Нещодавно мої румунські колеги спитали мене: «Скажи, а які найпоширеніші проблеми зустрічаються в українських біженців?». Це питання заскочило мене зненацька. Попри те, що я багато пишу про постраждалих українців, дуже важко сформулювати коротку відповідь. Після 24 лютого 2022 року всі мої матеріали тим чи іншим чином пов’язані з війною. Публікацій, в яких розповідається про досвід біженців та внутрішніх переселенців, за цей час набралось близько двох десятків. І, судячи з усього, ця цифра тільки зростатиме.
Цей матеріал не претендує на науковість, це не соціологічне дослідження, за яким можна будувати прогнози та аналітику. Це лише спроба узагальнити свій досвід спілкування з українцями, що живуть за кордоном, або перемістились в безпечніші регіони країни. Героями моїх публікацій були абсолютно різні люди за віком, соціальним статусом, станом здоров’я. У кожного з них різний досвід взаємодії з волонтерами, з соціальними послугами, життя до та під час війни. Проте спробую зі своїх спостережень розповісти, які проблеми характерні для абсолютної більшості.
Втрата звичного життя
Повномасштабне вторгнення вплинуло абсолютно на всіх людей, які мешкали в Україні. Всі вони щось втратили, хтось більше, хтось менше, і однозначно всі українці пережили серйозні потрясіння. Проте для багатьох людей їх дім, звичне середовище, друзі навколо стали однією з тих речей, які допомагали триматися. Люди, які через війну покинули домівки, цього були позбавлені. Жодні програми з надання житла, соціальні виплати не в змозі змінити цього факту. Хоча важливість матеріальної допомоги людям, що втратили все, важко переоцінити, проте вона не в змозі змінити той факт, що українські біженці (або, доцільніше казати, «внутрішні переселенці», «отримувачі тимчасового захисту») втратили звичне життя. Програми підтримки допомагають адаптуватися, однак у всіх є розуміння, що вони тимчасові, і що доведеться будувати своє життя з нуля. При чому не важливо, чи залишиться людина за кордоном, чи житиме в Україні після війни.
Переживання за близьких
Як не дивно люди, перебуваючи далеко від війни, часто сильніше непокояться за повітряні тривоги в рідному місті ніж власне ті, хто чує сирену особисто. В останніх є певна «ілюзія контролю», у випадку прильотів вони за звуками вибухів (чи їх відсутністю) розуміють, наскільки далеко можлива небезпека і у випадку чого відповідно реагувати. Люди, що мешкають далеко від рідних домівок, такої можливості позбавлені. До цих емоцій часто примішується почуття провини через вимушений від’їзд. Біженці відчувають себе винними через те, що живуть у безпечному місці, в той час як чимало людей з їхнього оточення, з різних причин, залишаються у себе вдома, де їм загрожує небезпека. Хтось живе надалеко від лінії фронту, хтось в окупації, а хтось боронить країну в лавах ЗСУ. Навіть у міста, далекі від зони бойових дій, можуть прилітати ракети чи ворожі дрони. Тому страхи за рідних та друзів в українських біженців обґрунтовані, що тільки додає стресу.
Труднощі навчання
Чи не найбільшою перешкодою для наших співвітчизників, що через війну опинились в інших країнах, став мовний бар’єр. Люди опинились в державах, до яких вони не збирались їхати на довгий термін і до яких, можливо, за інших обставин ніколи б не потрапили. Вони часто не знали, куди їхати, місце їх тимчасового проживання подекуди визначив випадок. Цим вони відрізняються від українців, які їхали на постійне місце проживання цілеспрямовано, вчили мову, знали куди їхати та на що можуть претендувати. Люди ж, вирвані зі свого звичного середовища, наразі перебувають в стресі, від якого не всі оговтались навіть через рік війни та вимушеної евакуації. Всі країни, які дали прихисток українцям, пропонують безкоштовні мовні курси, заоохочують людей інтегруватися. Проте через стресові умови багатьом українцям не вдається навчатися належним чином, засвоювати нові знання так само ефективно, коли б вони навчалися за трохи інших обставин.
Невизначеність майбутнього
Українці, які переїхали зі свого постійного місця проживання, відчувають невпевненість у завтрашньому дні. Повертатися додому або страшно, або взагалі нікуди. Навіть якщо місто проживання не знаходиться під окупацією, під постійними обстрілами, чимало вимушених переселенців втратили там роботу, вони не мають за що жити і не можуть заробити на себе. Через що й лишаються в місцях, де в них нині є притулок та можливість забезпечити базові потреби. Залишатися в країні перебування на постійне проживання теж не для всіх варіант. По-перше, невідомо якою буде міграційна політика по відношенню до українців після війни. По-друге, більшість робіт, які пропонують біженцям, пов’язані з низькокваліфікованою робочою працею, яка не користується популярністю в місцевих. Звісно, можна вивчити мови, підтвердити дипломи та претендувати на кращі умови. Але цей шлях займає не один рік, часто вимагає від людини вкладання особистих коштів та вільного часу. А цих ресурсів часто бракує в умовах, особливо коли в людини є маленькі діти та вона вимушена важко працювати, щоб забезпечити себе найнеобхіднішим.
Розрив соціальних зв’язків
Через війну люди втратили своє звичне коло спілкування, опинились далеко від рідних та близьких. Переписки в соціальних мережах і телефонні дзвінки тільки частково вирішують проблему відстані. Люди, що залишились в звичному місці проживання та ті, що з нього виїхали, перебувають в різних реальностях. І для кожного з них нові умови пов’язані з серйозними труднощами. Для вимушених переселенців це, наприклад, складнощі з вивченням мови, оформленням великої кількості необхідних документів. Для тих, хто залишається в Україні, обмеження воєнного стану, тривалі відключення світла. Проблеми виникають в усіх, однак вони різні. Між старими добрими знайомими, друзями та навіть рідними, стає все менше спільних тем для спілкування. І ті, хто раніше був близький, за короткий час стають чужими людьми. Такі втрати контактів теж негативно позначаються й так на нестабільному психічному здоров’ї людей, постраждалих від війни. Бо за складних обставин хочеться підтримки, яку, на жаль, не завжди можна отримати.
Марія Шевчук
