Журналістка Ольга Решетилова була однією з перших волонтерів, які навесні 2014 року створили рух на підтримку української армії на Донбасі. Півтора роки вона була координаторкою благодійної організації «Повернись живим», де відповідала за розподіл волонтерської допомоги між підрозділами української армії.
2015 року вона вирішила піти з цієї організації і створила з колегою «Медійну ініціативу за права людини». Ця громадська організація розслідує порушення прав людини, пов’язані з російською агресією, і регулярно детально висвітлює тему українських в’язнів Кремля в Криму, на Донбасі та в Росії.
Ольга розповіла «UkraineWorld» про свій волонтерський досвід, поїздки в зону АТО, про роботу з українською армією і про причини, через які вона зрештою припинила свою тривалу волонтерську діяльність.
Про мотивацію волонтерів
Немає якоїсь особливої мотивації для волонтерства. Коли в твою країну приходить війна, раціональні міркування відступають на задній план. Ти кидаєшся щось робити, але в тебе немає стратегічного плану і ти не знаєш, як і що робити. Проте я пам’ятаю свої почуття, коли на початку АТО (антитерористична операція на Донбасі), 13 травня [2014] десантники 95-ї бригади з мого рідного Житомира потрапили в засідку. Моя школа розташована поруч з військовою частиною, де ця бригада базується.
Для мене це був шок, я почала хаотично збирати гроші і помітила, що дехто вже робить це, а саме Віталій Дейнега [засновник благодійної організації «Повернись живим»], з яким я тоді не була знайома. Я написала йому з пропозицією допомогти, що я маю багато контактів, як журналістка, і ми збиратимемо гроші разом. Я досі пам’ятаю його відповідь: «Ти саме та людина, яка мені потрібна».
І це частина мотивації: спочатку ти робиш все на емоціях, тому що в країні війна. Але в тебе є дитина, і ти не хочеш, щоб війна прийшла в твій дім. Я часто бувала в Донецьку та Луганську. Мені там дуже подобалося, і Крим я теж дуже люблю.
Про фонд
Тоді в нашої організації ще не було назви, та на куленепробивних жилетах у них у той час завжди були слова «Повернись живим», і саме так прийшла назва. Потім було гаряче літо 2014 року, коли ми волонтерили по 24 години на добу. Як я могла ще й працювати? Я вдячна моїм колегам, які поставилися до цього з повним розумінням.
Спочатку до нас зверталися по засоби особистої гігієни, по такі маленькі, але необхідні речі, як наприклад, шкарпетки (їх часто бракувало). А потім по куленепробивні жилети, форму. Тільки згодом ми зосередилися на високоточних приладах: тепловізорах, камерах нічного бачення. Були такі дні, коли на мій телефон надходило понад 500 дзвінків із проханнями по допомогу. А потім почалися найжахливіші дзвінки, коли військовики повідомляли, що вони оточені ворогами, або коли вчора тобі дзвонили з цього номера з запитом, а сьогодні ніхто не відповідає на твій дзвінок або хтось повідомляє, що цю людину вбито.
Але потім ми трохи пригальмували і спробували все організувати, бо усвідомили, що не впораємось. У той час ми з Віталієм знайшли спонсора, який погодився зняти для нас офіс і платити заробітну плату, щоб ми могли займатися тільки справами армії. Ми звільнилися зі своїх робіт і погодилися на нижчу зарплату, але я вдячна Сергію Савченку, нашому спонсорові, який допоміг нам зробити цей крок.
Фонд було створено восени 2014 року. Було багато внесків, більшість від 100 до 500 гривень. Головний дохід Фонду складався саме з них. Найбільший внесок зробив чоловік на ім’я Андрій. Ми досі не знаємо, хто це був. Він просто приніс якось півмільйона гривень у пластиковому пакеті.
