Одеситка Марина Провільська виїхала з України четвертого березня минулого року, за тиждень після початку повномасштабного вторгнення. З рідними та близькими вона перебралася до Румунії, де хотіла перечекати пару тижнів до закінчення боїв. Спочатку це був Галац, місто на кордоні з Україною, а трохи згодом — Бухарест. За деякий час стало зрозумілим, що мир настане зовсім нескоро і треба визначатись, як бути далі. До війни Марина очолювала філію одного з регіональних будівельних центрів, однак через війну вимушена була змінити місто, країну, та роботу.
«Румунію я обрала з кількох причин. По-перше тому, що знала цю деражву, була в ній раніше, як туристка. По-друге, я встигла проаналізувати за тиждень війни, в якій країні я зможу сама себе забезпечити. В принципі, кудись далі рухатисьй не збиралась. Їхали великою сімейною компанією, чотири машини, я за головну. Я тоді була готова в полях спати, аби не стріляли. Коли ми прибули до Румунії, нам підказали розподільний пункт, де можна зупинитись. Приїхали, одразу дали поїсти одразу, провели до кімнат», — згадує Марина вимушений переїзд.
Жінка розповідає, що після чотирнадцятого року в неї завжди був страх великої війни, але вона постійно відганяла від себе цю думку. Після 24 лютого стало очевидним, що найгірше справдилось. Однак навіть тоді була віра, що все швидко закінчиться. Так минав місяць, другий, стало зрозумілим, що необхідно адаптуватись до обставин, які склалися. Марина Провільська змінила фах та стала займатись екскурсійними турами для українців, що через війну опинились в Румунії. Туризм не був її фахом, однак досвід організації поїздок вона мала.
Коли Марина жила в Одесі, то свого часу підробляла в компанії, яка займалася організацією свят та івентів. Була технічним декоратором, їй це подобалося. Пізніше, коли уже очолювала філію, використовувала цей досвід в основній роботі. У великих компаніях завжди потрібна людина, яка розробляє тімбілдінги для спіробітників. Зазвичай курси підвищення кваліфікації поєднуються з якимись розвагами, щоб не було нудно. Ну і завжди так виходило, що це завдання падало на Марину. Вона організовувала для колег сплави, поїздки на відпочинок, тощо.
«У якийсь момент я почала розуміти, що божеволію від ситуації, що склалася, від усіх наших сімох дітей на чотири сім’ї. У цей момент почала волонтерити в одній із організацій, там мені запропонували попрацювати. Я дивлюся, як довкола багато людей і згадала, що була в Румунії до цього. Бачу, стоять різні люди, які не мають стосунку до мого життя, і я їм запропонувала кудись поїхати. Ну і власне почала розбиратися, дивитися, згадувати, куди можна помандрувати, що тут є цікавого? Першу екскурсію я організувала для своїх близьких, плюс долучилось ще кілька людей, цього вистачило на оренду автобуса. Насамперед, ми поїхали до замків Трансильванії», — розповідає Марина.
Перша екскурсія виявилась дуже веселою, з купою моментів та недоліків, які довелось розбирати вже після повернення додому. Потім знайомі, які були з Мариною, попросили для їх знайомих організувати щось подібне. Людей було мало, виходило досить дорого, тому жінка вирішила створити групу, раптом ще хтось захоче доєднатись. Ну і поступово разом з цим Марина вивчала матеріали, почала заглиблюватися в історію Румунії детальніше, розробляти нові маршрути.
Під час роботи Марину здивувало в румунах те, що вони орієнтуються в своїй історії на багато тисячоліть назад. Вони знають її до нашої ери, до Різдва Христового, а зовсім поруч Одеса, якій за офіційною версією трохи більше двохсот років. Для неї, як одеситки, це був якийсь шок. Ось є мегаполіс, який вважається, що побудувала Катерина II, а тут у восьмиста кілометрів є місто, якому 600 років. Це стало тим тригером, який змусив глибше подивитися, докладніше вивчити різні історичні моменти, над якими особливо і не замислюєшся.
