Півроку тому назад, вночі, я зрозуміла, що не можу нормально дихати. За три дні до того мені вже діагностували 30% пневмонію. Лікувалася вдома, бо одеські лікарні були переповнені, а в мене залишалася непогана сатурація. Особливих скарг крім температури та слабкості не було . Зранку та ввечері – зв`язок з лікаркою в вайбері, пігулки, уколи – все за протоколом. Але тієї ночі (слава богу, вона була єдиною), лежачи – я не могла нормально дихати.
Ситуація трохи виправилася, коли сіла, спираючись спиною на подушки та стіну. Кішка, що спала поруч, за звичкою спробувала вилізти на груди. Здалося, що туди поклали важку каменюку. Ледве спихнула тварину з себе, та образилася. А я ледь дихала і чекала ранку з думкою, що якщо стане гірше, доведеться їхати до лікарні. Потім, мабуть, уколи вже почали діяти. Але я провалялася в ліжку місяць, і ще місяць ледь ходила, поборюючи слабкість та задуху. Як показав лабораторний тест – антитіла до коронавірусу просто зашкалювали.
Це особистий досвід, і я прекрасно знаю, що могло б бути набагато гірше. На момент , коли я пишу цю статтю, за весь період пандемії в Україні вже зафіксовано 2,42 млн випадків захворювання коронавірусною інфекцією (та 219 млн у світі). Летальних випадків, відповідно, – 57 913 та 4, 55 млн. Серед цих цифр поховані люди, яких знала особисто (просто констатую, такий досвід є зараз, мабуть, в усіх).
Але ця стаття – зовсім не про скарги. Шукаючи позитив, мені хотілося б розповісти про тих, кому зобов`язані життям та здоров`ям тисячі моїх земляків – мекшканців Одеси та області. Йдеться про Благодійний фонд Корпорація Монстрів. Ніколи не зверталася до них за особистою допомогою, бо знала, що є ті, кому набагато гірше. Хіба що спілкувалася кілька разів як журналіст, готуючи матеріали про волонтерську діяльність та пару разів, як була можливість, перераховувала кошти на проект «Дихай!» (для закупки кисневих концентраторів). Цей фонд добре відомий не лише в Україні, адже «одесити не бувають колишніми» та розсіяні по всіх світах.
Тут допомагають «важким» дітям, які потрапили до лікарні чи потребують коштів на операцію, самотнім пенсіонерам, малозабезпеченим сім`ям, переселенцям, які втекли від бойових дій зі сходу України. А півтора роки тому вони взялися ще й за допомогу хворим на ковід. Закупали кисневі концентратори та надавали в безкоштовну оренду людям, які ще чекали направлення в лікарню, були виписані, але ще потребували кисню, або просто тяжкохворим, прикутим вдома до ліжка.
У серпні цього року за багаторічну волонтерську діяльність керівниці «Корпорації монстрів» Катерині Ножевниковій присвоїли звання почесного громадянина Одеської області (за це рішення одноголосно проголосували всі депутати облради).
-Я не дуже люблю всілякі нагороди, – зізналася в розмові Катерина, – але не стала відмовлятися, бо це не моє особисте досягнення, а визнання роботи нашої команди. Півтора роки тому, коли почалася історія з ковідом, ми частково брали на себе функції державної медицини. Розуміли, що це досить неповоротка система, з усіма правилами закупівель та тендерів, а допомога (ті ж концентратори) необхідні вже зараз. Ми ж могли скористатися пожертвами звичайних громадян і зробити все набагато швидше. Нас справді підтримувала величезна кількість людей. При тому, що середній «чек»-пожертва – 250-300 гривень, за перше півріччя 2021-го року ми зібрали 19 млн гривень. Минулого року ця цифра була ще більшою.
Тоді ніхто не думав, що це так затягнеться. Що нам по суті доведеться не просто волонтерити, а бути “вантажниками-психотерапевтами” та ще й шукати медсестер, яких можна викликати додому. Люди дзвонять у будь який час доби, ридають, благають про допомогу … Пригадую недавній дзвінок від жінки: її матері 83 роки, серцева недостатність, набряк легенів. Не знали – кардіологія чи ковід, куди класти в лікарню. Чекати результати тесту – 8 годин, а поки я приїхала до них , привезла концентратор. Так фізично важко, але це ж могла бути і моя мама.
Але водночас пригадую, як відмовила іншій жінці, яка прийшла до нас і з порогу почала матами обзивати моїх дівчат-співробітниць. Абсолютно неадекватна поведінка. Попросила її звільнити помешкання. Вона заверещала: «Смерть моєї матері буде на вашій совісті!». Я відповіла, що не потрібно маніпулювати, і дала їй адресу платного прокату концентраторів. Але то був такий зрив. Зазвичай, якщо навіть родичі нервують та кричать, але хворий справді задихається – то видавали концентратори без питань.
З початку пандемії ми розділилися. Частина займалися поточними проектами (лікування дітей, не пов`язане з ковідом, памперси та харчування людям похилого віку, тощо). Частина перейшла на боротьбу з ковідом. От уявіть, чоловіків-помічників не завжди вистачає, а моїм дівчатам потрібно затягти той концентратор (який важить 17-18 кг) десь в спальному районі на четвертий поверх без ліфту. Потім ще показати, як їм користуватися.
