Одещина входить до топ-10 регіонів, в яких мешкають вимушені переселенці. Область є найбільшою в Україні, тому тут більше можливостей прихистити людей, які шукають собі місце для життя та роботи. Попри безпекову ситуацію та періодичні обстріли, люди активно сюди переїжджають. Хоча є регіони, де зараз набагато безпечніше.
Переселенці відрізняються один від одного. Для одних ВПО відкриваються центри з гуманітарною допомогою. Інші самі засвоюють власну справу і дають роботу тим, хто її потребує. Наші громадяни шукали прихисток в різних регіонах України, і нам цікаво вивчити досвід інших областей. Зокрема Чернівецької, яка на протилежність Одеської, є найменшою в Україні.
За даними Чернівецької ОВА, в обласному центрі, станом на початок 2025 року, проживало 42 тисячі внутрішніх переселенців. Це близько 15 % від усього населення міста. Всього на Буковині зареєстровано 75 тисяч ВПО. Це люди, які виїхали із небезпечних регіонів, офіційно зазначили свій статус, отримують допомогу від держави. Фактична кількість жителів областей, які переїхали, може бути більшою, адже люди постійно мігрують всередині країни, переїжджаючи з місця на місце.
Софія Богданова приїхала до Чернівців з Луганської області в 2021 році, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. На інший кінець країни дівчину привело навчання – вона вступила на факультет міжнародних відносин Чернівецького національного університету. Після початку студентського життя Софія один раз приїжджала додому, не знаючи, що бачить свої рідні місця востаннє. Велика війна, а згодом окупація більшої частини Луганщини, зруйнували не тільки надію про поїздку додому на канікули, а й подальші життєві плани.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Софія була першокурсницею, зараз вона завершує бакалаврат. Шукаючи себе, можливості допомогти тим, хто приїхав, студентка познайомилась з центром «Резиденція молоді». Спочатку її запросили до участі у відеопроєкті «Свої». Його основною метою було розповісти історії молодих людей, які приїхали до Чернівців, в основному після 24 лютого 2022 року, про їхнє життя до війни. А вже за кілька місяців після цього Софія почала працювати в резиденції, допомагаючи з висвітленням заходів. Тут вона знайшла спільноту однодумців та можливості для професійного розвитку.
«Я втратила місце, яке називала домом, і це досі відкрита рана. Наразі вся моя родина живе в Данії, а я залишаюсь тут. Тому що хочу розвиватись в сфері, якій працюю і допомагати своїй країні. Ось чому я продовжую жити в Україні. З одного боку це складно, бо це вибір, який ти робиш, приймаючи ідею, що буде важко розвиватися за тих умов що відбуваються. Політична сфера серйозно впливає на наше життя тут. Однак найбільшою складністю, звісно, є нестабільність. Складно планувати далеке майбутнє, коли не знаєш, яким буде для тебе завтрашній день», – резюмує Софія Богданова.
З роботою комунальної установи «Резиденція молоді» ми познайомились під час навчального курсу «In Ukraine, with Ukraine – Empowering Youth Work in Times of War», організованого німецькою асоціацією Kreisau-Initiative e.V. Під час навчальної поїздки ми знайомились з діяльністю молодіжних організацій на Буковині, зокрема тих, які допомагають вимушеним переселенцям. «Резиденція молоді» не створювалась як спільнотадля допомоги внутрішньо переміщеним особам. Однак після 24 лютого 2022 року її працівники та волонтери одними з перших прийшли на допомогу співвітчизникам, які шукали порятунку в безпечніших регіонах.
«Резиденція молоді» зустрічала людей, які приїжджали до Чернівців і не знали, куди їм подітися. Вона стала своєрідним розподільчим хабом, місцем, де можна було отримати пораду, гуманітарну допомогу, з’ясувати, куди рухатись далі. За кілька місяців цілодобової роботи в працівників майже не залишилось фото перших місяців повномасштабної війни. Всі були настільки втомлені та зайняті, що не знаходили навіть час зафіксувати ті події для історії. Та й до певного часу була надія, що війна довгою не буде.
Невелике приміщення резиденції від підлоги до стелі було фактично завалене гуманітарною допомогою. На матрасах були гречка, макарони, дитячий одяг. Все те, що могло знадобитись людям які кинули все та поїхали в нікуди, тікаючи від російської загрози. Старенькі бабусі й дідусі, маленькі діти, навіть домашні тваринки. Всі вони жили разом прихистках, постійних та тимчасових, і згодом роз’їжджались, хто куди. Для десятків тисяч українців Буковина замість тимчасового місця прихистку стала постійним домом.
В Чернівцях абсолютно всі переселенці були заселені в гуртожитках. Соціальні працівники допомагали з усіма потребами: від гігієни до пошуку одягу, спального місця і так далі. В місті досі є студентські гуртожитки, де залишаються жити люди, навіть за три роки після переїзду. Вже за кілька місяців, коли в Чернівцях було створено багато осередків допомоги для ВПО, в «Молодіжній резиденції» прийняли рішення, що пора повертатись до звичної роботи. З урахуванням потреб молоді, які виникли разом із воєнним станом. Тепер всі навчальні активності проводились зважаючи на те, що тепер тут живуть нові чернівчани.
«Після 24 лютого до Чернівців приїхало багато молодих хлопців та дівчат. В новому незнайомому для себе місті вони відчували себе абсолютно чужими, ізольованими від суспільства. Тому ми вирішили свою діяльність повністю вже перепрограмувати і займатися от такою комунікацією з молоддю. Ми працювали зі звичайними закладами, надавали психологічні групи підтримки, організовували різні арт-терапії, екскурсії, квести містом для того, щоб краще показати Чернівці і ознайомити з ними молодь, яка приїхала. Тому що певна упередженість, ворожа налаштованість, нав’язана через пропаганду, мала місце», – згадує в.о. директора МКУ «Резиденція молоді» Тетяна Садовнік.
Поступово різниця між «корінними», «приїжджими» та «вимушеними переселенцями» стає не такою явною. Люди в усі часи переїжджали, шукали місце, де буде краще жити та працювати. Ніхто не обирав такого життя, з обстрілами, невідомістю, відірваністю від родин. Перший шок минув, як і минула надія якомога скоріше повернутися до мирного життя.
Вже майже ніхто не сподівається, що завтра закінчиться війна і стане спокійно. Українці докладають зусиль, інтегруються, будують плани на майбутнє в новому місці та за нових обставин. І хай ці плани на дуже коротку перспективу, вони дають опору та сили рухатись далі. Не всім є і, на жаль, буде куди повертатись. Але на уламках старого життя можна спробувати побудувати щось нове.
Марія Шевчук
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
