Ми багато уваги приділяємо написанню матеріалів про територіальні громади. Коли почалась реформа місцевого самоврядування, наші журналісти активно висвітлювали зміни в містах та селах, які пішли на об’єднання, отримали кошти та реалізовували масштабні проєкти розвитку. Наразі ми здебільшого пишемо про те, як вони виживають під час війни та як планують відновлюватися в майбутньому. Основна увага на південь України, однак охоче вивчаємо досвід інших регіонів. Тому на запрошення Харківського прес-клубу ми поїхали на Волинь, щоб на власні очі побачити, як живуть місцеві громади.
Торчинська територіальна громада стала першою зупинкою на маршруті. Вона має свою лікарню, підприємства, де люди можуть знайти роботи, є освітні заклади, зокрема музична школа. Тут знаходять можливість допомагати людям з інвалідністю, дбати про літніх людей, підтримувати військових та їхні родини. Громада наразі забезпечує свої базові потреби і намагається не скорочувати соціальні видатки там, де це можливо.
В умовах повномасштабної війни писати історії успіху складно. Через війну люди виїжджають, втрачають роботу, доходи у місцеві бюджети зменшуються. Так у територіальних громад наприкінці 2023 року до кінця воєнного стану вилучили податок на доходи фізичних осіб із зарплат військових, через що місцеві бюджети недоотримали мільйони гривень. Така ситуація спостерігається наразі в усіх містах та селах, незалежно від регіону. Проте кожна громада вирішує (або не вирішує) їх по-своєму.
На Волині до останнього часу ніколи не було такої проблеми з транспортними перевезенням, як існує зараз. На це впливає багато факторів. По-перше, люди поступово виїжджають з віддалених населених пунктів. По-друге, втрутився фактор війни, через який багато водіїв зараз перебувають на фронті. По-третє, став доступнішим власний транспорт і багато людей мають свої авто чи знайомих, що можуть підвезти. При тому, що ще чотири роки тому у Волинській держадміністрації перевізники фактично змагались за те, щоб виграти тендер, то зараз є такі маршрути, куди ніхто не хоче їхати, бо це невигідно.
В Торчинській територіальній громаді вже немає стільки людей, скільки було, умовно кажучи, десять років тому. Стало менше можливостей, зокрема через падіння показників бюджетних надходжень. Наразі в Торчині шукають варіанти за допомогою різних фондів, щоб підтримувати соціальну інфраструктуру. У громаді зараз дохідна частина становить трохи більше ста мільйонів гривень, і ці кошти потрібно закласти на заробітну плату, енергоносії, та установи та організації в частині захищених статей. Ситуація складається таким чином, що всі доходи йдуть на утримання найважливіших установ та організацій, які є в громаді.
«Громаду треба розвивати, потрібен бюджет розвитку, але все це вимагає фінансових ресурсів. На практиці це дуже непросто. Останні п’ять років, особливо два роки війни, ми говоримо не про розвиток, а про те, як нам зберегти те, що ми маємо. Зокрема, будинок літніх людей в Білостоці обходиться громаді близько шести мільйонів гривень на рік. Краєзнавчий музей – 700 тисяч гривень на рік, музична школа – близько чотирьох мільйонів гривень. Це ті об’єкти, які в Торчинській громаді є, і які ми намагаємось зберегти. Багато речей хочеться або хотілося б втілити, але ми зрозуміємо, що наразі на них немає ресурсів», – говорить голова Торчинської територіальної громади Юрій Кревський.
Торчин на Волині є одним з найуспішніших містечок. Там є завод з виробництва холодних соусів, вигідне географічне положення (місто знаходиться всього в 25 кілометрах від обласного центру) дозволяє їздити на роботу в інші населені пункти, та й до міста найближчим часом можуть релокуватися підприємства зі сходу України, що принесе додаткові доходи. В селах Торчинської громади ситуація складніша. Населення старішає, роботи там менше, хоча і є приклади локальних успіхів. Одним з них є село Хорохорин, де вже близько двадцяти років господарі-одноосібники вирощують полуницю.
Люди їздили на заробітки до Польщі, привозили з собою додому різні сільськогосподарські культури й ростили їх на своїх ділянках. Особливо добре росли кущики полуниці. Ягода дуже добре себе почувала на волинській землі, плодоносила і приносила дохід місцевим жителям. Вони навіть подекуди жартують, що картоплі в їхньому селі набагато менше, ніж полуниці. Мешканці Хорохорина зрозуміли, що немає сенсу їздити на заробітки до чужої країни, коли можна заробляти аналогічним чином у себе вдома, працювати на себе.
Землю в Хорохорині розпаювали в 2006 році. Тоді селяни отримали наділи на руки, роботи ніякої не було на місцевому підприємстві і люди почали їздити, працювати на себе. Наразі в селі два потужних сільськогосподарських підприємтсва. Є 404 паї, середня площа пая складає 4 гектари. Загалом, це 1200 гектарів землі, половину з яких обробляють люди, половину – підприємства. Підприємства соя, кукурудза, пшениця, полуниця на власній землі. Є на меті побудувати переробне підприємство, однак зараз потужностей для цього мало.
«Люди, які привезли з собою розсаду, не шкодували нею ділитися. Віддавали її родичам, сусідам, друзям. Вони розуміли, що для того, щоб розвивався бізнес, потрібна хороша площа та пропозиція. Люди почали садити полуницю на площі 50 соток та до гектара. Зараз в нас є площі засаджені площею по три-чотири гектари на одного господаря, а господарів дуже багато. Якщо в селі 250 дворів, то 200 з них займаються полуницею. Однак за останні два роки площі посадки, на жаль, скоротились. В країні війна, зменшилась кількість робочих рук», – згадує староста села Хорохорин Анатолій Мельничук.
Хорохоринська полуниця швидко стала відомою не тільки в Україні, але й за кордоном. Близько 80 % мешканців села живуть саме за рахунок її вирощування. Навіть польські підприємства шукали контакти з Хорохорином, щоб місцеві готували полуницю їм на експорт. В наших сусідів теж проблема з робочими руками, бо поляки теж виїжджають на заробітки до Німеччини, Франції та інших країн, де за аналогічну роботу платять більше. В ціні не зійшлися, людям вигідніше було продовжувати працювати так, як працювалось раніше.
Волинська область дуже відрізняється від областей українського півдня. Географічним положенням, складом населення, кліматичними умовами. Тут жити набагато простіше, ніж регіонам, які перебувають на лінії бойового зіткнення. Однак якщо говорити про соціальні та економічні проблеми, вони принципово не відрізняються від проблем Одещини, яка знаходиться до фронту набагато ближче. Всі громади, в яких ми побували з початку повномасштабного вторгнення, здебільшого намагаються жити «тут і зараз». Майбутнє планують обережно, хоча, звісно, їм всім хочеться вірити у краще.
Марія Шевчук