Хтось хотів допомогти військовим і ми зводили їх разом. Це могло відбуватися по-різному, але в 2014 і 2015 роках усе суспільство боролося. І тоді були байдужі люди, і сьогодні вони є. Люди, які не хочуть чути про війну. Але більшість громадян стали волонтерами: хтось давав гроші, хтось – речі, хтось допомагав перевозити людей чи надавав їм прихисток у себе вдома, хтось їхав за кордон, щоб перегнати транспорт для фронту. Дуже допомагала діаспора. Хоч ми іноді говоримо, що суспільство байдуже, тоді українське суспільство показало себе з найкращого боку.
Про поїздки до зони АТО
У період найактивніших боїв я не їздила на Донбас. Щиро кажучи, боялась: моєму синові було тоді тільки 2 роки. Але восени 2014 року мені довелося розподіляти допомогу, і я не знала, як це зробити, якщо не поїхати в зону АТО.
Від цих візитів залишаються різні враження, тому що там воюють різні армійські підрозділи. 2014 року була спроба встановити певні рамки для руху добровільних військових формувань, теж дуже різних. Були ідеологічні добровольці, які не сприймали і досі не сприймають військової дисципліни. Були й такі, що пішли на фронт, щоб займатися бізнесом і мародерством, або ті, хто ховався від кримінальної відповідальності. У людей були різні мотиви, щоб іти на фронт.
Я бачила батальйон «Айдар» у його найкращі та найгірші часи. Я бачила, як на фронт прибували представники військової прокуратури, які намагалися очистити їхні лави. Водночас ми бачили справжній кадровий підрозділ, дисциплінований, але їм просто забракло сміливості йти в бій, коли довелося. Я бачила, як рядовий очолив добровольчий батальйон і перетворив цей партизанський загін на справжню бойову частину.
Навесні та влітку 2015 року стало ясно, що формується нова категорія людей, які мають зиск від цього замороженого конфлікту. Для мене це стало великим ударом, і я зрозуміла, що зможу робити більше як журналістка. Коли ти волонтер і збираєш гроші, то не можеш багато говорити про те, що бачиш, бо ризикуєш втратити довіру і можливість допомагати.
Про місцевих на Донбасі
Це дуже складна група людей. Я не підтримую думку тих, хто говорить, що вони самі винні, що вони самі принесли війну на свою землю. Їм просто не пощастило, що демаркаційна лінія проходить саме там, де вона проходить. Коли ти цивільна людина, то не розумієш, що відбувається, крім того, що з двох боків у тебе збройні сили.
Донбас не найпатріотичніший регіон України. Що довше триває війна, то більш ображеними почуваються його мешканці. Особливо на Україну, бо вона, як держава, повинна захищати їх. Що довше триває війна, то частіше люди скаржаться. Звісно, це зрозуміло, що війна стала результатом російської агресії, але Україна не може відмовлятися від своїх громадян.
Про роботу з армією
Коли я була волонтеркою, усе було чудово, бо всі мене любили і зверталися до мене по допомогу. Хоча коли я працювала у Фонді, ми склали чорний список підрозділів, де процвітав алкоголізм, де нашу допомогу занедбали (наприклад, п’яні солдати розбили тепловізор вартістю 300 тисяч доларів). Ми були обурені такими фактами.
Коли ми відмовляли їм, військові ображалися. Вони нападались на мене, коли я опублікувала відмову фінансувати батальйон «Айдар». Коли ти допомагаєш, ти хороший, а щойно починаєш вказувати на недоліки, починаються погрози і ворожнеча.
Мені не подобається радянська система каст, таємниць та секретності в армії. Ці люди працюють за гроші платників податків і їх утримують нашим коштом. Вони несуть відповідальність за цілісність і безпеку нашої держави, тому вони повинні відповідати перед українським суспільством, незалежно від того, що ви пишете мені у відповідь на мої погляди.
Ольга Решетилова в Авдіївці Донецької області (лютий 2017)
Про громадський контроль над армією
Існує стратегія розвитку армії до 2020 року, яка чітко обумовлює посилення громадського контролю над збройними силами. Зараз розробляється концепція зміцнення такого контролю. Це зобов’язання перед нашими західними партнерами, які Україна взяла на себе, і те, що вона мусить робити, якщо хоче вступити в НАТО.
