Яким буде наше життя після закінчення війни? Яка доля чекає українські зруйновані міста? Чи є хоч якась надія на відбудову? Ці питання за останні три роки, напевно, ставив перед собою кожен українець. Відповіді на них ми постарались знайти в сусідній Польщі.
За сприяння Польської туристичної організації, група українських журналістів поїхала до Підкарпатського воєводства, щоб дізнатись, як тут розробляються нові напрямки для мандрівників. На перший погляд, тематичне спрямування поїздки може здатись таким, що «не на часі». Однак всі маршрути нашої подорожі проходили місцями, де точились бої, які буквально змінили навколишній ландшафт.
Історія, яку поглинає природа
Магурський національний парк є одним з наймолодших природоохоронних об’єктів в Польщі. Його заснували тільки у 1975 році, за тридцять років після завершення Другої Світової війни. Це місце стало тихою гаванню для великої кількості диких тварин. Ведмеді, вовки, рисі тут розмножуються: сюди обмежений доступ людей і немає масового туризму. Потім звірі можуть мігрувати до інших частин нацпарку.
Дивлячись на непрохідні ліси, важко уявити, що менше ніж сто років тому тут були людські поселення. Наразі парк залишається своєрідним живим пам’ятником драматичних подій, які відбувались тут 70-80 років тому. На цих землях було чотири періоди виселення лемків, етнічної спільноти, тісно пов’язаної з українцями. Також тут проходив фронт двох Світових війн, найкривавіших військових подій в людській історії.
Внаслідок усього збігу історичних подій, ця територія виявилась покинутою. Люди виїжджали в безпечніші місця, не бажаючи жити у відлюдді та не маючи можливості заробити. Місця, де жили люди, почали заселятись лісовими мешканцями. Згодом в цій частині польських Бескидів почали поставати національні парки.
Під багаторічними заростями досі ховаються могильні камені, залишки мостів, десь збереглись навіть окремі захоронення, датовані другою половиною XIX століття. Могили доглянуті, однак написи на каміннях за цей час так стерлись, що подекуди не можна розрізнити цифри на надгробку. Біля деяких могильних плит знаходять прихисток дикі звірі. Природа поступово поглинає те, чого довгий час торкалась рука людини.
«Дирекція парку прийняла рішення залишити все так, як є. Та долина, якою ми будемо йти, зберігає багато історичних свідчень. Там були лемківські села, які постраждали від війни, вилюдніли, були виселені. Але залишились місця пам’яті, які доступні для відвідування, що є свідченням тих трагічних подій. Українські території цілком можуть мати подібну історію в майбутньому. Навіть коли було дуже погано, дуже криваво, залишається надія. Це місце свідчить, що навіть після найбільшої трагедії залишається шанс на відродження, нехай і трохи в іншому форматі», – розповідає Зенон Войтас, природознавець та співробітник Магурського національного парку.
Долина Майгурського національного парку чимось нагадує балки Донеччини. Для природи сходу України досить типова картина, коли йдеш степом, спускаєшся вниз, і потрапляєш в невеликий лісок в низині, де протікає річка. Потім знову йдеш поверхнею і не бачиш поблизу зелених оазисів. В ці моменти думаєш, що міста та села Донбасу, які зараз руйнуються вщент, може спіткати така ж доля, бо мільйонам людей через війну тепер буде нікуди повертатись.
Наразі Майгурський національний парк ставить перед собою два основні завдання. Перше з них – залишатись живим та пам’ятником минулого, історичних подій першої половини XX століття. Територія, що знаходиться під охороною, досі зберігає підмурівки лемківських будинків, серед диких хвойних дерев подекуди виринає стара яблуня чи груша. Друга функція парку – це розплідник диких звірів, які тут виростають і оселяються в інших зонах карпатських гір. Цілком можливо, що вони так зможуть мігрувати в майбутньому і до України.
Чого Україна може повчитись у Польщі?
Тема збереження екології та підтримка історичних пам’яток, попри війну, лишається досить важливою в Україні. Принаймні для тих громад, які не знаходяться безпосередньо на лінії фронту. Також на локальному рівні починає розвиватись туризм: Одеса відкриває пляжі, західні регіони України, які відносно безпечні в порівнянні з іншими областями, теж приймають охочих видихнути від повітряних тривог. Але проблем в туристичній галузі України вистачає, і були вони задовго до повномасштабного вторгнення.
Польський гід Мацей Ошал працює в туристичній галузі двадцять п’ять років. Він зізнається, що Україну знає краще, ніж Польщу. Свого часу йому доводилось організовувавати виїзні тури для земляків до наших регіонів. Попри красу природи, багатство історичних пам’яток і значний потенціал для розвитку, були проблеми з інфраструктурою для відпочивальників. А деякі власники туристичного бізнесу взагалі проявляли зневажливе ставлення до своїх гостей.
«Мені здається проблема в тому, що люди нікуди не їздили і не бачили, як моє виглядати туризм. Наприклад, їздив із українською родиною до Італії , і вони дуже дивувалися, як там усе організовано. Люди мали свій бізнес, базу відпочинку у Бердянську, на березі Азовського моря. Через окупацію вони вимушені були покинути свою домівку. І тут люди чи не вперше побачили, як працює туризм в Європі. Їм було шкода того, що вони не використали всіх можливостей, які могли б бути. Могли б бути урни на пляжі, безкоштовні душові, щоб змити пісок, і багато інших речей, які не коштують великих грошей, але покращують якість відпочинку», – говорить Мацей Ошал.
Покращити сервіс на місцях, за мірою можливостей, цілком реально навіть під час воєнного стану. Про масштабні реформи в туристичній галузі України мова поки що не йде. В ситуації, що склалася, треба зберегти хоча б те, що є, починаючи від об’єктів відпочинку, закінчуючи людьми, які там працюють. Проводяться семінари, присвячені повоєнному відновленню, розробляються стратегічні плани. Проте вони поки що залишаються на папері.
Щоб втілити в життя хоча б половину із задуманого, потрібно налагодити безпеку для відпочивальників, не говорячи вже про інші нюанси. Перспективи відновлення туризму Україні будуть залежати від багатьох факторів і наразі складно визначити, які саме з них відіграють вирішальне значення в майбутньому.
З одного боку частина людей, які жили за кордоном та побачили гарні ідеї, зможуть реалізувати їх у себе вдома. З іншого – комусь повертатися не захочеться, або й навіть не буде куди. Частина населених пунктів зруйновані, а частина вже третій рік в окупації, під владою людей, які аж ніяк не зацікавлені в розвитку підконтрольних їм територій.
Місця, де проходили війни, ваблять поціновувачів історії навіть сто років потому. Велика кількість туристів приїжджає до Польщі з усіх куточків світу, щоб відвідати кладовища полеглих у Першій світовій війні, побачити на власні очі концтабори, збудовані під час Другої світової. Для школярів Ізраїлю, зокрема, такі пізнавальні поїздки передбачені навчальною програмою.
В Майгурському національному парку досі залишаються траншеї, викопані солдатами, а на місці де колись впала авіабомба, утворилось невеличке болото. Тому, коли поїздки до України стануть безпечними, цілком можливий ріст зацікавлення до локацій, де була війна. Це також стане способом розказати світу про злочини, які вчинили росіяни по відношенню до України. Хоча звісно, хотілось щоб нашу державу знали за інших обставин.
Марія Шевчук
