Військовий медик Олексій (ім’я змінено – прим. ред.) до 24 лютого 2022 року був лікарем-травматологом в одній із лікарень Одеської області. Чоловік ніколи не мріяв пов’язати свою долю із військовою службою, проте російська агресія змусила його переглянути свої життєві плани. Він мобілізувався в перші місяці повномасштабного вторгнення і займається роботою медичного пункту одного з батальйонів. Ми довго готували це інтерв’ю. Незважаючи на багато негативних моментів, які зустрічалися за майже два роки служби, колишній цивільний лікар упевнений, що нам є за що боротися.
– Олексію, добрий день! Розкажіть трохи про ваші обов’язки.
– У моєму підпорядкуванні зараз знаходиться понад сто людей. Я забезпечую медичний супровід підрозділу, курую роботу молодшого персоналу, займаюсь санітарною службою. Також на мені лежить обов’язок забезпечення ліками, медичний супровід. По суті я керую медичним пунктом нашого батальйону. Переді мною стоїть дуже багато різнопланових завдань. Доводиться, залежно від ситуації, виконувати як паперову роботу, так і бути звичайним медиком.
– Які основні проблеми у вас виникають?
– З кожним днем виконувати свою роботу складніше та складніше. Наприклад, починається сезон застуд, мені треба забезпечити своїх хлопців медикаментами. Мені потрібно самому їздити до волонтерів, писати їм заявки, пояснювати, чому частина не закуповує все необхідне, розповідати, яка в мене кількість людей, давати інформацію, яку розголошувати я, власне кажучи, не маю права. Однак якщо я цього не зроблю – мені не буде чим лікувати людей і з мене за це спитають. На щастя, зараз начебто з’явилася людина, яка займатиметься забезпеченням, тож тут вже трохи простіше.
– Яку допомогу ви найчастіше надаєте?
– Знову ж таки, доводиться робити багато роботи, якою я не повинен займатися. Зокрема, я навчав своїх бійців надавати першу невідкладну допомогу у польових умовах. На щастя, у мене є медична освіта та досвід проведення схожих інструктажів у мирний час. Ще одна проблема – у моїй частині багато, скажімо так, немолодих солдатів. Вони мають хронічні хвороби, з якими в стандартному статутному порядку ніхто не стикався. Ми по суті не повинні цим займатися. Ми повинні вирішувати питання поранень, евакуацій та лікування сезонних захворювань. А ми займаємося людьми, чиї хвороби заважають виконувати їм їхню роботу.
– А як вони взагалі потрапляють до армії?
– Дуже багато з’ясовується постфактум. У мене був один випадок, коли солдат від мене приховував, що у нього були неврологічні проблеми і що він лікувався до того, як заступив на службу. Спочатку він був на препаратах, потім коли вони у нього закінчилися, то нарешті дозрів повідомити, що він серйозно хворий. Та людина з нами прослужила рік і весь цей час намагалася від усіх приховувати свій статус. Ми, звичайно, підозрювали, що щось не так, але людина постійно відмовлялася від госпіталізації. І тільки коли він був близький до повного зриву, то прийшов до мене в медпункт і попросив відвезти його в психлікарню.
– Чи часто в людей бувають психічні зриви?
– Багато бійців, які вже довго служать, мають хвороби, обмежену придатність, просяться на передок. Вони відчувають виснаження, не мають можливості списатися, і усвідомлення цього призводить до того, що людина починає зриватися. Ти не можеш нести свою службу, тому що твоя психіка ставить тобі блок: «Я більше не можу». Багато хто на цьому ґрунті спивається, починає вживати наркотики. Люди доведені до такого стану, що пишуть рапорт та за своїм бажанням їдуть на нуль. За моєю статистикою, у мене всі картки є, людина, що туди переводиться з тилової або напівтилової служби, не повертається. Хтось гине, а були випадки, коли люди просто тікали з позиції.
– Чи впроваджуються якісь заходи, щоб замінити людей?
– Після всіх скандалів із військкоматами обіцяли поміняти керівництво, надіслати людей, які бачать реальні потреби армії. Щойно про це оголосили, військкомати перестали нормально мобілізувати. У новинах ми щодня чуємо про те, що людей хапають на кожному кроці, прямо на вулицях, цим лякають усіх цивільних. Але по факту ні на передку, ні навіть у тилових частинах не вистачає людей. Куди всі ці люди, яких хапають на вулицях, діваються? Ніхто не знає.
– Як ви вважаєте, чи є шляхи вирішення проблеми?
– На мою думку всі відповідальні структури просто не намагаються проаналізувати, що відбувається. Вони просто ставлять завдання, воно спускається до оперативного командування, яке доносить наказ до своїх підлеглих. У військових частинах це збоченим чином інтерпретується, ставиться мета задля виконання мети, а не результату. І всі ці заходи призводять до того, що проблеми не вирішуються, призначають винних, і ситуація стає ще гіршою, ніж була до того.
– Чи не було спроб змінити ситуацію ззовні?