«Спочатку мені з екскурсіями допомагала сестра, але вона серйозно захворіла та від справ відійшла, тепер допомагає донька. Я знаю всіх російськомовних румунських гідів, які тільки існують, мабуть. Рекламу в деяких групах проплачую, але небагато. В основному, люди до нас приходять за відгуками. Конкуренції не відчуваю особливо, ми румунським туристичним організаціям не дуже цікаві. Тут дуже велика клієнтура, багато іспанців, італійців, вони можуть заплатитинабагато більше, ніж українці. Те, за що ми платимо умовно 50 євро, вони платять сто, і це нормально. Дешеві тури в Румунії також є, але там і сервіс зовсім інший. Я намагаюсь зробити його якісним,» — пояснює Марина.
За більше ніж рік роботи вдалось налагодити роботу та розробити стабільні маршрути. Наприклад, під час подорожей до Трансильванії Марина включила до програми замок Кантакузіно, який став місцем зйомок популярного серіалу «Венсдей». Раніше в схожих одноденних поїздках екскурсводи приділяли увагу тільки двом локаціям: замкам Пелеш та Бран (останній більше відомий «замок Дракули»). Багато гідів спочатку відмовляли Марину від цієї локації, однак сьогодні «академія Невермор» все частіше трапляється в організованих турах.
В розпорядженні є транспорт для перевезень, команда хороших гідів. Найбільшою проблемою є люди, які підводять організаторів, передумують в останній момент, а потім знову хочуть їхати. Зібрати людей, витягти їх з дому, привести їх до тями подекуди складно. Не всі люди готові зірватися та поїхати, бо їм так просто того захотілося. Деяких необхідно чи не силоміць витягувати, особливо в такій стресовій ситуації, коли багато українців сидять в новинах та відмовлять собі у праві радіти життю.
«Наші клієнти оживали після екскурсій, бо згадували, що вони звичайні люди, а не біженці. Просто такі зараз склалися обставини. Також до нас зверталися благодійні організації для того, щоб ми організовували екскурсії для дітей, людей з інвалідністю, пенсіонерів, тобто незахищених категорій. Тому що хотілося б зробити більше, тобто від себе я роблю знижки там, де можу, але я знову ж таки не всесильна. Це теж досить-таки морально емоційна важкі проекти, бо там купа документації,повно бюрокаратії купа договорів, мовний бар’єр. Але це були цікаві проекти. Люди, які дуже обмежені в можливостях, отримували заряд бадьорості та були дуже вдячними», – говорить Марина.
За її словами, румуни, загалом прихильно ставляться до українців. Хоча є й такі, що бачать в наших біженцях конкурентів, які займають робочі місця та готові працювати за менші гроші. Однак на думку Марини, не може бути мови про рівнозначну конкуренцію між українцями та румунами. Останні живуть у себе вдома, в своєму мовному середовищі, з налагодженими соціальними зв’язками. В рідній країні все набагато простіше. Тим, хто приїжджає здалеку, треба ще багато чому навчитись.
Крім організацій екскурсії, Марина підробляє перевезеннями, подекуди бувають інші завдання. Каже, якщо без фанатизму, то заробітків на життя вистачає. Наразі жодної матеріальної підтримки від румунських благодійних організацій жінка не отримує. В перші місяці війни її було дуже багато, потім ставало менше, а зараз уже майже нічого немає. Проте Марина вважає, що це правильно з боку Румунії. Адже країна зацікавлена щоб люди, які залишаються тут проживати на довгий термін, працювали та інтегрувалися до суспільства.
«Я туристичну галузь для себе обрала не просто так. А тому що Румунія цікава країна, але ми про неї мало знаємо. Крім багатої історії, вона цікава у плані розвитку, тому що вона перебуває на етапі свого становлення. Ти приїжджаєш, припустимо, до Німеччини, а там уже розвиток досяг своєї стелі. Тобто там тобі вже особливо нічим зайнятися, а в Румунії ще можна для себе знайти якісь точки зростання. Але для цього потрібне знання румунської мови, зараз я основні зусилля докладаю до її вивчення, щоб у майбутньому можна було нормально спілкуватися. Я була на одних курсах, зараз пішла на інші, щоб підтягти рівень», – каже Марина.
Наразі жінка планує залишатися в Румунії, вивчати мову, знаходити для себе нові можливості в роботі. Повертатись жити до Одеси не збирається, принаймні, до завершення війни. Вона не хоче ризикувати своїм життям та життям своїх рідних. Попри те, що в Україні є міста, які страждають сильніше, Одесу війна теж не оминула. В Марини є знайомі, які загинули під час обстрілів міста і вона не хоче поповнити цю сумну статистику. Адже нікому невідомо, хто стане наступним.
Марія Шевчук
