«Дуже складно, дуже важко, але як колись мені сказав мій тато: “Далеко не всім та не кожному випадає таке щастя, як захищати батьківщину.” Ну от нам, судячи з усього, таке щастя випало. Це дуже складно, але я розумію, що якщо не ми, то хто? Ми мусимо це зробити, маємо знайти сили, моральні та фізичні, й перемогти. Це буде, дай Боже, наша спільна перемога, перемога всієї країни, яка бореться проти такого страшного ворога».
Таке голосове повідомлення капітан четвертого стрілецького батальйону 28 ОМБр імені лицарів Зимового походу Борис Айзенберг вислав волонтерці, яка допомагала його підрозділу. Наступного дня, 13 червня 2023 року, військовий поліг в бою. Чоловік рятував свого побратима, однак сам потрапив під ворожий обстріл та загинув.
До повномасштабного вторгнення Борис Айзенберг був архітектором, ландшафтним дизайнером, намагався зробити світ навколо себе гарнішим. Одним з його творінь став дендрарій, в якому ростуть сотні видів рослин. Наразі цю справу продовжує Борис Григорович, батько загиблого військового.
Ми виїжджаємо за межі Одеси і за 15 хвилин потрапляємо в квітучий оазис посеред південного степу. Сивий чоловік в капелюсі зустрічає нас недалеко від кованих воріт з написом «Дендропарк Бориса Айзенберга». Це зараз не просто сімейний бізнес, а й своєрідна ландшафтна пам’ятка, яку залишив після себе загиблий військовий. Чоловік ніколи не мріяв пов’язати своє життя з армією, однак після 24 лютого взяв до рук зброю та пішов захищати країну.
«Я ніколи не уявляв, що мій син стане військовим. Він був настільки мирною людиною, що намагався вберегти кожну комашину, яку бачив на своєму шляху. Але коли прийшла війна, то з перших днів пішов добровольцем на фронт. Мені його побратими розповідали, що на передовій Боря проявив себе, як мужній воїн. Не раз ходив у рукопашні сутички, брав полонених, завжди в перших рядах був там, де небезпечно. Але при цьому залишався самим собою, помічав красу навколо. Навіть в окопах продовжував займатися творчістю. Він писав картини, його остання робота була намальована під Бахмутом», – говорить Борис Григорович.
Літній чоловік не може згадувати без сліз свого сина. Розповідає, що з самого раннього дитинства той цікавився рослинами. Коли ще не було розплідника, Борис у горщиках вирощував кедри, до 30-40 см, на це в нього йшло два-три роки. Потім їздив до Криму, знаходив у горах струмки і висаджував кедри біля них. Любив природу, а гори Криму були для нього усім.
Згодом дитяче захоплення переросло в сімейну справу. Його основу склали два паї землі, які Борис Григорович отримав на початку 90-х років: вони були розраховані на двох синів. Спочатку наділи здавали в оренду, однак 18 років тому родина вирішила на них працювати самостійно. Ідейним натхненником розплідника дерев був молодший Борис Айзенберг.
Він обрав такий напрямок, який вирізнив його з усіх розплідників в Україні. Загалом, площа дендрарію складає дев’ять гектарів. Звісно, існують й майсштабніші, але вони спеціалізуються в основному на певних видах рослин. У когось це хвойні, у когось – листові, у когось чагарники. Дендрарій Айзенбергів має ж близько 400 видів рослин. Тільки одного клену 18 видів. Велику кількість усіх рослин Борис Айзенберг привіз особисто, зі своїх мандрівок.
«В нас дуже багато сакур, сім видів. Ми почали їх розводити ще з початку роботи дендрарію. Висівали дику грушу і до неї прищеплювали гілки, адже сакура просто так не розмножується. Зараз сакури з дендрарію ростуть в 22 містах України. Вони прикрашають площу біля опери в Києві, радують око в парках Харкова, і доїхали навіть до Ужгорода, який давно зробив ці квітучі дерева своїм туристичним брендом. Десять років тому до свого ювілею посольство Японії подарувало Україні 1200 сакур. Подейкували, що шестиметрові саджанці прибули з країни сонця, що сходить. Однак насправді вони виросли на Одещині», – розповідає Борис Григорович.
