Жителька Києва Ганна Лісіцина виїхала з України у перші дні війни. Евакуація відбувалася поспіхом. Вона посадила до машини своїх трьох дітей, собаку, кішку, папугу, знайому сім’ї, зібрала речі та поїхала зі столиці. Їм треба було перебратися з лівого берега на правий, в цей час над ними літали ворожі гелікоптери. Машина була навантажена, молодший син Ганни всю дорогу був у неї на руках, коли вона сама була за кермом.
Плану куди прямувати, до кого, багатодітна мати не мала. За її словами, вона випадково поїхала через Вінницьку область, перетнула кордон із Молдовою, звідки 4 березня потрапила до Румунії. На той момент Ганна зовсім нічого не знала про цю країну. Після приїзду вони заночували в першому готелю, що трапився, де світився хоч якийсь ліхтарик.
Наступного дня жінка почала вивчати, які міста є в Румунії, і вибір ліг на Клуж-Напоку. Метою було відпочити після триденної дороги за кермом і пізніше вирішувати, що робити далі. Ганна дуже тепло озивається про місцевих жителів, з якими зустрічалася. Усі вони на перших етапах надали сім’ї велику підтримку та продовжують надавати досі.
«Я пам’ятаю, як гуляла із собакою та розговорилася з однією дівчиною, в якої теж песик. Вона як дізналася, що я з України, то зі сльозами на очах підійшла іпростодуже міцно обійняла мене. Цю дівчину звуть Анка, ми досі ми з нею підтримуємо стосунки. Перші моменти в Румунії, напевно, були для мене найзворушливішими. Ти нічого не просиш, але всівідгукуються, розуміють, пропонують допомогу. А потім додатково з’явилися люди у моєму житті, які мене здивували своєю освіченістю, знанням англійської мови, світоглядом. Може це саме у Клуж-Напоці так, але мій досвід такий», – говорить Ганна.
На думку жінки, румуни це ті люди, які люблять ходити на роботу, полюбляють неквапливо вирішувати всі справи. Дуже хазяйновиті, сімейні, у них усіх великі сім’ї. Але це не просто для того, щоб вони були великі, а тому, що вони готові бути разом. Всі люди в Румунії, з якими спілкувалася Ганна, завжди були готові чи щось підказати або допомогти.
Саме в цій країні жінка знайшла себе та відкрила ресурс допомагати іншим. Вона свого часу закінчила Таврійський національний університет у Сімферополі, де вивчала біохімію, але потім неодноразово приходила до інших сфер діяльності. Ганні до зміни роботи не звикати, їй доводилося працювати з першого курсу. Спочатку вона була промоутером, потім пішла у маркетинг та продажі.
У Клуж-Напоці жінка почала викладати в UA Child Education Hub. Це освітній проект, який створили українці для своїх дітей. Ганна спочатку була для учнів перекладачем, щоб вони краще розуміли носіїв мови, волонтерів із США та Румунії, що брали участь в хабі. Пізніше сама стала вчителем, їй дали п’ятий-шостий клас, де раз на тиждень вона веде у них уроки.
«Працювати ми почали ще минулої весни. Координаторка Ксенія Ширяєва, одразу як приїхала до міста, затіяла цей проект. Вона вивезла з Дніпра маму та племінника, збиралася повернутись додому, але познайомилася з іншими волонтерами, зробила акцію на підтримку України, так і залишилася тут. Супроводжувала комунікацію з місцевою владою, активістами, волонтерами, організовувала кілька ярмарків. Я до них прийшла з якимись зв’язаними браслетиками. Хтось там співав, хтось готував якісь страви з української кухні. Так ми й перезнайомилися один з одним. А потім дійшли висновку, що нам треба чимось зайняти наших дітей, допомогти їм адаптуватися», – згадує Ганна.
Онлайн-освіта більшість батьків не влаштовувала. Вони вже мали досвід з нею під час карантину, бачили, що результат не той, який би хотілося. Віддати повністю на навчання до румунської школи варіант можливий, хіба що, для молодшокласників. Програма набагато простіша, тому легше адаптуватись. Для старших дітей такий крок не принесе жодного результату, окрім як просто соціалізації.
UA Child Education Hub став для багатьох місцем, де можна знайти свою компанію, однодумців. А ще він можливість дітям, які перебувають далеко від рідної країни, не забувати своє коріння.
Заняття відбуваються тричі на тиждень: понеділок, середу та п’ятницю. Маленькі відвідувачі хабу вивчають українську мову, історію України, правознавство. Це ті речі, які не можна було б отримати під час навчання румунських закладах освіти.
Дітям пропонують українську програму, за якою вони йдуть в наших школах. Однак, нажаль годин менше, тому що можливостей знайти собі приміщення для роботи в активнішому режимі немає. Діти поєднують заняття зі своїми онлайн-школами, деякі ще й вранці замість онлайн-школи ходять до румунських навчальних закладів.