– Зараз в Україні працює багато громадських організацій, які знають потреби та проблеми військових. Вони пропонують рішення, але їх ніхто не слухає. Армія сприймає лише волонтерську допомогу, але нічого змінити не намагається. Більшість тих, хто зараз на посадах, навчалися за радянським статутом, який треба спалити та викинути. Ми бачимо, що армійські закони не працюють, тому що війна змінилася. А у керівництві армії вважають, що ми багато собі дозволяємо.
– Із чим таке ставлення пов’язане?
– Найчастіше ці люди не бачили іншого життя, окрім армії, зневажають як цивільних, так і своїх підлеглих. До них самих так ставилися свого часу, вони по-іншому працювати просто не вміють. А тут до війська прийшли свідомі люди, з вищою освітою, часом кинувши хорошу роботу. Вони прийшли у складну годину допомогти військовим захищати нашу країну. Якщо у перші місяці війни всі були вдячні, то зараз ставлення, як до строковиків, які права голосу не мають.
– Це стандартна ситуація чи людський фактор?
Мені раніше хотілося думати, що це людський фактор, але з чим більшою кількістю людей спілкуюся, тим більше розумію, що це система. Нещодавно побував у навчальному центрі, там були хлопці із різних родів військ, різних регіонів України. Ми вечорами, звичайно, обговорювали наші проблеми. І у всіх, абсолютно у всіх, незалежно від того, де служиш, у тилу чи на нулі, проблеми з керівництвом однакові. Але солдати та командири, які знаходяться на передовій, ще мають можливість відстояти свою думку. Їм просто нічого не страшно.
– Що для вас у службі найскладніше?
– Мені складно усвідомити, що деякі командири ставляться до людей як до видаткового матеріалу. Це складно зрозуміти, коли ти лікар, коли ти до кожного ставишся як до особистості і кожного намагаєшся врятувати. Я спілкувався з багатьма військовими: строковиками, мобілізованими, контрактниками. Часом доводилося спілкуватися з людьми з алкогольною та наркотичною залежністю, психічними захворюваннями. Кожен із них індивідуальність і кожен може бути корисним.
– Чи не відчуваєте ви вигоряння, ставши військовим медиком?
– Я вважаю себе цивільним, який перебуває на службі в складний для країни час. Пробувши майже два роки в армії, я розумію, чому багато хто не любить військових. В армії є категорії людей, які не бачать життя поза її межами, вони вважають, що всі повинні воювати, вмирати і більше нічого. Не цінують цивільні професії, не поважають і не розуміють людей поза армією, і я спостерігаю це на кожному розі. Багато в чому це пов’язано з тим, що армія та інші сфери життя майже не перетинаються.
– Як гадаєте, чи можна це змінити?
– Нещодавно я був на навчанні за кордоном, в одній з країн НАТО. Я був у захваті від того, як там організована військова служба, як і всі хлопці, що зі мною там знаходилися. Перше, що там звучить: «Ось там би я служив». Тому що є повага до тебе незалежно від того, хто ти за званням. Діє статут, якого всі дотримуються. А ще у нас, якщо мобілізуєшся чи підписуєш контракт, ти цілком і повністю належиш армії. Там передбачена можливість поєднувати службу з роботою в іншому місці. Я проходив навчання за своїм медичним профілем і спілкувався з фахівцями, які у нас викладали. Один і той самий навчальний центр готує і військових, і рятувальників, і поліцейських, і персонал звичайних лікарень. Різниця колосальна.
– І в чому відмінності?
– Там немає поділу на військових та цивільних. Наші викладачі працювали на швидкій допомозі, у клініках, службі порятунку. У цивільному житті вони парамедики, диспетчери, медсестри, а в армії служать як лейтенанти, капітани та інший вищий офіцерський склад. Одна і та сама людина може сьогодні надавати допомогу, як парамедик, а вже завтра проводити шикування свого підрозділу як капітан на військовій базі. Там не виникає проблеми, ким я працюватиму після армії, як у нас. Неможлива ситуація, щоб ти був лише в армії, тому що для просування по службі треба обов’язково розвиватись в інших сферах. А чи можу я, перебуваючи на службі в українській армії, працювати за сумісництвом у звичайній лікарні? Така опція не була передбачена навіть за мирних часів.
– Що допомагає триматися за обставин, які склалися?
– Як би мене не засмучувало те, що відбувається у нашій армії, я вірю, що ми переможемо. Мене тримає власний внутрішній стрижень і небажання жити під орками. Якщо нічого не робити, то життя буде безглуздим, по суті. Для чого ми тоді воювали і воюємо, навіщо найкращі з найкращих віддавали останнє, зокрема й своє життя?Думаю, тільки це мене й тримає, як і багатьох хлопців на нулі, які часом після тяжких поранень, іноді навіть із протезами рук та ніг, маючи всі підстави списатись, рвуться на фронт воювати далі. Тільки особиста мотивація веде вперед, бо жодної іншої зараз просто немає.
Марія Шевчук