Але всередині суспільства і в армії не проводиться жодної роз’яснювальної роботи, тому є нерозуміння цього процесу. Коли я кажу, що призначення командирів батальйонів відбуватиметься на конкурентних засадах, всі думають, що ми будемо голосувати за кандидатів смс-повідомленнями. Що значить «на конкурентних засадах»? Уявімо, що є вакансія, і всі підрозділи поінформовані щодо цього. Людина бачить вимоги до кандидата, знає свій досвід і може податися на цю посаду. Всі кандидати проходять відбір, тестування, співбесіду, а тоді командування вирішує, кого призначать. Це відбувається під пильним наглядом широкої громадськості.
Я бачу цей процес шляхом створення громадської ради з закріпленими законом повноваженнями. Справжня громадська рада повинна включати ветеранів і резервістів, військових експертів, юристів з військового та міжнародного гуманітарного права. Тобто це мають бути люди, які розуміють, як повинні функціонувати збройні сили.
Про забезпечення постачання армії
Армія зараз у кращому стані, і має краще постачання в сенсі їжі та спорядження. Надходить допомога з країн Заходу, ми бачимо велику трансформацію. Єдине запитання, чи відповідають ці зміни бюджетним надходженням, наданим на розвиток Збройних сил України, але це справа державних антикорупційних органів. Це також одне з завдань громадськості – наглядати за цим процесом.
Ми б хотіли, щоб наша армія розвивалась швидше, і це причина нашої критики. Ми не прагнемо нікого знищити, ми просто хочемо, щоб наша критика підштовхнула до швидшого розвитку. А процес уповільнюється через те, що багато людей мають радянську ментальність, довгий час обіймають ті самі посади, мають певні вигоди від нинішньої ситуації і відірвані від потреб армії на лінії фронту.
Зміна управління – одне з ключових завдань реформи. Розвиток армії безперечно відбувається попри всі обставини. Не в останню чергу тому, що українське суспільство цікавиться тим, що відбувається в армії. Суспільство розуміє, що це питання його власної безпеки. Ми розуміємо, що Росія будь-якої миті може піти в наступ, і ми повинні знати, чи зможе українська армія протистояти цій навалі, чи нам доведеться знову повертатися до волонтерської допомоги.
Про рішення припинити волонтерську діяльність
На жаль, 2015 року я помітила, що контрабанда і корупція почали, наче ржа, роз’їдати монолітні сили й ресурси АТО. Це стало однією з причин, чому я згодом припинила свою волонтерську діяльність. Я бачила, як різні підрозділи почали боротьбу один з одним, як люди почали вмирати через контрабанду, як влада намагалась подолати ці явища малоефективними методами. Літо 2015 року було дуже важким періодом в нашій історії, з якого ми мусимо зробити висновки.
Я досі допомагаю армії, хоча тепер не як координатор Фонду, а просто як Ольга. У мене є спонсори, які, я знаю, допоможуть, якщо я звернуся. Нещодавно я зібрала гроші на автомобіль. Я не покинула волонтерство остаточно, але пішла з «Повернись живим» тому, що крім утоми і розчарування в тому, що відбувається на фронті, я зробила там усе, що могла. Після мого уходу в них з’явилися нові творчі ідеї, подув свіжого повітря. Моє рішення виявилось корисним для всіх зацікавлених сторін, хоча в якійсь момент це було важко, бо я була зв’язана з багатьма речами.
Є американська модель, де існують три великі фонди допомоги, через які проходить усе. Мені здається, що ми рухаємось до такої моделі, коли «Повернись живим» стане професійним фондом, який будує свою роботу на стратегічному плануванні, комунікації та інформаційній політиці.
Підготував Віталій Рибак для «UkraineWorld» (ukraineworld.org)
Ця стаття була вперше опублікована на сайті ukraineworld.org.
Слідкуйте за нами на Facebook та у Twitter
