж там живуть – 1200 кілометрів звідси. Якщо раніше там раз в тиждень, та й хвате: «Всьо добре? Всьо добре? Батько добре, брат добре, всьо, харашо, всьо». То з’явилася звичка кожен вечір одзвонюватися мамі. Як по наказу. Десь в районі 19:00. Якщо до 20:00 не подзвоню, то у 20:05 уже починається злива дзвінків у мою сторону – папа, мама, брат і всі. Треба доповісти, що в тебе всьо добре.
Із війни приходять, а не вертаються. То вислів такий досить цікавий. Наприклад, моя дружина каже, що я ще вночі можу десь там ховатися від градів, може наснитися. Було таке, хоч я цього й не пам’ятаю. Вона мене розуміє – також військова. Батьки теж змінились – постійні переживання за мене, як Мама каже, малахольного (сміється). Зірвався і пішов, куда? Ну, туда.
Війна – це поломані судьби. Це поломані судьби людей. Ну, правда. Хтось розвівся. Хтось згубився. Хтось втратив зв’язок із кимось. Ну от, мені кажеться, це так, для мене. Страшно. Ну, шо ж. Маєм, шо маєм. На теперішній момент. Всьо.
Анна Сичева: «Від дітей приховувала, казала, що у відрядженні…»
Бачу її здалеку: висока, статна, трохи сувора. Як тільки помічає нашу машину, одразу починає посміхатись. Вона виходить з військової частини та швидким кроком прямує до нас. Відчиняє двері та голосно вітається, мене одразу підкупають її природня врода та щирий погляд. Анна Сичева – зв’язист в морській піхоті. Швидко розповідає нашому спільному знайомому,теж військовому,останні новини з частини.
Я відпочатку просто хотіла в армію, давно дуже – років 15 ще назад. Але все якось не виходило: то одне, то інше, то діти, то сім’я. Ну, а тепер, з огляду на все, що відбувається в нашій країні… Коли я вже дізналася, що батальйон морської піхоти базується у нас в місті, прийшла. Дозволили поїхати на навчання. І ось уже 6-й рік успішно разом служимо. Я людина такого характеру, що не можу просто так сидіти, вважаю, що потрібніше я тут. Я взагалі працюю з військовим зв’язком, але так – робота будь-яка знайдеться. І в зоні бойових дій, і коли тут знаходиться батальйон. Тобто я вважаю, що можу свою лепту внести і допомогти нашій країні, нашому народу. Тим, чим зможу.
Від дітей спочатку звичайно приховувала, де і як. Просто говорила: у відрядженні. Тому що старша дитина вже в підлітковому віці, теж переживала б. Молодший ще не дуже розумів, тому можна було, так би мовити, обдурити. Ну, в принципі, мене всі підтримали. Я збираюся далі служити, абсолютно спокійно.
Враховуючи мій бойовий характер, навіть для мене це було страшно. Було дуже страшно. Але тоді я вже розуміла, що якщо якась ситуація буде виходити з-під контролю, то поряд є хлопці з мого підрозділу, які мене не залишать, а завжди допоможуть перечекати якийсь обстріл. Ну, перша ніч, звичайно, так… Спочатку ти не розумієш дальність прильоту: сильно це близько чи далеко. Ну, а потім взяла себе в руки, заспокоїлася, Думаю, як судилося, так і судилося. Я вважаю, що доля людська написана. І не нами точно. Тому можна просто по вулиці йти і тобі цегла на голову впаде. Кожному як судилося, так і буде.
За чотири роки мене ніхто тут не образив. У нас в підрозділі немає дискримінації. Я завжди навпаки сміюся і дівчаткам кажу, що вони і витривалі, і добре стріляють, і вони більш практичні, більш цілеспрямовані, ніж деякі чоловіки. У нас з цим взагалі немає проблем. Не знаю, як в інших частинах, в інших батальйонах… У нас з цим все відмінно. Зрозуміло, що є підрозділи, які дівчатка не потягнули б. Ну а є досить багато, де чоловіки не змогли б себе так реалізувати, як жінки.
Я вже якась, мабуть, не мила (сміється). Всі говорять, що я командир. Мені кажуть: «Ти і так до армії була така «Ех!», а тепер просто не підійти». Ой, що за армійські жарти? Кажуть, що нікому не смішно, окрім мене. Ну, нічого, якось так будемо і далі жити. Звичайно є свої відбитки, в будь-якому випадку, але я вважаю їх позитивними. Негативних моментів немає, абсолютно.
Армію не хочу викреслювати, війну – звичайно так. Це просто, я не знаю… Напевно, найгірше, що могло статися з нашим народом. І шкода, що поки що я ні кінця ні краю не бачу для себе.
Війна – це страшно. Це дуже страшно. Війна – це людські долі. Шкода, що деякі імена, прізвища, фрази померлих стираються. Все одно треба людям пам’ятати і розуміти, що дуже багато людей загинуло і продовжує гинути щодня. І ті, хто може якось взагалі в цьому взяти участь і припинити все, потрібно це робити. От і все. Не перестаючи, поки це все не закінчиться. Для блага своїх дітей, свого майбутнього.
