Шістнадцятирічна Валерія Годлевська приїхала з Миколаєва до Бухаресту, де живе уже понад рік, одинадцятого березня. Батьки Валерії залишились у Миколаєві: мама працює у лікарні, а тато служить у Нацгвардії. Спочатку, після двадцять четвертого лютого, родина поїхала на дачу за містом. Вона знаходиться недалеко від Миколаївського аеропорту, який почали сильно обстрілювати. Лишатися було небезпечно, й дівчина та її бабуся поїхали за кордон.
«Коли ми вже перейшли кордон, у Молдові нас зустріли евакуаційні автобуси. Нас безкоштовно довезли до Бухаресту. Ми планували їхати до Румунії, конкретно – збиралися до Кимпіни, це невелике місто в горах. Там були знайомі, які обіцяли нам допомогти із житлом. Але після того, як я їхала до Бухареста більше доби, я зрозуміла, що далі нікуди не поїду, мені треба було хоч трохи відпочити. Тому що відповідала не тільки за себе, але й за бабусю. Їй шістдесят шість років, вона англійської не знає», – згадує про евакуацію Лєра.
Був варіант повернутися до Миколаєва, але поруч йшли сильні бої. Квартира родини знаходилась навпроти аеродрому «Кульбакіно», який ще в перший день потрапив під удар. Валерія зателефонувала тітці, яка була на заході України, казала, що хоче виїхати. Тітка за один вечір все організувала та розпланувала. Від телефонної розмови увечері до евакуції зранку минула лише одна ніч. Дівчина сподівалась, що вимушений переїзд буде недовгим.
У перші місяці після приїзду Валерія майже нікуди не виходила, хіба що до парку неподалік будинку. А потім пішла на зустріч із українцями, де і познайомилась з волонтерами центру «MALVA». Його організували українські дівчата, для допомоги нашим переселенцям, що живуть в Бухаресті. У центрі проводяться курси для дорослих, розвиткові заняття для дітей, спільні розважальні заходи. Валерія спочатку була там відвідувачкою, а потім стала волонтеркою.
«В серпні минулого року я почала проводити «Мафію» для підлітків, потім танці для дітей. От і затрималася тут. Дуже складно сидіти вдома цілими днями нічого не робити. У нас у центрі є розвивашки для малюків чотирьох-п’яти років. Я можу з ними потанцювати доглянути їх у ігровій кімнаті. А «мафія» вже більша для старших дітей, підлітків від дванадцяти років. Паралельно навчаюся онлайн, у миколаївському ліцеї. Я займаюся волонтерством, маю друзів, ходжу на танці. Мені в Румунії всього вистачає, тільки мами поруч не вистачає», – говорить Лєра.
Люди, які вже приїжджають до Румунії зараз, зазвичай уже знають, куди звертатись. Тому що українці, які їхали буквально півроку тому, приїжджали у нікуди. Ніхто нічого не знав, й зараз є люди, які сидять і не мають інформації про можливості. Комунікація з волонтерами йде через Telegram в основному та Facebook, «сарафанне радіо» також працює. У «Мальві» волонтерів зараз небагато, бо деякі дівчата вже офіційно працюють на зарплатні. Нещодавно центр отримав офіційний статус в Румунії.
Валерія саме волонтер, бо оформлювати її на роботу з усіма обов’язками не зовсім законно, бо вона неповнолітня, тому допомагає за мірою можливостей. Дівчина скоро закінчує школу і постає питання про подальший шлях. Однак на питання, чи допомагає волонтерство визначитись з професією, Лєра відповіді немає. Можливо, це буде хореографія, бо вона з другого класу танцює і зараз займається з дітьми танцями. Однак поки що вибір не остаточний.
«Волонтерством я більше займаюся для себе, це мій спосіб зберегти ментальне здоров’я. Тут і справді дуже хороший колектив. Я всіх дуже люблю, і до самого центру вже приходжу, як додому. Звісно, про майбутнє думала, нещодавно замислювалася про навчання та роботу. І зрозуміла, що люди, які сюди приїхали, взагалі не працюють за тією професією, на яку навчалися в університеті. Тому часом думаю, чи так вступ і всі ці іспити важливі. Взяти всіх відвідувачів нашого центру, майже ніхто не працює за професією, тут всі роблять те, що можуть руками і ногами», – каже Лєра.
Програми допомоги, які надаються українцям, зараз спрямовані на те, щоб вони призвичаїлись до життя в нових країнах. Однак тих, хто з якихось причин цього не може, не полишають в біді. У Румунії дуже багато підтримки надавали і надають досі. В Бухаресті є багато різних місць, де можна отримати гуманітарну допомогу. Якщо цього потребує людина, досить просто сказати і їй знайдуть, що потрібно.