«У нас є дітки, які півроку жили в окупації, це діти різного віку. Запам’ятався один випадок, як прийшла вчителька позайматися з молодшокласниками англійською. Діти вихвалялися, у кого міста бомбардували більше. Спроби вчительки зупинити цю розмову, переключити малюків, не мали жодного успіху, вони продовжили розповідати, з яких вони міст, і як їм там було страшно. Діти змогли повернутися до занять лише тоді, коли все проговорили. У старших школярів вже є ненависть, з якою вони не завжди можуть упоратися. З іншого боку, в них спостерігається апатія та небажання щось робити,» – ділиться спостереженнями Ганна.
Педагоги намагаються згладити кути, розуміючи, в яких обставинах опинилися маленькі українці. Хабу вдалося знайти додаткового психолога на один із класів, де були найскладніші стосунки. Вони досі раз на тиждень із ним особисто спілкуються, вчаться проговорювати проблеми та вирішувати їх.
Діти знають. що в них є ще хтось нейтральний, крім педагога, який весь час від них щось вимагає, та й крім батьків, які теж зайняті. Кількість дітей багато в чому залежить від ситуації в Україні. Якщо триває якесь серйозне загострення, трапляються трагедії, то люди приїжджають. А якщо навпаки, затишшя, то повертаються додому.
«У нас навчаються діти з першого по одинадцятий класу. З першого до четвертого класу вони займаються в одному приміщенні, нам виділив його місцевий ліцей у другій половині дня. Там майже повні класи, але це аж ніяк у нас у наших містах 330 осіб, а близько двадцяти. Але теж не всі постійно ходять, усі свої обставини. Останнім часом у нас трошки дітей додалося. Нині у центрі близько 200 дітей. У другій половині дня змусити школярів вчитися складніше, але вчителі у нас розумнички. Можу сказати, що кожен із них на своєму місці», – вважає Ганна.
Батьки шукають, як побудувати розвиток своєї дитини краще. Очний формат навчання, це не тільки уроки, а й активності. Спілкування з іншими дітьми, почуття власної важливості, відчуття, що ти можеш приносити користь. Освітній хаб Клуж-Напоки зараз вважається одним із найбільших у Румунії серед аналогічних, які з’явились в багатьох містах цієї країни.
Українці цього міста з перших днів приїзду сюди самоорганізувалися, а згодом до них уже почали приєднуватись інші. Місцеві церкви, міжнародні організації. Зокрема велику підтримку надала організація PATRIR. Через них вдалося вийти на UNICEF, знайти фінансування на освітні проекти. Зараз ці дві організації надають найбільшої підтримки для хабу.
«Зараз у нас вже є навіть якась зарплатня з учителями. До цього моменту це були винятково волонтерські ініціативи. Наразі активно беремо участь в тренінгах. За два місяці були тренінги на тему гендерної рівності, насильства в родині та суспільстві, вирішення конфліктних ситуацій. До нас справді приїжджають фахівці, які їздили різними країнами. Я впевнена, що жоден з наших вчителів, які тут зі звичайної системи освіти в Україні, не був настільки залучений до проблеми спілкування з дітьми, вони лише за українськими методиками працювали», – розповідає Ганна.
З жінкою в Румунії зараз троє дітей. Молодшому сину, Олегу, вісім років, середньому, Андрію, десять, а старшій Лізі п’ятнадцять. Двоє старших дітей навчаються в хабі, молодший відвідує поки що лише українську школу віддалено. Мати записала на навчання спочатку всіх дітей, але не співпали графіки.
Корпус молодшокласників розташований іншому районі міста, Ганна в цей час працює, тому малого нікому забирати. Однак Олег бере участь у активностях й позакласних заходах. Найпозитивніший вплив Ганна бачить на своїй старшій дочці. Їй було багато в чому складно адаптуватися в умовах, що склалися, знаходити друзів.
Ліза мала подругу, з якою вони познайомилися в Клуж-Напоці, разом тут гуляли. Але потім та дівчинка повернулася назад до себе додому, до Одеси, а в Лізи з’явився блок на комунікацію. Вона боялася знайомитись з новими людьми, не хотіла спілкуватися, побоюючись, що знову доведеться розлучатися.
Ганна запропонувала дочці ходити в хаб, нехай навіть на шкоду заняттям в онлайн-школі. За кілька місяців у Лізи з’явився колектив, двадцять четвертого лютого брала участь у заході на роковини війни. Українці зібралися разом, щоб відчути підтримку один одного.
«Дочка у мене не фахівець зі співу, але вона співала. Хоча раніше ніколи у концертах не брала участі. Але зібралася зі своїми ровесницями і вони відкрилив собіталант. Дівчатка самі були шоковані тим, що вони можуть так. Ну і головне, вони мали мотивацію, розуміння, навіщо це робиться. Ми співали пісні з репертуару, який сформувався за цей військовий рік. І вийшло, що дівчата неймовірне задоволення отримали від того, що вони робили дуже важливий захід. І це ми не могли б їм дати, якби вони сиділи просто у онлайн-школах. Це те саме виховання та можливість знайти себе», – каже Ганна.
Марія Шевчук
