За даними Європарламенту, з 3,5 мільйонів українських біженців, які зараз перебувають в ЄС, близько 10 % мають інвалідність. Вони постійно зіштовхуються з проблемами щодо доступу до соціального захисту, медичних закладів, освіти, гуманітарної допомоги. Наші громадяни, які мають серйозні проблеми зі здоров’ям, за кордоном частіше стикаються з порушенням своїх прав. Їм важче відстояти себе та отримати необхідну підтримку.
Одесит Микола Бойко через захворювання хребта має інвалідність першої групи. Чоловік вже 29 років прикутий до інвалідного візочка і обмежений в пересуванні. Після повномасштабного вторгнення він виїхав до Німеччини, хотів побачитись з дітьми, які вже там були. Пройшов табірну систему, деякий час жив в Баварії, одній з найбагатших земель країни. Микола не ставив собі за мету пройти реабілітацію чи знайти якісь особливі послуги. Однак не всі базові речі вдалося отримати.
Майже за рік перебування в Німеччині Миколі не вдалося підтвердити свою інвалідність. Мовний бар’єр, бюрократизація, великі черги до лікарів стали на перешкоді багатьом речам. Чимало людей з інвалідністю, з якими чоловік познайомився у баварському таборі, через деякий час перебралися до інших держав. Сам Микола зараз мешкає на Західній Україні, у родичів. До Німеччини повертатися не збирається, занадто негативним був його досвід зіткнення з місцевою соціальною системою.
«Приходжу я до лікаря з перекладачем. Кажу йому, що не можу ні ходити, нічого. Той киває головою мовляв так, це погано. А потім приходять волонтери, перекладають мої речі нагору. Мовляв, лікар сказав, що я здоровий. Було таке недбале ставлення. Я намагався підтвердити інвалідність, щоб не витрачати кошти на проїзд в громадському транспорті, але тут це дуже складно. Процес може затягнутись на рік чи два, як нам казали. Тут просто так до лікаря не потрапиш, доведеться зачекати. Призначають дату, на яку ти маєш приїхати, ще треба знайти перекладача, одним лікарем справа не обмежується і все починається заново. Дуже тяжко » , – ділиться своїм досвідом Микола.
В мешканки Одеси Наталії Чернецької ситуація схожа. Вона з 2006 року має інвалідність другої групи через проблеми з суглобами. Діагноз не заважав їй до останнього працювати, забезпечувати себе. Жінка займалась інтелектуальною працею, час від часу лягала на лікування, жила максимально повноцінним життям. Однак повномасштабне вторгнення зруйнувало розмірений побут й змусило шукати прихисток за кордоном.
Багато людей через економічну ситуацію втратили роботу, й Наталія не стала винятком. В неї був певний запас грошей, на які можна було прожити. У перші місяці війни займалась волонтерством, паралельно шукала роботу, й не збиралась нікуди їхати з Одеси. Однак робота не знаходилась, грошові заощадження танули й підходив час лікування, яке теж вимагало коштів. Це й підштовхнуло Наталію перебратися румунського Бухаресту, де вона мешкає з вересня.
З перших днів в новій країні постало питання отримання медичної допомоги. Сімейна лікарка знала російську, тому тут мовного бар’єру не було. Однак коли справа дійшла до вузьких спеціалістів, все виявилось набагато складнішим. В один з візитів Наталія навіть спілкувалася через автоперекладач, що було дуже незручно для всіх. Але зрештою, вдалося пройти необхідні обстеження. І хоча історія лікування жінки тільки починається, є надія, що в ній буде хороший фінал.
«Я довго шукала перекладача, знайшла але він виявився непотрібним: клініка вже замовила для мене, про що дізналась лише у відділенні. Мені зробили всі необхідні обстеження, від аналізів крові, рентгену та УЗД всього: суглобів зап’ясть, плечей, ліктів, колін, стоп. І відпустили. Все це зайняло дві години. Обіцяли зателефонувати мені й перекладачці, коли прийдуть результати. А найголовніше, що всі препарати, які мені призначатимуть, отримуватиму безкоштовно. А ще мені сказали що доза препарату, яку мені капали в Україні, недостатня: в них за протоклом дозування вдвічі більше. Я досі залишаюся трохи здивованою й чекаю підступу,» – розповідає про свій останній візит до госпіталю Наталія.
Звісно, на прикладах цих історій не можна робити висновки про те, як живеться людям з інвалідністю в тій чи іншій країні, який пакет допомоги вони отримують. Як і всюди, все залежить від багатьох нюансів: від того, як сильно завантажена медична та соціальна система, якої саме підтримки потребує людина, на скільки відповідальними виявляються куратори українських біженців, що допомагають їм прижитися в новій країні.
Допомога українським громадянам з інвалідністю стала серйозним викликом для європейських країн. Не всі виявились готовими до великого напливу біженців, які вже більше року не можуть повернутися додому через війну. Люди без проблем зі здоров’ям мають більше можливостей для адаптації: вони мобільніші у пересуванні, можуть працювати на фізично складних роботах, серйозна медична допомога їм потрібна не так часто. У випадку хвороб, які серйозно впливають на якість життя, все навпаки.
«В більшості людей евакуація пов’язана з технічним перевезенням з точки «А» в точку «Б». Однак для людей з інвалідністю це набагато комплексніший процес. Ти не можеш їхати якщо знаєш, що тебе в кінцевому пункті призначення ніхто не чекає. Не можеш їхати, якщо в точці «А» відсутня підтримка, за допомогою якої можна дістатись до вокзалу чи знайти доступний транспорт. Буває, говорять що оскільки у вас порушення, ви маєте їхати в жахливих умовах, лежачи, в незрозумілому місці. Важлива юридична та психологічна підтримка, ти не маєш їхати в нікуди. Ти маєш знати, що для тебе будуть створені базові умови і насправді з цим зараз великі проблеми,» – голова громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right Юлія Сачук.
Чимало наших співвітчизників, які мають серйозні проблеми зі здоров’ям, залишаються в небезпечних місцях та без необхідної допомоги бо не знають, куди поїхати, до кого звернутись за допомогою. Очевидно, що система допомоги людям з інвалідністю потребує реформ. Навіть коли процес евакуації пройшов успішно, не завжди необхідні базові послуги вдається отримати вчасно. Це створює додаткові складнощі для адаптації, через яку тим чи іншим чином проходять всі українці, що внаслідок війни опинились далеко від рідних домівок.
Марія Шевчук