Чимало наших співвітчизників, що знайшли прихисток у Румунії, вже влаштувались на роботу, самостійно себе забезпечують. Хтось ходить на мовні курси, хтось інтуїтивним шляхом засвоїв базові слова та фрази. Однак року для адаптації в країні з іншою мовою, близьким, але відмінним менталітетом, дуже мало. Як прихильно би не ставились місцеві жителі до українців, вони не відчувають тут себе своїми. Це й провокує основні складнощі в адаптації.
«Люди просто відкидають думку, що можна жити десь, крім своєї країни. Кожен з нас думає, що ось ще трохи – і ми повернемося додому. Це, насправді, дуже заважає, бо я три місяці, може більше, також так думала. Ми якраз приїхали в той момент, коли Арестович казав, що два-три тижні, і все закінчиться. Я коли це чула, то думала: “Які два-три тижні, ви про що?” Вже більше року це триває. Але три місяці я лежала і думала, що завтра мені скажуть “Повертайся” і поїду додому. Я вже у червні того року збиралася їхати, але потім Миколаїв знову почали сильно обстрілювати і я зрозуміла, що повертатися поки зарано», – розповідає дівчина.
Деякі біженці зараз їдуть додому. З травня в Румунії змінилися умови проживання для українців, через що не всі можуть дозволити собі житло. Багато історій, коли господарі просто казали людям, що у вас є два дні, щоб виселитися. З румунів, які прихистили втікачів від війни, траплялись різні люди. Були такі, як господар квартири, де живе Валерія з бабусею. Вони селили біженців для того, щоб допомогти. А були й такі, які робили це, щоб отримати гроші. Тому що за програму допомоги українцям йшло набагато більше коштів, ніж просто за оренду.
За словами Валерії, чимало українців вже почали будувати нове життя за кордоном. Але чи залишаться вони там після війни, чи ні, залежить від багатьох факторів. Закінчення військових дій лише один з них. Велике значення має те, чи вивчать люди мову на достатньому рівні, знайдуть для себе роботу, яка покриватиме всі потреби. Обсяги соціальної допомоги з кожним роком зменшуються і людям, що прагнуть залишитися, треба буде докласти зусиль.
«Українці, які приїхали до Польщі минулого року, за цей час вивчили польську та вже нормально себе там почувають. Навіть мій друг дитинства теж сказав, що залишиться у Польщі. Ну, польську, в принципі, українцям легко вивчити, з румунською все набагато складніше. Я ходила на мовні курси, сходила на три заняття із шести проведених. Після них нам сказали, що курс завершується, дали дипломи, і на цьому все. Звичайно, я там нічого не вивчила», – зазначає Валерія.
У дівчини з’явилась в Бухаресті подружка, яка знає румунську. Вона тут працювала на контракті хореографом, ще до війни. Вивчила румунську, але говорить дуже просто, не як місцеві жителі. І Валерія слухає її, таким чином щось запам’ятовує. Уточнює, що означає та чи інша фраза. На слух вивчення дається простіше. У магазинах, аптеках, таксі Лєра вже може пояснити румунською, що їй треба. Але коли справа доходить до спілкування –не все так просто.
Валерія каже, що загалом румуни дуже добре прийняли українців, всі з великою теплотою ставилися від початку. Траплялися такі випадки, що на вулиці хтось чує, що говориш не їхньою мовою, підходять, питають: «Ukraine?» Можуть булочку купити, пропонують допомогу. Господар квартири, у якого живуть Лєра з бабусею, прийняв їх абсолютно безкоштовно, деякий час вони жили на його пенсію. Тільки потім уже, коли з’явилася програма для допомоги українським біженцям, чоловік оформив виплату.
«На вокзалі в Бухаресті нас і зустрів дідусь, в якого ми живемо досі. Він відвіз мене і бабусю на таксі до себе додому. Спочатку було страшно, звичайно, тому що я не звикла, що так може бути. І я ще півтора місяці спала з паспортами під подушкою, бо було страшно, думала, щось тут не те. На третій день нашого приїзду він привів у гості бабусю, яка знає російську, і вона нам перекладала. Розповіла його історію, що у нього чотири роки тому померла дружина, і він один у трикімнатній квартирі. Просто дуже хотів допомогти. Тому я зрозуміла, що, мабуть, бояться не треба, але паспорти ще місяць ховала», – сміється Лєра.
Дівчина волонтерить, допомагає іншим біженцям в Румунії, але сама мріє повернутись до України. Її друзів війна розкидала по багатьом країнам. Однак всі вони підтримують зв’язок, обмінюються між собою новинами. І, звісно, порівнюють життя та умови. За словами Валерії, в Румунії одна з найкращих програм підтримки для українців. Хоча це далеко не найбагатша європейська країна, де вистачає своїх проблем.
Марія Шевчук