Коли літній чоловік говорить про свою садибу, здається, що горе на короткий час відступає. Серед квітучих дерев останнє, про що хочеться думати, це про війну, повітряні тривоги, страх за себе та своїх близьких. Ти просто ловиш момент, насолоджуєшся променями сонця, яке проходить через гілля, слухаєш спів пташок.
Околицями розноситься п’янкий аромат, тихенько гудуть джмелі, тріпотять крильцями метелики. Місце хоч повністю рукотворне, але зроблене з великою любов’ю до навколишнього середовища. Тут знайшли прихисток дикі фазани, які хоч і намагаються не показуватись людям на очі, однак почувають себе тут настільки безпечно, що виводять пташенят.
Борис Григорович хоче довести справу свого сина до кінця, щоб його спадок залишився для всіх українців. Зокрема прагне того, щоб до дендрарію зробили зручну дорогу, адже вона належить Фонтанській територіальній громаді і треба урегулювати необхідні дозволи.
Розплідник дерев хоч і приватна територія, однак сюди пускають гуляти всіх, хто виявить таке бажання. Сюди приходять пофотографуватися до квітучих дерев, погуляти з дітьми. В основному це місцеві жителі, бо хоч дендрарій розташований недалеко від Одеси, без свого транспорту сюди дістатися складно.
«Звістка про загибель Бориса просто підрубала нам коріння. Боря був головою нашої родини приблизно з 1993 року. Він хоча й був студентом, але вже тоді робив масштабні проєкти під ключ. І коли ми втратили Борю, наше життя закінчилось, немає майбутнього. Зараз наша основна задача – це закінчити його справу або хоча б довести її до більш завершеного стану, можливо розширити. Вивчити його дочку, нашу онучку, яка зараз здобуває освіту в Чехії. Вона дуже схожа на Бориса і теж вчиться на ландшафтного дизайнера. От і всі плани. Ми хочемо увіковічнити життя Борі в його справах, зберегти пам’ять про нього», – каже Борис Григорович.
Загиблий військовий мав багато планів, мріяв озеленити Одесу, засадити її хвойними деревами. Як архітектор та ландшафтний дизайнер, Борис Айзенберг був не дуже задоволений тим, що взимку місто виглядає сірим та похмурим. Він бачив майбутнє Одеси в тому, що вона не просто історичне місто, а зелене місто-сад. Багато мандрував, автівкою об’їздив чи не всю Європу, і хотів реалізувати найкраще з побаченого у себе вдома.
Чоловіка знало багато людей, він міг об’єднати навколо себе однодумців як у цивільному, так і у віськовому житті. Коли почали поширювати петицію про присвоєння Борису Айзенбергу звання Героя України, вона швидко набрала 25 тисяч необхідних голосів. Зараз документ перебуває на розгляді.
Молоді в’язи з розплідника готові прикрасити майбутню алею пам’яті.
Одна з ідей увіковічнення Бориса Айзенберга – заснувати алею пам’яті його імені. Є попередні домовленості, що вона буде розташована в зеленій зоні між академією харчових технологій та обласною державною вдміністрацією. Там за планом мають заснувати парк Пам’яті, одна з алей якого має бути присвячена загиблому військовому.
Вже створений проєкт алеї, туди підібрані рослини з розплідника. Зокрема, на нове місце вже готові переїхати шість красенів-в’язів, але поки справа з місця не рухається. Не вдається узгодити питання з військовою адміністрацією, навіть є бажання шукати інше місце для алеї. Адже час минає, і з кожним роком це зробити буде складніше.
За сотні кілометрів від лінії фронту природа не помічає війни. Дерева квітнуть, бджоли продовжують збирати нектар, а самички фазанів скоро виведуть своїх пташенят на прогулянки. Все живе навколо відчуває весну і намагається жити, всупереч обставинам. В степовій зоні дуже важко вирощувати дерева, але Борису Айзенбергу з родиною це вдалось. Це була важка робота, але любов до рідної землі, до навколишнього світу зробила, її успішною. І, напевно, саме ця любов змусила боротися до кінця.
Марія Шевчук