Капелан Степан Вилущак: «Той, хто каже, що на війні не страшно, обманює»
Ми домовились зустрітись біля храму. Це звичайний житловий будинок, невелику частину якого віддали під церкву. Помітити з вулиці її складно, видає тільки невелика надпис над дверима. Степан Вилущак – старший військовий священик Запорізької області – зустрічає мене з посмішкою й запрошує всередину. Тут затишно: над іконами розвішані вишиті рушники, а на зовсім скромних підставках догорають свічки. Капелан одягає рясу, сідає навпроти вікна.
Моя мотивація дуже проста: нам треба стати сильними, навіть жертвуючи собою. Для чого? Тому що з сильними рахуються в цьому світі, зі слабкими – ні. В історії людства воїна почитали, воїна любили, воїна привозносили достойно, бо він має честь. Якщо ми хочемо миру, то нам треба бути готовими до війни. От говорю: ми не вбиваємо людей, ми вбиваємо носіїв зла. Я люблю людей, але зло треба присікти, не ми його несем. Сусіди хотять, щоб ми були воїнами.
Знаєте, куди ми поїхали в перший раз? У березні 2015 року в сторону Криму, повезли їжу військовим. Вони стояли по узбережжю Азовського моря і вже 4 дні як вийшли на бойові позиції. У них не було, де митись, не було, де їм приготувати їжу. Це стояли молоді хлопці, керівнику групи було 24 роки. Дитині, ну, офіцеру, який був старший, було 24 роки. Жили вони в танках, в бойових машинах. Оце був перший виїзд. Мене тоді дуже вразила їхня самопожертва, самовідданість.
Той, хто каже, що на війні не страшно, обманює. Усім страшно. Я там був безпосередньо – дуже страшно. Сказать, чи зараз страшно? Можу відповісти: дуже страшно. Тому що там знаєш, що робиш і для чого робиш, а тепер не знаєш, що робити, а саме найстрашніше – не знаєш, для чого робити. Фізичний страх це дуже добре. Це гарно, коли людина боїться за себе, за ближнього, за людину. Це дуже гарний страх. Психічний страх – ну вже такий… Це слабість, але це нормально. Ми ж не можемо бути героями всі і воїнами. Воїном треба стати. Ну, фобічний страх це вже… Але можу сказати, що будь- який страх допомагає людині вижити. Той, хто боїться, виживе. Той, хто зайде на його місце і не боїться – з цим питання.
Війна не робить нас сильнішими, ми вимушені стати сильнішими. Мені одна людина каже – я пацифіст, я проти війни. Повірте, я теж проти війни. Я дуже проти війни! Я її бачив, я її відчував навіть. Я знаю, як вона проходить. Я теж проти війни! Але про війну добре говорити, що ти пацифіст, коли хтось не спить. Коли якась мама плаче за своїм сином, то їй добре потім розказувати, що він проти війни. Але коли війна приходить безпосередньо до тебе, тоді стоїть питання, яке тоді буде ставлення пацифіста до війни. І ми стаємо сильними, щоб не допустити сюди це зло. Не війна нас робить, ми робимо себе сильними. Зло не може цього зробити, а тільки добро, тільки мудрість. Тому нам треба зло треба нищити, бо воно розростається і приносить війну.
Війна – це народження воїнів. Що людина забирає з собою на той світ, коли йде до Бога? Відповіть – мудрість. От в нашому суспільстві в формі цієї війни основне питання – Боже, дай нам мудрості перемогти зло, темряву від сусідів, темряву і зло нашого суспільства або «нєвєдєніє» і щоб ми знали, що ми хочемо. Тоді і буде добре, тобі не треба буде ні в Європу їхать, ні в армію заробітчанином йти, а бути воїном.
Суспільство обманює себе, що воно щасливе. Суспільство не принесло покаяння. Ні, не в церкву, не лбами бити. Покаяння: відповісти, яка моя собівартість? Я людина чи я образ людини? Наскільки я готовий пожертвувати собою? Не кимось, а собою. Жертовність матері – сином пожертвувати. Вона хотіла? Ні. Вона буде плакати? Вона проклинає все, що можна проклясти. Вона зробила лепту. І ці, кого ми будем зараз відстпівувати – це велика лепта.
Бекграунд:
До початку повномасштабного вторгнення у лавах ЗСУ налічувалося понал 246 тисяч осіб, 195 тисяч з яких – військовослужбовці. Після 24-го лютого в Україні проведено 3 хвилі мобілізації, що значно збільшило кількість військовослужбовців. Окрім цього, в Україні сформовано інтернаціональний легіон Територіальної оборони, у якому служать іноземці.
З початку нападу РФ на Україну, Європейський фонд миру виділив 1,5 мільярда євро на фінансування військових потреб Збройних Сил України. ЄС та США спільно ввели вже 5 пакетів санкцій проти РФ.
«Ця боротьба – не тільки за Україну. Зараз в Україні ми захищаємо цінності всієї Європи, всього світу. І саме зараз, саме в Україні вирішується, чи зможуть інші народи Європи жити вільно, жити демократично», – заявив Президент України Володимир Зеленський.
Україна та ЄС домовилися про спільне розслідування воєнних злочинів армії РФ. Під час візиту в Україну Президент Європейської ради Шарль Мішель зауважив, що в перші дні війни ЄС ухвалив рішення надати військову підтримку Україні, зокрема спорядження та озброєння.
Водночас, нещодавно палата представників США підтримала законопроєкт про ленд-ліз для прискореної передачі в Україну зброї, військової техніки, медикаментів, продуктів харчування тощо та захист демократії в Україні.
Текст та візуалізація: Дмитро Тельпіс
