Останні півроку я прожила в Румунії, в Бухаресті. Це не був вимушений переїзд через війну, не була омріяна еміграція. В мене було довготривале робоче відрядження, після якого я повертаюсь до Одеси. В рамках журналістської резиденції “Yak Vdoma Hub Bucharest”, організованого “CFI Media”, я шість місяців провела за кордоном. Активно працювала, зокрема писала історії про українців, які через війну вимушено покинули рідні домівки. Сама я такого досвіду довгий час не мала, ситуація в Одесі дозволяла мені обійтись без евакуації.
Коли українці масово виїжджали зі своїх міст в перші місяці повномасштабного вторгнення, я залишалась вдома, хоча із зібраною тривожною валізкою. Коли були блекаути, я теж сиділа в Одесі, без світла та зв’язку, як і десятки тисяч жителів міста. В цей час я багато писала про проблеми українських біженців, розуміла, що життя за кордоном має багато своїх складнощів. Однак усвідомлення того, як це насправді складно, до мене прийшло тільки після того, як я прожила в чужій країні одна. При тому що я не їхала в нікуди, мені допомогли з житлом, в мене була робота і активності. Та навіть за таких сприятливих обставин вистачало труднощів адаптації.
Налагодження побуту
Опинившись за кордоном, розумієш, наскільки багато речей вдома доведено до автоматизму. Вдома ти знаєш, де купити смачну випічку до кави, а де краще взяти м’ясо. Навіть переїзд в інше місто, але в межах однієї країни, не виглядає таким виснажливим. Адже мережі супермаркетів в більш-менш великих містах однакові, в маленьких крамничках теж зустрічаються знайомі бренди продукції. Похід до супермаркету зазвичай відбувається між ділом, повертаючись з роботи або з прогулянки. За кордоном на перших порах це складно.
Ти зіштовхуєшся з незнайомою їжею, можеш запросто купити не те що, хотів чи приготувати не так, як вказано в інструкції. Добре, якщо у підсумку вийде щось їстівне. Дрібні побутові речі, які ти робив на автоматі у себе вдома, вимагають неабиякого напруження. Замість того, щоб закинути речі у пральну машину, ти півгодини вивчаєш інструкцію до неї на незнайомій мові. Звісно, згодом ти ці речі знову робиш не замислюючись. Але чим довше живеш за кордоном, тим більше зіштовхуєшся з такими, здавалося, б дрібними проблемами, на які б не звернув увагу. І це дуже виснажує. Цей досвід кардинально відрізняється від робочих відряджень чи туристичних поїздок, де питання побуту не стояло.
Страх за близьких
Здавалося б виїхав, можна спокійно видихнути, пожити без повітряних тривог, не чути вибухів. Однак ти може й виїхав, однак вдома в тебе лишаються рідні та друзі, за яких ти боїшся. І дуже часто сам не спиш, поки не побачиш в місцевих чатах повідомлення “Відбій повітряної тривоги”. При тому що вдома сирени, і навіть віддалені вибухи, часто не були причиною встати з ліжка. Про деякі жахливі обстріли та їх наслідки я дізнавалась вранці з новин та зі стривожених повідомлень друзів у месенджерах, які писали з різних міст та країн.
Якщо судити про ситуацію за чатами, за сотні кілометрів від дому, може скластися враження, що та ж Одеса постійно здригається від вибухів. Однак коли ти живеш там, то з особистого досвіду, чуєш лише десяту частину від усього медіашуму. Місто велике, розтягнуте вздовж узбережжя, і те що чують люди на одному кінці Одеси, будуть не чути в іншому та навпаки. Та й певна “ілюзія контролю” заспокоює тривожність. Коли знаєш, що бахкає десь далеко, то менше переживаєш. Хоча, звісно, ситуація небезпечна і це теж треба усвідомлювати. Мова йде винятково про психологічний стан та сприйняття ситуації.
Нерозуміння оточуючих
У людей за кордоном є усвідомлення, що війна це жах і велике горе, однак мало хто уявляє, як це насправді. Насправді, воно й добре, але різний життєвий досвід значно обмежує в спільних темах для контактів. Виїхавши до іншої країни, якби привітно до тебе не ставились, все одно відчуваєш, що ти тут гість. І треба докласти немало зусиль, щоб адаптуватися належним чином, навіть якщо й не збираєшся виїжджати назавжди. Ти втрачаєш старе коло спілкування, а знайти нове не завжди вистачає ресурсу. З одного боку, є бажання з кимось подружитись, з іншого, дуже часто просто змушуєш себе кудись вийти.
Українці в Румунії, та й в інших країнах також, спілкуються в колі своїх співвітчизників. Румуни, принаймні ті, з якими я зіштовхувалась, співчувають українцям та бажають їм перемоги у війні. Кілька разів зустрічала в Бухаресті сирійців, які до російських військових ставляться приблизно так само, як і українці зараз. Нам є що один одному розповісти. Однак є й інші люди, які не розуміють, що відбувається, і щиро цікавляться, чому українці не йдуть на перемир’я? Невже вони не зацікавлені в тому, щоб закінчилась війна? Серед українців такі люди, звісно, теж є , але за кордоном шанси зустріти їх набагато вищі. І такі питання можуть зробити дуже боляче.
Розуміння втрат
За рік воєнного життя в Одесі мені здавалось, що місто живе так само, як і до повномасштабного вторгнення. Спочатку було дуже страшно, так, а потім коли стало зрозумілим, що російська армія до Одеси не дійде, то все налагодилось. Ну час від часу лунають повітряні тривоги, подекуди бувають прильоти, пересування в комендантську годину обмежене, але ж в іншому ми живемо, як і жили. Аналогічне враження складається в людей, які перебрались до міста з регіонів, які знаходяться близько до фронту. Однак опинившись по-справжньому в мирному місті розумієш, як багато ми втратили.
Одесити ходять на роботу розважаються, п’ють лате в кав’ярнях та вино в ресторанах. І розслаблено, наче між іншим, говорять про війну. Хто де служить, як в кого живуть рідні в окупації, що скоро нашим дівчатам не буде за кого виходити заміж. І тут ти помічаєш, що люди напружені, просто вони так адаптувались до звичного стресу, що не помічають цього і не усвідомлюють. Коли бачиш, як і де сидять жителі інших країн, про що говорять, різниця стає очевидною. Навіть коли мова йде про місто, яке за розподілом не відноситься до зони бойових дій.
Марія Шевчук
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
