За інформацією Європейського комісару з питань внутрішніх справ, близько 450 тисяч українських школярів сьогодні навчаються в освітніх закладах Європейського Союзу. Це ті діти, які виїхали з України через російську агресію. Всі вони були вимушені покинути рідні домівки та переїхати в незнайомі для себе країни. З невідомою мовою, чужим менталітетом, подалі від своїх друзів та рідних домівок. І хоча існує думка, що наймолодшим найпростіше звикнути до нових умов, на практиці все виходить набагато складніше.
Шістнадцятирічна Вікторія Олійник живе та навчається в Словаччині. До цієї країни вона разом з батьками переїхала із Запоріжжя, в перші місяці повномасштабного вторгнення. Дівчина ніколи не мріяла навчатись за кордоном, однак обставини склались так, що повертатися до рідного міста зараз небезпечно, Запоріжжя постійно обстрілюють. Тому поки родина залишається за кордоном, хоча й мріє повернутися додому, як тільки це стане можливим. Старші ходять на роботу, а Вікторія вчиться. І хоча школярка живе в Словаччині понад рік, їй досі тут важко, незважаючи на спорідненість мов та ментальності.
«Зараз я навчаюсь у словацькій середній школі на менеджера. Місцеву школу я поєднувала з навчанням в Україні онлайн, там закінчила десятий клас. Найбільші труднощі в Словаччині для мене пов’язані зі спілкуванням та мовою. Та й деякі предмети складно даються, дуже важко розриватися на дві школи oдразу. Наступного навчального року я вже в одинадцятому класі ще й роздумую, куди йти далі: на поліцейського чи в юридичний. Правду кажучи, я ще сама поки не визначилась, де мені буде краще. Ні в Україні, ні в Словаччині не дуже хочеться здобувати освіту, бо все дуже складно дається», – зізнається дівчина.
Вікторія Олійник не єдина, хто поєднує дві форми навчання. Таких серед українських школярів, що мешкають в європейських країнах, зараз абсолютна більшість. Принаймні, як свідчать дані опитування Агентства Європейського Союзу з питань фундаментальних прав людини (FRA), майже дві третини українських дітей-біженців, що отримали тимчасовий прихисток в країнах ЄС, продовжують навчатися онлайн в українських середніх та вищих навчальних закладах. Вони відчувають на собі подвійне навчальне навантаження, не говорячи вже про стрес, спровокований різкою зміною життя.
Майже всі освітні ініціативи, які започатковувались в країнах Європейського Союзу для українських дітей, були волонтерськими. Коли українці тільки починали виїжджати за кордон, вони були шоковані та дезорієнтовані. Біженці не знали, до кого звернутися за допомогою, що робити далі, як і де будувати нове життя. Багато дітей навчається зараз в школах країн проживання, зі своїми однолітками. Десь працюють освітні хаби, як в румунській Клуж-Напоці, або були засновані цілі школи для українців, як в естонському Таллінні.
Коли стало зрозуміло, що війна надовго, країни ЄС почали всіляко інтегрувати українських дітей до суспільства, а їхніх батьків — заохочувати до працевлаштування. Європейські країни прагнуть структурувати всі процеси, тримати на контролі дітей, за яких вони взяли відповідальність, надавши їм тимчасовий прихисток. Щоб діти ходили до місцевої школи, вивчали мови, не були відокремленими від своїх однолітків, яким пощастило не зазнати війни.
Серед держав ЄС були й такі, які не ставили жорстких умов для інтеграції біженців. До недавнього часу однією з таких була Румунія. Тут не було великих виплат на проживання, однак державна програма підтримки дозволяла українцям без особливих складнощів знайти житло, навіть в таких великих містах як Бухарест чи Констанца. Розмір виплат залежав від кількості членів сімей, жінки з дітьми знаходили собі житло без особливих проблем.
Діти не були зобов’язані ходити до школи, вони навчалися онлайн українських навчальних закладах, їхні матері могли не працювати. Багато біженок вважали таку лояльність однією з переваг, через яку вони залишались в Румунії. Була гуманітарна допомога від міжнародних організацій, румунський уряд надавав житло, і можна було скромно жити. Проте нещодавно все змінилось.
«В травні відбулись несподівані зміни у програмі підтримки українців, які шокували багатьох наших людей. Зокрема, щоб надалі отримувати виплати, дорослі мають працювати, а діти ходити до місцевих шкіл Зараз всі поставлені перед фактом, що треба вивчати румунську мову. Ніхто не був до цього готовий. Переважна більшість біженців у Румунії — це жінки з дітьми. Після цих нововведень багато з них повернулися до України, бо не можуть знайти роботу, як і прилаштувати своїх дітей до школи чи садочка. Зараз це стало найбільшою проблемою, бо закладів освіти на таку кількість дітей, що прибули з України, в Румунії вкрай мало», – говорить очільниця громадської організації «Геополітичний альянс жінок» Cвітлана Саламатова.
Світлана приїхала до Бухаресту з Києва восьмого березня, в перші дні війни. Наступного дня вона зустріла українку, яка теж працювала в галузі освіти. Вони переговорили, і вже за десять днів відкрили в Румунії перший дитячий садочок для українських дітей, а через місяць вже була школа повного дня. Схожим чином створювались навчальні умови для українських дітей в усіх країнах ЄС. На початку війни, коли люди тільки приїхали, були складнощі одного характеру, коли їх вирішили, з’явились інші.
В перші місяці повномасштабного вторгнення європейські країни приділяли увагу матеріальній допомозі, питання здобуття освіти піднімалось згодом. Десь одразу, як базові потреби були закриті, десь за рік після початку великої війни. Поступово всі держави ЄС прийшли до того, що якщо українські діти живуть довгий час живуть за кордоном,зобов’язані знати мову та культуру своєї тимчасової домівки. Адже війна продовжується, невідомо, скільки вона буде тривати і на яких умовах, з якими руйнівними наслідками.
Вже зараз вистачає українців, яким повертатися просто немає куди. Навіть якщо люди хочуть щиро повернутися, не бачать сенсу адаптуватися, ніхто не знає, що буде далі. Діти ростуть швидко, попри війну, і їм цей час ніхто не поверне. Тому європейські країни зацікавлені, щоб наймолодші українські біженці ставали рівноправними членами суспільства, розумілись зі своїми однолітками. А це неможливо, якщо вони не будуть здобувати освіту та не знатимуть мову країни прихистку.
Марія Шевчук
