В Одесі березень підходить до кінця, однак погода видається поки не дуже весняною. На деревах вже з’являються перші буруньки, але загалом, місто виглядає досить сірим і похмурим. Погода з дощами та туманами теж не сприяє творенню радісної атмосфери. Як, власне, воєнний стан, з обстрілами, повітряними тривогами, тривалими відключеннями світла та іншими регулярними джерелами стресу для жителів міста. Попри все, Одеса продовжує жити, відновлюватись та працювати всупереч негативним обставинам, що склалися.
Днями журналістка “Інформеру” прогулялась центральними вулицями Одеси, щоб побачити, чим живе місто на четвертий рік повномасштабного вторгнення, які сліди на ньому залишила війна. Це не схоже на фоторепортаж з прифронтових регіонів, які зазнали численних руйнувань та обстрілюють кожен день. Одеса може собі дозволити жити собі у відносній безпеці, незважаючи на регулярні ворожі атаки ракет та дронів. На перший погляд, це мирне місто, на якому війна залишила свої сліди. І гуляючи містом, їх легко зафіксувати на камеру.
Ми починаємо свою прогулянку від Одеського оперного театру, який є однією з візитівок міста. Його будівля вважається однією з найгарніших театральних споруд у світі. Цей оперний театр вважається найстарішим в Україні, він був свідком багатьох історичних подій. До речі, навіть під час війни тут продовжують відбуватись вистави, єдине, що під час повітряної тривоги люди переходять в укриття.
Ми йдемо далі, звертаємо трохи вбік від Оперного театру та виходимо на вулицю Рішельєвську. За квартал від неї знаходиться готель “Бристоль”, який зазнав серйозних пошкоджень від російської балістичної атаки 31 січня 2025 року. Ми не стали його фотографувати, адже нашою метою не було показати руйнування та всі наслідки війни, які відчуває Одеса останні три роки. Хоча зовсім без них не обійдеться, але про це буде трохи далі.
В декого ще продовжуються новорічні свята. Чи то забули зняти святкові прикраси, чи то забули, чи то спеціально так залишили, бо яскраві кульки трохи урізноманітнюють похмуру буденність міста. Історична споруда “Пассажу” пошкоджень не зазнала, хоча в цьому районі вже було багато прильотів та руйнувань. В кілометрі від нього знаходиться морський торгівельний порт, який наразі є однією з пріоритетних цілей ворожих атак.
Скляні двері цієї будівлі не витримали однієї з чергових ракетних російських атак. Загалом, фанерні вікна та двері стали сумним архітектурним трендом в центрі міста. Деякі локації зазнають повторних ударів вже не вперше і власники, замінивши вікна на перший та другий раз, вирішують все залишити все як є. А деякі відбудовуються знову і знову, бо не хочуть залишати на собі рани війни там, де їх можливо прибрати.
Дорогою назад ми натрапили на імпровізовану виставку українських сучасних художників, яка з’явилась за сприяння Артгалереї «БюроСвіжихХвиль» . Багато з цих малюнків ми бачили в соціальних мережах, але зараз вони розмістились на фанерному стенді. Жартівливі меми, символічні малюнки, просто картинки з нашого життя… Це дуже відрізняється від споглядання у смартфоні. Можна не прогорнути стрічку далі, а постояти та подумати про речі, в які не хотілось навіть вірити.
За словами організаторів, тут зображені картини українських митців, які показують сьогодення наших людей. Одні з них відзначають свята в окопах, інші чекають повернення та близьких з полону, і всі, де б вони не були, живуть в постійному страсі за своє майбутнє. Ні в кого нема упевненості, що буде далі, як складеться подальше життя. Хтось вірить, хтось втратив всіляку надію, а хтось зосередився на своїх буденних справах не думаючи про те, що буде далі.
Центральна вулиця Одеси, Дерибасівська, зустріла нас майже порожньою. Можливо, справа в тому, що зйомка проводилась в середині тижня, у будній день. А може бути й так, що сильний дощ змотивував одеситів залишатися вдома і нікуди не ходити зайвий раз . Увечері в цьому районі зазвичай велелюдно, підлітки збираються на танці та спілкування між собою. Але бачити центр Одеси, який зазвичай притягував багатьох людей, досить незвично.
Міський сад, в якому зазвичай гомонить туристичне (і не тільки життя), теж наразі незвично тихий. Тут з’являються лише випадкові перехожі, які проходять повз, снуючи в своїх справах. Листя на деревах ще не виросло, на вітру майорить тільки український прапор, який разом з вічнозеленими рослинами хоча б трохи урізноманітнює буденну картину похмурого одеського життя. Зовсім скоро тут мають зазеленіти дерева, деякі розквітнуть, і біля них вистроїться черга дівчат, які захочуть собі нове фото в “Інстаграм”.
Якщо хтось хоче зробити собі фото біля пам’ятників, без черги з натовпу людей, зараз для цього найкраща можливість. Людей мало, і вони намагаються приходити сюди відпочити за кращої погоди та відсутності дощів. Така Одеса не з’являється ні на туристичних буклетах, бо занадто гарна, ні на в новинних стрічках, бо це звичайна сіра буденність в буквальному сенсі цього слова, яку ми споглядаємо кожен день, йдучи на роботу чи кудись у власних справах.
Навіть одеські котики, які є частиною екосистеми міста та своєрідним брендом Одеси, вирішили собі знайти собі більш комфортне місце. За годину нашої фотопрогулянки не знайшли жодного. Однак побачили невеличкого песика декоративної породи, який чемно чекав свого господаря на килимку в одній з будівель. Собаки, навіть такі маленькі, не коти, з ними важливо гуляти за будь-якої погоди кожного дня.
Обставини, за яких живе Одеса, дуже мало дають приводів для радозів. З одного боку, доля міста склалась значно краще, ніж їй пророкували російські пропагандисти в перші дні повномасштабного вторгнення. З іншого, кожен одесит когось чи щось втратив за останні три роки. Хтось втратив своїх рідних та близьких на війні, чиїсь люди з довоєнного оточення живі, однак спілкуватись з ними, із різних причин, не виходить.
Кожен житель Одеси, власне, як і кожен громадянин України, зараз шукає свої внутрішні опори щоб жити, працювати, робити щось більше, ніж можеш та робив зазвичай. Хтось назве такий підхід оптимізмом, хтось, бажанням втриматись на плаву всупереч всьому. Але Одеса живе, і зовсім скоро розквітне. Навіть якщо перебуває в тимчасовому зимовому сні.
Наталя Шевчук
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією
