Сьогодні в Києві завершився XV Одеський міжнародний кінофестиваль. Цей захід за роки свого існування став однією з ключових подій для української культури, який активно сприяв розвитку національного кінематографу. Останніми роками ОМКФ зіштовхнувся з великими труднощами, починаючи від пандемії COVID-19 у 2020, закінчуючи повномасштабною війною, від якої потерпає Україна.
Через питання безпеки фестиваль вже третій рік відбувається за межами своєї батьківщини: спочатку він проводився на європейських майданчиках, а зараз мандрує різними українськими містами. Проте попри все, захід зберігає дух креативності, який зародився півтора десятиліття тому на узбережжі Чорного Моря.
Одеська журналістка Юлія Сущенко за роки існування ОМКФ не пропустила жодного фестивалю. За винятком 2020 року, коли захід у звʼяку з ковідом проводився онлайн і 2022 року, коли кінопокази не проводилися і були організовані окремі події на інших майданчиках – фестивалях Європи.В минулому році медійниця побувала не ОМКФ, який проводився в Чернівцях, цьогоріч відвідала Київ.
За її словами, кіноатмосфера в Одесі взавжди була особливою, з першого року. Це виражалося у майже вільному спілкуванні зіркових акторів та режисерів з пересічними учасниками, завдяки спільним заходам. Основним контингентом відвідувачів фестивалю була творча молодь з усієї України і цей дух молодості просто вирував як на пресконференціях, так і на всіх інших подіях.
Певних змін фестиваль зазнав в 2014 році, з початком війни. З програми зникли російські фільми, більше зʼявилося людей у вишиванках як на червоній доріжці, так і просто серед гостей та учасників. Після того як Олег Сенцов потрапив до вʼязниці, вся кіноспільнота підтримувала колегу – на фестивалі проводилися акції, писалися звернення, про режисера говорили на пресконференціях, у фестивальному палаці в один з років було іменне крісло Сенцова.
«Зараз на фестивалі теж прекрасна атмосфера, багато молоді. Але, звісно, що велика війна накладає свій відбиток – тривоги, люди у військовій формі в залі серед глядачів (цього року для наших захисників була спеціальна безкоштовна акредитація) та серед учасників. Хвилини мовчання та сльози за загиблими колегами, адже вже не можливо перерахувати всіх загиблих кінематографістів на цій війні. Звісно, другий рік поспіль не проходить жодних вечірок та концертів, фуршетів і червоних доріжок. Але загальна атмосфера свята кіно вона все одно зберігається, незважаючи ні на що, і це прекрасно», – говорить журналістка.
Зараз вже Одеський кінофестиваль вже вийшов за межі рідного міста, однак ті, хто його застав, чекають повернення з нетерпінням. Зокрема, нічних кінопоказів на Потьомкінських сходах, куди збиралось все місто. Там завжди демонструвались німі фільми у супроводі симфонічного оркестру. Також однією з фішок фестивалю було те, що він завжди був дог-френдлі.
Юлія Сущенко в 2011-2013 роках навіть робила сюжет про фестивальних песиків , які приїжджали разом із своїми господарями на фестиваль, або виходили на червону доріжку. А потім і її собака – боксер Черчіль двічі був фестивальним псом, мав журналістський бейдж, писав «собачі новини» та відвідував відкриті покази на Ланжеронівському узвозі.
Перші роки фестиваль позиціонував себе як фестиваль кіно легкого жанру. Одеса – столиця гумору, курортне місто, саме тому фільми мали бути лише позитивними. Але через деякий час керівництво фестивалю зрозуміло, що ОМКФ має піти іншим шляхом. Саме тому, основним фестивальним напрямком став арт- мейнстрім.
За великим рахунком, в такий формат органічно вписувалося майже все європейське кіно, яке демонструється зараз на фестивалях в Каннах, Берлінале, Венеційському та інших. Це дало змогу значно розширити програму – включити документальне кіно, короткий метр та різні ретроспективи.
Як і до війни, на фестивалі збираються представники кіностудій, а також прокатники, які обговорюють нагальні проблеми індустрії та діляться планами на майбутнє . Зараз важко собі уявити, але перші два роки на Одеському кінофестивалі не було Національної конкурсної програми. І це було не тому, що організатори не хотіли її створювати, а тому що не робилося стільки українських фільмів, з яких можна було б відібрати сім чи десять для конкурсної програми.
«Я вважаю, що саме завдяки ОМКФ та таким фестивалям як «Молодість», «Київському фестивалю документальних фільмів» цей прорив все ж таки відбувся. Адже фестиваль це не лише червона доріжка та вечірки, як собі чомусь уявляють люди, які туди не ходять. Фестиваль це – кіношкола, де проводяться лекції, зустрічі, майстер–класи від режисерів, операторів, продюсерів, майстерня для сценаристів. Це кіноринок, це пітчинги майбутніх кінопроєктів. З 2017 додалася секція українських серіалів. Цього року більшість українських фільмів присвячена темі війни і це не тільки документальне кіно», – каже Юлія Сущенко.
З Одеським кінофестивалем знайомляться як в Україні, так і за її межами. Проте багато відвідувачів чекає повернення заходу додому, і серед них не тільки одесити. Кияни, наприклад теж дуже хочуть їздити до Одеси, де можна поєднати кіно, море, смачну їжу. Проте цього року з логістичних та безпекових питань, було обрано Київ. Місто теж регулярно обстрілюють, як і Одесу, але там було більше можливостей для організації і, найголовніше, логістично гостям з інших країн простіше дістатися саме столиці.
Звісно, є думка про те, чи на часі взагалі проводити такі заходи під час повномасштабного вторгнення. І як показує сумна практика, саме такі глибокі потрясіння, як війна, дуже часто давали поштовх для творів світового мистецтва. Українці не обирали цю війну і всі чекають її завершення. Проте якщо вже випало жити в такий час, потрібно за можливості розвивати й інші напрямки. Кіно може стати одним з тих інструментів, завдяки яким українці можуть розповісти про себе більшій кількості людей.
«Програма цьогорічного кінофестивалю дуже сильна та різноманітна. Ми хотіли максимально показати, наскільки чудовим є українське кіно, бо тільки в останні роки його помітили. До цього, коли ти спілкувався з людьми, які не мали стосунку до української кіноіндустрії, було питання: «А що, в Україні знімають кіно?». Як виявилось, знімають і досить якісно. Багато було фільмів до пандемії COVID-19, до повномасштабного вторгнення. Наше кіно знають за кордоном і хочеться, щоб його також знали і українці в себе вдома», – говорить генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Анна Мачух.
Останніми роками в багатьох була депресивна думка, що українського ігрового кіно не існує, але це враження хибне. Українські кінематографісти продовжують знімати нові стрічки, не зважаючи на жодні перешкоди. При тому, що останні два роки не було жодного державного фінансування. Робота над деякими з фільмів почалась в 2020 і 2021 роках, і тільки зараз їх вдалось завершити. Є стрічки, які знімали під час повномасштабного вторгнення, незважаючи на обстріли та інші проблеми. І якщо навіть в такий складний час, всупереч обставинам, українські режисери продовжують знімати кіно, залишається надія на краще.
Марія Шевчук