Сьогодні в світі відзначають Міжнародний день захисту дітей. Для України слово «захист» останні два роки звучить занадто буквально, бо всі наші громадяни, незалежно від віку, зіштовхуються з прямою загрозою життя. Діти є одними з найбеззахисніших категорій населення, які прямо залежать від дорослих, і які не можуть протистояти наявній небезпеці самостійно.
За інформацією Міністерства юстиції, в Україні за 2023 рік народилось трохи більше, ніж 180 тисяч немовлят. Це майже на третину менше, ніж в 2021 році, до того як почалась повномасштабна війна. Період воєнного стану, коли незрозуміло, чого очікувати від майбутнього, зовсім не сприяє підйому народжуваності. Проте навіть за таких складних часів вистачає людей, які наважаються продовжити свій рід. І про дітей, які народилися та залишаються в Україні, треба подбати.
Одещина, згідно статистики Мін’юсту, посідає четверте місце за кількістю новонароджених – 13736 тисяч. Однією з них стала жителька Южного, Валерія. Дівчинка народилась в 2023 році, за рік після того як почалась війна. Її батьки познайомились та одружились після 24 лютого 2022 лютого. Вони обоє військові, тому стосунки, від знайомства до шлюбу, розвивались стрімко. Наразі мати маленької перебуває у відпусті по догляду за дитиною, а батько продовжує захищати країну.
«Наш день проходить за однаковим сценарієм. Сніданок, розкидана їжа, брудна підлога, повітряна тривога, годування дочки. Дитина, звісно, боїться подекуди. Неможливо звикнути до вибухів і вильотів, сахаємося вже навіть від звуку машин. Але за усіх обставин, наперед намагаємося зробити більше, щоб забезпечити майбутнє малої. Я хочу розвивати всі її творчі сторони, щоб дитинство дитини не пройшло за планшетом чи телефоном. Цінуємо сьогоднішній день бо про завтрашній нічого не знаємо. Намагаюсь втішити як можу коли лякається чи коли боїться. Або відволікти», – говорить Альона, мати дівчинки.
За її словами, особливих очікувань від батьківства в неї не було, бо цей досвід абсолютно новий та не схожий ні на що інше. Це важче ніж звичайна робота , особливо тоді коли в тебе немає можливості відпочити чи взяти вихідний. Всі рідні далеко, крім чоловіка немає кому допомогти з дитиною, а чоловік служить. Були ускладнення після пологів, тому виписка і перші півроку після неї здалися не таким і поганим по самопочуттю. Але згодом почало накривати, адже життя в умовах війни і так ускладнює ситуацію.
Маленька Валерія поки не розуміє, що таке війна, чим загрожують повітряні тривоги. Коли лунає сирена під час денного сну, вона навіть не просинається на звук. Реагує тільки тоді, коли десь поруч лунають вибухи. На жаль місто, де живе малеча, досить часто атакується російськими ракетами або дронами. Хоча й Одеська область начебто вважається тиловою, і там значно спокійніше, ніж на Харківщині чи на Херсонщині.
Війна, яку переживають українські діти, не перша, з якою стикається людство. Однак навіть за таких складних умов можна зробити період перших років максимально комфортним для дитини. Принаймні досвід людей, які стали свідками Другої світової війни, показує, що навіть за найжахливіших обставин можна створити умови, коли дитина відчуватиме себе комфортно. Але велика роль в цьому покладена на дорослих, які її оточують.
«Моя мати Ханеке народилась в Голландії в 1939 році. Коли нацисти захопили Амстердам, вона вимушена була ховатися та переживати вимушену розлуку зі своїми батьками. Їй було всього три роки, коли вона переховувалась у прийомній родині. Ці люди, ризикуючи своїм життям, захистили мою матір, вона жила з ними три роки, поки не закінчилась війна. Я вирішив працювати в галузі розвитку раннього дитинства, оскільки бачив, наскільки ці роки були важливими для подальшого життя. Коли я намагався зрозуміти, чому після такого пережитого досвіду моя мати не мала посттравматичного синдрому, я прийшов до висновку, що в цьому була велика заслуга її прийомної родини», – розповідає один із засновників ізраїльської благодійної організації Early Starters International (ESI) Ран Коен Харунофф.
Зараз ця організація велику увагу приділяє дитинству та подоланню наслідків війни. Зокрема, вона працює над створенням безпечних центрів для дітей в Східній Європі та в Ізраїлі. Саме їх наявність в багатьох випадках дозволяє звести до мінімуму довготривалі психологічні наслідки. І в нагоді стає сімейна історія одного з засновників, яка може бути втілена в будь-якому куточку світу в будь-яку епоху. Ці підходи потребують не стільки грошей, скільки морального ресурсу в людей, які оточують дитину, та їх щирого бажання зробити життя малечі кращим.
Той простір, який прийомна родина створила для маленької Ханеке, був максимально комфортним. Вона мала місце, до почувалась в безпеці. Другий момент, що поруч були авторитетні дорослі. Прийомна родина не тільки задовольняла нагальні потреби, але й давала надію на краще майбутнє, постійно підбадьорувала її. Також дівчинка була в оточенні однолітків, в родині була дівчинка-ровесниця, через що дитина не відчувала себе одинокою. Цей простір можна створити у себе в родині, де є маленькі діти, не звертаючись до фахівців.
Велика проблема в тому, що дорослі в умовах війни дуже часто самі не мають необхідного психологічного ресурсу. Маленькі діти та їхні батьки дуже часто ігноруються під час війни. При тому що інвестиції в раннє дитинство під час воєнного стану можуть бути ключовими для психічного розвитку та майбутнього цих дітей. Кожен долар, який витрачається на ранню освіту та програми розвитку, приносить прибуток уряду в сім доларів, коли дитина виростає. Країна заробляє в сім раз більше, коли інвестує в соціальні програми, освіту, охорону здоров’я. За це дослідження соціальний математик Джеймс Хекман отримав Нобелівську премію з економіки.
Дитинство українських дітей проходить в складних умовах. При тому неважливо, чи залишились вони проживати в Україні, чи евакуювалася за кордон. Для дітей, що залишилися вдома, є ризик обстрілів, регулярні повітряні тривоги, складнощі з дозвіллям та навчальним процесом. Маленьким українцям, які мешкають за кордоном, доводиться адаптуватися в новому для себе середовищі, в країні, до якої не мали раніше жодного відношення. Водночас, вони часто не можуть отримати підтримки в дорослих, бо останні самі й не знають, як жити за нових обставин.
Марія Шевчук
