Одеситка Альона Калетинська до повномасштабного вторгнення працювала туристичним гідом. Вона була успішною в своїй галузі, мала улюблену роботу, постійних клієнтів, які неодноразово їздили з нею на екскурсії. Все змінилося після 24 лютого. З першими вибухами в Одесі Альона зібралась та виїхала за кордон, до Румунії. Спочатку це було місто Галац, на кордоні з Україною, а трохи пізніше – Бухарест.
Альона Калетинська зараз працює в UNHCR – Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців. Однак не забуває і про роботу гіда, організовуючи екскурсії для українців в Румунії. Дівчина знайшла тут себе, допомагаючи іншим, таким самим українцям. Про зустріч з нею ми домовились ще в лютому, однак через її завантажений графік поспілкуватися вдалося тільки в червні. Але очікування того вартувало.
– Альоно, добрий день. Скажіть, як ви влаштовувались на новому місці?
– Мені здається,щов мене всесклалося само собою. Спочатку просто приїхала до друзів на декілька днів, потім випадково знайшлася квартира,за нею перша робота… Близько місяця я була вчителем молодших класів, пізніше знайшлася інша робота – у волонтерському центрі, де я працюю і зараз. Наш центр найбільший в Європі, тому що він об’єднує багато різних організацій, які допомогають українцям. В одному місці знаходиться міграційний сервіс, який видає тимчасовий прихисток, в другому – юридичні консультації, в третьому – медична допомога і т.д.До нас досить часто приїжджають волонтери з різних міст світу щоб подивитися, як це працює тут.
– Розкажіть, будь ласка, трохи про вашу роботу.
-В нашій організації працює багато громадян з різних країн. Зокрема, багато громадян Молдови, вони знають румунську і російську, тому можуть виступати перекладачами. А взагалі, ООН це міжнародна організація, тому в принципі тут працюють люди зі всього світу. Зараз в Румуніїдля українських біженців був перехідний період з однієї програми проживання на іншу.Через це кілька місяців не було виплат, і для того, щоб люди мали змогу якось цей період протриматися,ООНзробили ще одну виплату для наших громадян. Останній місяць переважна кількість роботи була пов’язана з оформленням допомоги.
– Які види підтримки зараз затребувані в українців?
– Зараз Румунія трошечки обмежила допомогу для українців. Тут вирішили, що люди мають асимілюватися, якщо вони хочуть мати безкоштовне житло. Тому нагальною потребою для наших громадян зараз є освіта для дітей. Бо вона є однією з умов нової програми підтримки. А в Румунії ж переважно мешкають люди з маленькими дітьми.Вони мають ходити або до школи, або до садочку. І, звісно, треба щоб дорослі працювали. Але мені здається, що питання з дітьми більш актуальне, ніж з пошуком роботи. З працевлаштуванням в Румунії набагато простіше.
– Тобто, можна приїхати в будь-яке місто і знайти роботу?
–
Багато залежить від регіону. Велика
кількість українців після війни оселилась
в Констанці, це місто на березі Чорного
моря. Чимось схоже на наш Білгород-Дністровський
чи Затоку. Там взимку роботи немає,
більш-менш щось можна знайти тільки
влітку, в курортний сезон. Коли почалися зміни програми, українці поїхали або до Бухаресту
або до інших міст просто для того, щоб
знайти собі місце. Тобто тих грошей які виплачувалися до цього було
достатньо щоб мінімально якось прожити без
роботи.
– Як
працевлаштовуються наші громадяни і
як до них ставляться місцеві роботодавці?
– В Румунії є одна мережа
заводів «Леон», куди радісно
брали наших людей. Причому
їм надавали житло,триразовехарчуваннята
заробітню платню.Тобто там достатньо непогані умови і причому на рівні з громадянами Румунії. Якщо є знання хоче
якоїсь мови, не обов’язково румунської, то в принципі роботу тут
знайти можна. Комусь буде
простіше, комусь трошки легше,ами ще й звикли до певногорівнякомфорту в своїй
галузі. Але в певному сенсі люди
все одно можуть знайти роботу.
– Які стереотипи в українців були про Румунію?
– Основні упередження йдуть від старшого покоління. В них є стереотип що Румунія – бідна країна, де живуть роми, а ще вампіри й ведмеді. Але поживши тут розумієш, звідки йдуть легенди про вампірів. Тут влітку така спека, що люди виходять з дому тільки рано вранці, або пізно увечері. З ромським населенням тут теж не все так однозначно, як хтось собі уявляє. А от про ведмедів правда, їх в Румунії дійсно багато. Я їх бачила особисто, чула сирени в Брашові, які попереджували про те, що до міста зайшов ведмідь.
– Ведмедів так багато, що про них попереджають сирени?
– Насправді, це фішка Румунії, яка колись дуже налякала мою знайому. Коли народ тільки перетнув кордон, в них заволали телефони, всі злякались. Таким чином в Румунії просто повідомляють про якісь небезпечні ситуації чи про щось, на що варто звернути увагу. історія Було сповіщення про дівчинку, яка загубилась, з її прикметами. Сповіщають про наближення ведмедів, землетруси, попереджають про стихійні лиха. Просто в нас рефлекси напрацьовані на повітряні тривоги.