Мої дівчата – справжні молодці. Знаєте, мені важко їх хвалити, бо я – як той герой фільму, «старий солдат , що не знає слів любові». В мене любов висловлюється діями. Але вони все розуміють. Середній вік моїх помічниць – 35-45 років, але є, звичайно, старші та молодші. За освітою? Є економістка, математичка, філологиня, психотерапевтка … Але всіх об`єднує величезний рівень емпатії і водночас сильний гумор на межі з сарказмом. І я вдячна їм за ці жарти, які дозволяють вижити у постійній психологічній напрузі.
Поділилася своїм досвідом і колега Катерини, співзасновниця фонду – Діна Казацкер.
На старті боротьби з пандемією в нас не було особливих «рожевих окулярів». Інформація про ситуацію в Китаї, США та Європі була у загальному доступі. Але такого розмаху насправді ніхто не очікував.
Зараз в нашого фонду понад 700 концентраторів. 140 з них «живуть» в різних лікарнях за умовну гривню, вважається, що вони у безстроковому користуванні. Ми також допомагали лікарням масками, антисептиками. Інші концентратори надавали в оренду. Хто хотів – міг потім покласти кошти на наш рахунок «Дихай!». Кожного разу при оренді оформлювався договір – зараз у нас безліч товстих офісних папок з цими паперами. Інколи доводилося видавати серед ночі – тож, щоб не їхати в офіс, наші дівчата розбирали їх по домівках (адже мешкають в різних районах міста).
Середній термін використання – близько двох тижнів. Потім наша менеджерка дзвонила, питали ,чи не можуть повернути для інших хворих. Але випадки бувають різні. Комусь апарат потрібен буквально добу – поки не візьмуть в лікарню, а кому й місяць, якщо йдеться про онкохворого (не всі ж випадки пов`язані з ковідом). Досі пригадую, як о третій годині ночі видавала концентратор своїй приятельці для її бабусі. Та померла, але пішла з життя спокійно дихаючи уві сні, без страждань.
У нас в офісі 12 автомобілів, потік звернень не припиняється. На початку нам дуже допомагало те, що частина людей перехворіла ковідом у легкій формі. Я сама хворіла рік тому, у вересні. Зрозуміла що це, коли виявила, що не відчуваю аромату кави. Потім прямо в офісі ми організували пункт вакцинації: для співробітниць, батьків, волонтерок та волонтерів.
Загалом у нас 10 співробітниць фонду, та понад двісті імен у «монстрочаті». 50 активні практично завжди, готові відреагувати на будь-яке прохання: відвезти продукти, забрати концентратор.
Випадки були різні. Із сумних запам`ятався такий. Дівчина-медсестра «принесла» ковід з лікарні додому, де була важкохвора мати. Та жінка була лежача, дуже важка. Щоб доправити її в лікарню, довелося викликати рятувальників, а до того ще й лабораторію на дім. Складна історія, досі згадую, як та дівчина кричала у телефонну трубку, що вона винна у всіх гріхах …
А були й абсолютно смішні історії. Заходить до нас серед зими такий собі випещений, добре вдягнутий молодик із засмагою (у доковідні часи сказала б , що на Балі побував). І стомленим голосом каже, що йому чогось недобре. Дайте кисню подихати! Ми йому намагаємося пояснити, що так не можна. «Чому? Вам що – шкода?» Якийсь театр абсурду. На щастя, ми згадали, що в аптеках продають кисневі коктейлі. Ось що потрібно у вашому випадку! Нам подякували і залишили в спокої.
Загалом, наші спіробітниці-жінки й волонтерки виявилися дуже психологічно стійкими. Так , в нас є багато колег і друзів-чоловіків, але знаєте що? Ось недавно я дискутувала із знайомим лікарем-реабілітологом. Він говорив, що для того, щоб бути ефективним, йому потрібно «виключити» емпатію. Можливо, в його ситуації це має сенс. Але ті люди, які приходять до нас, потребують ще й психологічної підтримки. Пригадую, як консультувала якусь жінку, що потрібно взяти довідку про необхідність кисневої терапії для її мами. В кого взяти? У вашого сімейного лікаря, у кардіолога … Як же ми потім здивувалися, коли виявилося, що та жінка – сама лікарка. Просто в неї був такий шок, що все вилетіло з голови.
Тому я дуже ціную, що мої жінки-колеги можуть бути ефективними, не втрачаючи людяності. Ми постійно шукаємо щось смішне, знімаємо веселі відео, намагаємося – як є можливість – виїхати кудись командою (в ліс, чи на рибалку). Ми зараз просто не будуємо якихось планів, живемо сьогоднішнім днем.
Від авторки: Наближається осінь. Експерти знову прогнозують зростання захворюваності на ковід. Рівень вакцинації в Україні все ще лишається недостатнім, деякі експерти навіть вважають , що з такими темпами ми досягнемо колективного імунітету не раніше 2023-го року. Але мої співрозмовниці готові до боротьби. От тільки … давайте зробимо все від нас залежне (хоча б вакцинуємося), щоб не створювати їм додаткових проблем, добре?
Наталя Шевчук.
Фото с соціальних мереж та відкритих джерел.
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО «Інститут політичної інформації».
