Читаючи новини про чергові військові злочини росіян як на фронті, так і в тилу, багато хто перебуває в шоці і не розуміє, як таке можна чинити. Проте люди, які зіштовхнулись з окупацією в далекому 2014 році, знають, що такі підходи зовсім не випадковість, а роками перевірена тактика. В цьому переконались і ми, поспілкувавшись з луганчанином, який вже більше десяти років живе в Одесі.
Чоловік був свідком того, як самопроголошена ЛНР приходила до влади в його рідному місті. Він погодився поділитися своїми спогадами та розповів про досвід «спілкування» з так званими «ополченцями». У нашого співрозмовника в окупації зараз проживають близькі родичі, тому задля їх безпеки ми не розголошуємо ім’я героя та приховали деталі його біографії, які можуть допомогти з ідентифікацією.
Добрий день! Яким був проукраїнський рух в Луганську в 2014 році?
Я на той час не брав в проукраїнських мітингах безпосередню участь, але спілкувався з активною спільнотою. Я ще тоді не був, так сказати, соціально-відповідальною людиною з громадської точки зору. Ходив, дивився, але не до кінця ще розумів серйозність становища. Ми тоді всі до кінця не розуміли, що відбувається і думали, що це просто якась фігня, яка скоро закінчиться. Але вийшло, як вийшло.
Яка атмосфера на той час у вас панувала, в Луганську?
Це якраз був мій останній курс в університеті, я завершував навчання. Зараз згадую, і це здається, було наче в минулому житті. В березні вже був окупований Крим, в нас почалися заворушення. От, було захоплене СБУ, я ще тоді думав: «Блін, як можна захопити СБУ, це ж служба безпеки, яким чином його якісь бабці захопили?» Біля СБУ був мітинг пенсіонерів, вони там кричали, що вони з Росією. У нас гуртожиток студентський був поруч якраз і це було дуже добре чутно.
Які настрої панували особистому в оточенні?
В нашій студентській тусовці всі з цього або сміялися, або просто людям байдуже було, що там взагалі відбувається. Якщо говорити про позиції людей, то мені більше зустрічалися проукраїнські, аніж проросійські. Але пропорція була нерівномірна. Ну, можливо, що шістдесят на сорок з перевагою проукраїнських. Але це моє оточення, я сам був проукраїнський, однак ще не з тією стійкою позицією, яка в мене є зараз.
Чи було зрозуміло, чим загрожує ця ситуація?
Я тоді ще намагався зрозуміти, що взагалі відбувається. З одного боку «бандерівці», з іншого боку — «кацапи». Я в той час тільки одне розумів, що я не росіянин. І серед усіх моїх друзів, знайомих, «руськими» себе вважав мало хто. Були ті, хто були більш прихильні до Росії, були ті, хто прямо ну дуже були прихильні до України, але от саме такого, щоб казали що «ми русскіє» , не було. Я такого особисто до певного часу не чув у своєму місті. Максимум, були такі індивіди, які казали, щось на кшталт: «Я не проти, щоб з нами було те ж саме, що з Кримом » . І мене від таких слів дуже бомбило.
Тобто, не було думки, що «російська весна» затягнеться?
Усвідомлення приходило поступово. Ми не думали, що все буде настільки погано і нам потрібно буде звідти валити. Але воно з кожним днем ставало все гірше. Тільки тоді, коли почалася АТО ми зрозуміли, що все серйозно. Але навіть тоді вірили у краще, моя родина чекала на українську армію, ми думали, що це точно відбудеться. Бо ну що таке «ЛНР», це якась клоака. А тут армія цілої держави, вони мали робити те, що вони мали зробити, але потім знову почали розуміти, що все набагато складніше.
І коли прийшло усвідомлення, що пора тікати?
Це відбулося після того, як мене в комендатуру відвозили. Це сталось десь влітку. До мене прийшов чувак з автоматом, «ополчєнєц» так званий і сказав, що перевірка. Мої батьки вже знали, що він сюди йде, що нас здали. Ми встигли тільки сховати український прапор, який у нас був дома. Потім цей перевіряючий почав дивитися мій ноутбук, а там були такі штуки, які натякали на те, що я не зовсім проросійська людина. Чогось екстремального він там не знайшов, але все одно «запросив» проїхатись до комендатури. На щастя, я пробув там один вечір, хоча не було впевненості, що взагалі вийду.
Довго там довелось пробути?
На щастя, півгодини десь я сидів, але вистачило. Мене ніхто не бив, але я чув, як в якомусь сусідньому кабінеті людину гамселили тупим предметом, якоюсь гумовою палицею чи чимось на кшталт того. Ці крики важко передати. Це не так, як коли когось б’ють на вулиці і хтось кричить більше від злості. Це був роздираючий крик болю. І я тоді доволі сильно перелякався, зрозумів, що це дуже небезпечно. Мене і пристрелити там могли, в принципі, якщо б звідти рідні не витягли. Є люди, які після таких «візитів» зникли безвісти і досі їх ніхто не знайшов.
Як вдалось звідти вийти?
Зі мною тоді поїхав мій батько. І ті «ополчєнці», що чергували, були колишніми шахтарями, вони знали мого батька й поважали. Він з ними поговорив і мене відпустили. Хоча перед тим йому розказали, як він погано виховав сина і треба думати, що говорити. Змусили нас там сказати, що насправді ми не проти Росії і відпустили. Я потім, коли звідти звільнився в той же в той же вечір, я зрозумів, що мені тут життя не буде, треба рятувати себе і звалювати.
