Жителька Одеси Ірина переїхала з родиною до Румунії у березні минулого року, після початку повномасштабного вторгнення. В неї був страх, що ворожі війська підійдуть до міста, почнуть його обстрілювати, або навіть окупують. Сама жінка родом з Високопілля, на правобережній частині Херсонщини. Її рідні майже півроку прожили в окупації, поки селище не звільнили, тому Ірина не з чуток знала, як це страшно. Так сім’я опинилась в Констанці, місті на березі Чорного моря.
Ірина з чоловіком, передусім, рятували дітей. Старшому синові зараз одинадцять років, середній дівчинці вісім, а молодшому хлопчику — п’ять. Після переїзду виникло питання, як адаптуватись, чим зайняти дітей, та як не поривати зв’язки із Україною. З цим багатодітній родині допоміг «Центр цивільних ресурсів» в Констанці. Діти Ірини ходять тут на гуртки, відвідують розважальні заклади, спілкуються з однолітками. Це значно полегшує їх адаптацію в новій країні.
«Ми про центр дізнались у вересні. Перед цим ненадовго їздили додому, до Одеси, а як повернулись, почали сюди ходити. Тут для дітей багато чого цікавого. Ми дуже раді, що на нашому шляху, Слава Богу, трапились тільки добрі люди, тому жодних скарг не маємо. Румунія дуже добре нас прийняла. Всім допомагали, ніколи не відмовляли в підтримці. Сусіди наші румунські перший час дуже допомагали, ми з ними досі підтримуємо контакти, хоча вже переїхали до іншого місця. Навіть в гості один до одного ходимо,»- говорить Ірина.
З жінкою ми познайомились, власне, в «Центрі цивільних ресурсів». Туди Ірина привела свою малечу на святкування Дня захисту дітей. Для них в той день влаштували веселі конкурси, свято з піснями та танцями. Також в центрі ми поспілкувались з представниками громадського сектору, поговорили про соціально-економічну інтеграцію українських біженців. Основне навантаження падає на різні місцеві зацікавлені сторони. Їх об’єднує намагання допомогти тим, хто цього найбільше потребує.
Військові дії на території України стали випробуванням і для її сусідів. Румунські волонтери першими почали виконувати свою роботу на своїй стороні, тому що влада не була підготовлена до роботи з такою кількістю біженців, які перетинали кордон. Багато сил докладено до створення моделі взаємодії між центральною владою. Тут йдеться не лише про прикордонні служби, а й уряд, різні інституції, які організовували допомогу біженцям і надавали її. Працювати подекуди доводилось понаднормово, на самому ентузіазмі.
Представники громадського сектору пропонували регіональній владі та локальним організаціям модель того, як треба координувати роботу з українцями, що шукають прихистку в безпечному місці. Така організаційна модель згодом була визнана однією з найкращих в Румунії. Враховувалися такі чинники, як дисциплінованість, взаємодія служб на різних рівнях. Зацікавлені установи активно співпрацювали між собою та продовжують це робити досі. Року життя в новій країні замало для повноцінної адаптації.
Допомога українцям потрібна досі, тільки змінився її формат. Раніше це була допомога всім, хто переїхав з України. Зараз увагу зосередили на людях, які прагнуть інтегруватися в Румунії. В Констанці є райони, які вже неформально називаються українськими. В місті є багато новобудов, що задумувались як вілли для відпочинку, однак більшу частину року лишались незатребуваним. Коли працювала програма 50/20 румунам стало вигідно здавати своє житло в оренду саме українцям. Тому проблем з пошуком вільної квартири не було.
Українські біженці стали прибувати до Констанци з перших днів війни. Це змусило волонтерів шукати нових методів роботи між різними установами. Постало питання про відкриття освітніх закладів з українською мовою навчання. Перша така школа у Констанці з’явилася 11 квітня 2022 року. Для підтримки українців залучалася місцева влада, яка взяла на себе гуманітарну допомогу. Волонтери допомагали біженцям з пошуком житла, облаштуванням побуту, вирішенням бюрократичних питань.
«Ми єдина організація, що мала мережу волонтерів, які допомагали втікачам від війни шукати житло. Волонтери шукали помешкання, знаходили місце, де українці могли б жити. Серед біженців були люди, котрі фізично не могли підніматися на інші поверхи, мали якісь інші хвороби або специфічні потреби. Тому мережа волонтерів, що допомагала з пошуком житла, була дуже затребуваною на місцевому рівні. До того ж не всі, хто надавав житло, мали добрі наміри. Хтось шукав просто спосіб заробити, і волонтери теж допомагали їх відфільтровувати», – говорить виконавчий президент Центру цивільних ресурсів Космін Барзан.
Станом на січень 2023 року, в повіті Констанца (який, крім власне міста, охоплює навколишні населені пункти) було зареєстровано близько 24 тисяч українців. Це люди, які стояли на обліках в місцевих меріях. Але буває й так, що люди повідомляють про себе, однак не проживають за місцем реєстрації. Зокрема, так роблять деякі мешканці прикордонних районів Одеської області, які до Румунії приїжджають тільки за гуманітарною допомогою. Бували випадки, коли самі румуни реєстрували в себе українців, отримували компенсацію від держави, але насправді в них ніхто не жив.
Жодна робота місцевих волонтерських організацій не була б можливою без підтримки громадян. У перші місяці війни жителі Констанци та інших румунських міст кинулися активно допомагати біженцям. Хтось віддавав свої речі, хтось надавав житло, були й такі, хто повністю брав на себе забезпечення людей, що потрапили в біду. Через деякий час потік допомоги став згасати, але все одно лишається чимало людей, які допомагають. Багато в чому вони залишаються тому, що розуміють, наскільки важлива їхня підтримка.
За словами Косміна Барзана, «Центр цивільних ресурсів» не мав ситуацій, коли люди б не довіряли, бо вони побачили результати діяльності на місці. Жителі Констанци можуть постійно сюди приходити, якщо мають речі, які можна пожертувати для допомоги біженцям. Констанца гідно впоралася з величезним напливом біженців, які приїхали до Румунії після війни. Також передбачається, що у разі активізації бойових дій можуть приїхати інші біженці, зокрема, з деокупованих територій. Але судячи з минулого досвіду, ця кількість не повинна бути такою великою, як у перші місяці війни.
Марія Шевчук