– Багато людей зараз повертається до України?
– Статистики немає, тому по кількості тих, хто виїхав назад, нічого сказати не можу. За моїми спостереженнями, хтось повертається до України, але частина з них потім знову виїхала до Румунії. Особливо після того, як почалися масовані атаки на Київ в травні. Люди, які виїхали з України в перші тижні, прожили в Румунії більше року, вони не бачили війни, а ті хто бачив — відвикли від неї. Повернутися назад також психологічно важко, облаштувати свій побут, особливо якщо в тебе є маленькі діти.
– Подекуди чую думку, що наші біженці за кордоном нічого не роблять, не хочуть адаптуватися, працювати. Чи багато таких людей?
– В певному сенсі це також правда, я знаю такі приклади із особистих знайомств. Комусь так комфортно, і в цілому вже за певний період народ звик. Коли ти цілий рік живеш на утриманні, коли маєш безкоштовні потяги до України… І, в принципі, було багато речей, які просто робилися для того щоб допомогти людям. Ніхто не говорить про те, що треба перестати допомагати, українці отримують шалену підтримку, але треба трошки докладати і власних зусиль.
– Що треба робити для інтеграції?
– Набагато приязніше ставляться до людей, які намагаються примітивно мову вивчити на рівні «Добрий день» — «До побачення», але є й такі, що цього принципово не роблять. Звісно, ситуації бувають різні. В когось маленькі діти, це зрозуміла історія. Але є працездатні люди, які не хочуть просто в принципі щось шукати. Мені трошки складно собі уявити, як можна сидіти рік-півтора і нічого взагалі не робити.
– Що стає найбільшою перешкодою до адаптації?
– Один знайомий військовий на початку війни мені сказав: «Проблема біженців в тому, що вони думають, що це швидко закінчиться». І ми дійсно живемо десь там, в минулому, я сама по собі це знаю. Тому зрозуміти людей, які не мають сил адаптуватися, теж можна. Але в певний момент я зрозуміла, що життя одне, будемо користуватись тим життям, яке в нас є, тому що ну іншого все одно не буде, а час іде. Але ти все одно живеш в тимчасовому якомусь моменті, складно зрозуміти, що буде далі і коли це все закінчиться.
– Як думаєте, змушує людей повертатися?
– Хтось не може жити без звичних умов, без родини,цеабсолютно нормально. Біженцем бути взагалі достатньо важко, тому що для тебе це абсолютно нові умови. Хтось боїться почати життя з нуля, йому здається,що за кордоном він зможе мити тільки підлогу. Ну по-перше, хто сказав, що це єдина робота. Все залежить від кваліфікації, від везіння в певному сенсі. А навіть якщо й мити підлогу, то що? Ти працюєш, заробляєш гроші, себе утримуєш, тут немає чого соромитись. І цей факт не значить, що ти митимеш підлогу до кінця життя.
– До чого люди виявились не готовими?
– Не всі психологічно готові до того, що треба йти в найми. В Одесі я працювала останні роки на себе вдома, і в нашому центрі біженців я зіштовхувалася багато разів зі своїми туристами. Починають з тобою розмовляти, згадувати минуле життя, і колеги до мене: «О, так ти публічна особа була колись?». Відповідаю: «Так, була». В новій країні ти все починаєш не з нуля, а з мінуса. Нуль в мене був вдома, від якого ти відштовхувався і працював. Я досі можу подзвонити до України та організувати людям тур. В Румунії я цього зробити не можу.
– Однак ви при цьому займаєтесь організацією екскурсій.
– Ми орієнтовані не на місцевих жителів, а на українців, які хочуть ближче познайомитись з історією та культурою Румунії. Була ідея показати українцям, якою є Румунія, що тут не все так погано, як хтось думає. Організаційні моменти дуже відрізняються. Коли одна половина України тебе знає, а з іншою можна зв’язатись через треті руки, все набагато простіше. А тут необхідно вибудовувати імідж та репутацію з нуля. І все ж таки, людям потрібен відпочинок. Бо хтось працює, хтось повсякчас гортає стрічку новин, тому важливо психологічно перемикатися.
– В якому напрямку ви хочете розвиватись далі?
– Я колись говорила на цю тему зі своєю колегою. Сказала, що зараз перед нами не стоїть питання про розвиток, воно постане тільки тоді, коли закінчиться війна. І для українців, які зараз живуть за кордоном, у всіх шлях до розвитку виглядатиме однаково. Хтось захоче повернутися, хтось залишиться в країні прихистку, а хтось поїде кудись далі. Багато людей не мають моральних сил почати все занове втретє. Єдине, що я зрозуміла особисто себе, що я люблю свою роботу та хочу надалі працювати з людьми. Але в якому варіанті це буде – поки не знаю.
Марія Шевчук
Фото надані Альоною Калетинською.