Що відбувалось після повернення додому?
В мене довгий час були такі нав’язливі думки, що вони ще повернуться, що вони зрозуміють, що випустили людину, яка була насправді проукраїнська. Деякий час я ще прислуховувався, було відчуття, що за мною ще можуть повернутися і я вже так просто не вийду. Але нічого такого, слава Богу, не відбулося, і тоді я почав думати, що треба виїжджати. Але я в той час мав проблеми з документами і не встиг вчасно забрати з однієї державної структури паспорт. Та й в той час біля Луганську точились бої, була думка, що може все завершиться і не треба буде нікуди їхати. Однак і ця надія виявилась марною. як тільки це стало можливим, я поїхав. Обрав Одесу, бо тут були друзі і взагалі хотілось пожити біля моря.
Я так розумію, після 2014 року людей з Луганську виїхало багато.
З мого оточення майже всі. Більшість людей стали жити на територіях, підконтрольних Україні, ще частка людей звалила в Росію. В самому Луганську, напевно залишилось, десь відсотків п’ять. І в тих людей були певні життєві обставини, які не дозволяли виїхати. Мої ровесники майже всі виїхали. А от літні родичі переважно залишились. Старшим людям взагалі важко змінювати місце проживання та своє життя. Їм не подобалось те, що відбуваються, але поступово вони, під впливом російської пропаганди зокрема, почали прилаштовуватись до нових порядків.
Чи доводилось стикатись зі звинуваченнями, що мешканці Донбасу самі винні, бо не змогли себе відстояти?
Я чув такі слова, але мені особисто цього ніхто не казав. І якщо би мені це сказали, я б відповів: «Так, ви праві». В Луганську не було проукраїнських людей, готових силою відстоювати свої переконання. Це був максимально мирний рух, на мітинги ходили вчителі, поети, загалом інтелігенція. Вони виходили читати рядки з «Кобзаря», біля пам’ятника Шевченку, коли поруч йшло бидло, яке кричало «Расія!», і кидалося в них снігом, било їх. І в Луганську, і здається в Донецьку, в 2014-му році не було людей, які готові були піти в бійку. А от в Одесі були. На той час мені здавалося, що вона більш проукраїнська, ніж Луганськ. Спойлер: здавалося.
Чи стала Одеса, на суб’єктивну думку, більш проукраїнською останніми роками?
Так, вона вона точно стала більш проукраїнською, але не настільки, наскільки б вона могла стати. Зараз поясню, що я маю на увазі. Бо багато людей наче стали проукраїнськими, виступають проти росіян, але культурно лишаються з ними. І навіть ті, які ходять у вишиванках і кажуть, що кацапи – зло. Але вони дивляться фільми, слухають музику, нехай навіть стару, але російську, вони ментально залишаються з росіянами. Однак і прогрес є. Той же Степан Бандера вже не «фашист», як десять років тому, а «неоднозначна особистість».
Чи доводилось бувати на Луганщині після окупації? Як змінились території, підконтрольні «ЛНР».
Я в 2017 році їздив до родичів, до маленького шахтарського містечка. Візуально воно ніяк не змінилось: як було неохайним і занедбаним, так і залишилось. Там якраз був перехідний етап, одночасно ходили в обороті і гривні, і рублі. Позачинялось багато крамниць, які там працювали роками, багато активних людей, які щось робили, повиїжджали. Було відчуття, що цивілізація поступово покидає це місце. Але найбільше, що мене вразило неприємно, це моя рідня, до якої я приїхав. Я їх за ці три роки просто не впізнав.
Які зміни відбулися з ними?
Коли все почалося, я чув від них такі фрази, на кшталт, що ця Росія собі дозволяє і таке інше. Але потім, коли я приїхав через три роки, вони сиділи за столом нашим сімейним і говорили за чаркою про те, що «путін маладєц». І я тоді зрозумів, що ці три роки для російської пропаганди марно не пройшли. Вони використовували їх на повну, щоб зомбувати людей. Моя рідня любов до російського президента не симулювала. Хоча є місцеві, які просто пристосувались до цих обставин. Тільки в приватних розмовах людям, яким довіряють, можуть сказати, що їм ближче Україна.
А як там живуть зараз?
Мені сказати складно, бо я вже давно там не був. Знаю, що багато підприємств позачинялись, і люди поїхали по заробітках, хто куди. Багато шахт позачинялось, а в маленьких містечках на Луганщині це було чи не єдине місце, де можна було заробити нормальні гроші. І ще з дитинства пам’ятаю всі ці розмови, мовляв, як ми будемо жити, коли шахт не стане? Власне, до цього і прийшло. Через безробіття багато хто виїхав, а після 2022 багатьох тих, хто залишився, погнали на фронт.
Серед знайомих є такі, які воюють на боці російської армії?
Так, вистачає і таких. Але наскільки мені відомо, не всі вони пішли на війну з ідеологічних причин. Зокрема, в мене такий дядько був. Він просто прийшов на роботу, його звідти забрали по мобілізації – і все. Пізніше ми дізналися, що він загинув. І від цього дуже неприємні відчуття. З одного боку, ЗСУ знищили окупанта, який хай і не з власної волі, прийшов на нашу землю убивати. З іншого – це був мій дядько, з яким ми в дитинстві добре спілкувались і який залишив по собі теплі спогади. І таких неоднозначних моментів дуже багато.
Спілкувалася: Марія Шевчук
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією
