Тридцятирічний вихідець з Куп’янська Олександр зустрів повномасштабне вторгнення у Харкові. До восьмого квітня він продовжував там жити й працювати, весь цей час ховаючись від обстрілів в бомбосховищі одного зі студентських гуртожитків. В той же час стався «жест доброї волі» і Харків стали обстрілювати частіше. Була небезпека, що ворожі війська перекинуть на Харківську область, тому Олександр «ненадовго» перебрався до Одеси, де вже мешкає цілий рік.
«Найбільша проблема для людей, що мешкають на Харківщині, це звуки вибухів. Всі вони здаються прильотами. В Куп’янську зараз лишається моя мама, нікуди з міста не їде. Зараз там поширені випадки мародерства, вона боїться, щоб дім не розграбували. Також в неї там свій усталений спосіб життя, сусіди, які вже всі поріднилися за цей складний час. Когось зупиняє від виїзду фінансове становище, когось психологічний стан, небажання щось змінювати у житті. Зараз в Куп’янськ надходить багато гуманітарної допомоги, дефіциту в харчових продуктах ніхто не відчуває, тому людям простіше лишитися. Але, загалом, в кожної людини буде своя мотивація», – вважає Олександр.
Чоловік уникнув багатьох проблем, з якими стикаються українські внутрішні переселенці. В нього залишилась дистанційна робота, були гроші на життя та адаптацію в новому місті. Рідні Олександра залишались в Куп’янську, який був захоплений російськими військами в перші дні війни. В окупації місто було до вересня 2022 року, поки його не звільнили ЗСУ. Весь цей час ситуація в регіоні була на межі гуманітарної катастрофи, люди активно покидали свої домівки.
Так товариство Червоного Хреста України з початку повномасштабного вторгнення евакуювало 26 240 осіб з Харківщини. Багато людей виїжджало самостійно, хтось домовлявся з приватними перевізниками. Зараз люди виїжджають неохоче, хоча перебування вдома може становити реальну небезпеку. Велика кількість територіальних громад в Харківській області на початку повномасштабного вторгнення опинилась або в окупації, або під активними обстрілами. Деякі лишаються в небезпеці й зараз.
«З березень по лютий з Дворічанської територіальної громади було евакуйовано тридцять сім людей. Це була не просто евакуація, це були своєрідні операції, які підлягали попередній підготовці та вимагали натхнення, щоб просто туди заїхати. Дев’яносто відсотків всіх евакуацій з того напрямку пов’язані з обстрілами. Бувало так, що обстрілювали, горіла хата, а ми людей просто витягували, вантажили в авто та вивозили. Зараз ми продовжуємо працювати та чекаємо подальшого визволення наших територій», – розповідає координатор напрямку евакуації в загоні швидкого реагування Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України Ігор Клименко.
На сьогоднішній день органи місцевого самоврядування Харківщини проводять роботу з інформування населення щодо необхідності евакуації. Фактично, така робота проводиться з листопада 2022 року. В хід йдуть особисті контакти, зокрема цим займаються керівники територіальних громад, використовується поліграфічна продукція, де розповідається, куди можна виїхати, за якими телефонами звертатися, де буде подальше розміщення. Тобто, люди здебільшого інформовані про те, що процес евакуації йде та як він організований.
В пріоритеті організованої евакуації знаходяться ті населені пункти, які регулярно атакують росіяни. Зараз під найбільшою загрозою знаходяться три територіальні громади Харківської області. Вільховацька ОТГ з дваданадцятьма населеними пунктами, дев’ять з яких знаходяться безпосередньо на кордоні з Російською Федерацією. Там обстріли здійснюються майже щодня. Також тампроживає близько дев’яти дітей, які зараз перебувають на контролі і по яким буде проводитись евакуація.
Петропавлівська громада частково окупована — близько 25 відсотків ОТГ знаходяться під контролем російських військ. На звільнених територіях живе 16 дітей, які періодично виїжджають з батьками на безпечніші території, але зараз говориться про те, щоб остаточно їх вивезти з небезпечної зони. Частина переселенців Харківщини не виїжджає навіть за межі області, адже в регіоні є відносно безпечні місця, куди ворожа артилерія не дістає.
Складна ситуація спостерігається в Дворічанській громаді, де минулого року було деокуповано 27 населених пунктів. Найгірша обстановка склалась в самій Дворічній та селі Западне́. Однак є обстріли і в тих населених пунктах, які знаходяться вздовж кордону з РФ на якійсь віддаленості, п’ять-десять кілометрів, і періодично туди теж прилітає. В цій громаді проживають діти, й теж буде вестися мова про евакуацію їх до безпечнішого місця.
«Ми зіштовхнулись з тим, що люди нікуди не хочуть виїжджати і їх, мабуть, можна зрозуміти. Сільське населення здебільшого люди похилого віку, все життя прожили в одному селі, їм шкода своїх домівок, свого підсобного господарства, домашніх тварин. Це заважало і по сьогоднішній день заважає евакуації. Однак з перших днів ми відчуваємо допомогу всіх, хто приїжджав до нас. Це Харківська обласна адміністрація, районні адміністрації, органи місцевого самоврядування, волонтери, благодійні організації. Вони приїжджали до нас з гуманітарними вантажами та пропонували людям виїхати в безпечніші місця», – говорить начальниця Дворічанської селищної військової адміністрації Куп’янського району Галина Турбаба.
Люди знають, куди їх евакуюють, в Харкові є вже ціла діаспора дворічан. Внутрішні переселенці спілкуються один з одним, знають про умови життя, соціальні гарантії. Але все ж таки заважає те, що вони прикипіли до рідної землі. Бувають випадки, коли одні члени родини виїхали, а їхні рідні залишились в обстрілюваних населених пунктах. Евакуйовані намагаються вивезти своїх родичів, ті погоджуються, а як приїжджають евакуатори, навідріз відмовляються покидати рідні домівки.
Галина Турбаба каже, що окупанти зараз стирають Дворічну з лиця землі. І це не фігура мови, а реальний стан речей. Росіяни регулярно обстріляють селище, стріляють хаотично, регулярно влучають по житловим будинках. Близько 70 % осель у Дворічній зруйновано і ця цифра, ймовірно, ще дуже мала. Майже всіх людей зараз евакуювали із селища, однак в сусідніх населених пунктах, що потраплять під обстріли все частіше, досі залишаються жити люди. З ними теж потрібно працювати і, головне, давати надію, що їх не кинуть в біді і вони будуть захищені.
Марія Шевчук
