Днями в Одесі завершилася виставка «Voices of Ukraine», присвячена особистим історіям волонтерів громадської організації ESN Ukraine. Це молодіжна НГО, яка допомагає українським студентам брати участь у міжнародних програмах обміну та впроваджує в Україні кращі практики молодіжної роботи. Героями виставки стали молоді люди, яким через війну довелося залишити свої домівки. Їхній досвід вимушеного переселення, пошуку нового місця для життя, навчання та роботи став основою проєкту, який показує, як війна змінює життя молоді.
Станом на вересень 2026 року в Одеській області обліковано 231 562 внутрішньо переміщені особи, серед яких понад 50 тисяч – неповнолітні. Для когось війна почалася у 2022 році, а хтось був змушений залишити дім ще у 2014-му. Ми поговорили з представниками одеського осередку ESN, чиї історії увійшли до проєкту, щоб більше дізнатися про те, як війна та вимушений переїзд вплинули на їхні життя.
Війна почалася не в 2022 році…
Максим Наливайко народився в Донецьку, але його раннє дитинство минуло в Покровську, де він жив до дев’яти років. Влітку 2014 року, коли хлопець був у молодших класах, бойові дії на Донбасі змусили його батьків переїхати до Одеської області. Спочатку родина мешкала у Чорноморську, згодом Максим опинився в Одесі, коли вступив до університету. На думку хлопця, адаптація його сім’ї на новому місці була простішою, ніж у багатьох їхніх земляків. Батько Максима, який забезпечує родину, переважно працював за кордоном, і для нього основною зміною було те, що вилітати на заробітки доводилося не з Донецька, а з Одеси. Щоправда, це було до повномасштабного вторгнення: зараз літати доводиться через треті країни.
Хлопець згадує, що з початку війни родині довелося переїжджати близько десяти разів. Найважчим для нього був не сам факт зміни місця проживання, а відчуття тимчасовості. Довгий час у Максима не було відчуття, що те чи інше місце – його дім. Натомість у голові сиділа думка, що одного моменту треба знову зриватися і їхати кудись далі, у невідомість. Попри все, Максим вважає, що його особистий шлях вимушеного переїзду був не таким складним, як у багатьох однолітків. Тим паче, як у багатьох старших людей.
«Коли я переїхав до Чорноморська у 2014 році, то було досить багато запитань: чи був я, наприклад, у підвалі, чи чув обстріли і так далі. Тобто велика кількість дітей дійсно була зацікавлена в тому, звідки я родом. Після того, як я тільки з’явився в класі, і стало відомо, що я з Донецької області. І я впевнений, що досі люди готові почути історії переселенців. Просто іноді люди можуть не питати й не просити розповідати, тому що для когось це травма, і хтось просто не готовий ділитися пережитим», – вважає Максим Наливайко.
На Донеччині у Максима довгий час залишалася рідня. Так, до 2024 року в місті Родинське проживали його бабуся та тітка. Вони довго не хотіли виїжджати, однак два роки тому, коли російська армія почала дуже швидко просуватися до Покровська, вони покинули місто. Спочатку відстань становила десять кілометрів, потім скоротилася до двох кілометрів. Коли до лінії фронту від Покровська залишилося два кілометри, родина почала вмовляти бабусю, щоб вона виїхала. Зрештою, літня жінка виїхала з небезпечної зони і наразі проживає разом із рідними в спільному домі.
Хлопець каже, що у 2014 році завдяки своїм батькам дуже легко пройшов період зміни місця проживання. З якими складнощами зіткнулися його батьки, сказати не може, бо відверто не питав. Також його родині дуже пощастило в тому плані, що на південь України з Донбасу перебралося багато друзів, родичів та знайомих. Вони оселилися в Одеській області до повномасштабного вторгнення. Тому велике коло спілкування і дуже багато старих зв’язків вдалося зберегти. Всім, звісно, не вдалося переїхати, але багато дружніх зв’язків вдалося зберегти з довоєнних часів. І наявність кола близьких дуже полегшила адаптацію.
З 2022 року переселенці перестали асоціюватися з Донбасом
Аделіна Хмельницька-Соловей із Херсона провела в російській окупації 49 днів. Навесні 2022 року родина виїхала з тоді ще окупованого Херсона і вирішила осісти в Одесі. Саме сюди Аделіна, на той момент учениця одинадцятого класу, збиралася вступати. Вона успішно склала НМТ на 200 балів, що дозволило вступити на омріяну спеціальність – англо-французьку філологію. З житлом допомогли знайомі, вдалося знайти роботу, яка дозволила сплачувати оренду й самостійно себе забезпечувати на новому місці.
Аделіна каже, що до повномасштабного вторгнення мала про АТО загальне уявлення. Також знала про переселенців із Донбасу, які вимушено виїхали через бойові дії. І, з одного боку, їй було шкода людей, а з іншого – не було розуміння, що там відбувається. Дівчина була дитиною і, на її думку, після 2014 року життя переселенців висвітлювалося недостатньо. Ситуацію знали тільки люди, які або самі були ВПО, або якось взаємодіяли з ними.
«Основна різниця між нами та переселенцями 2022 року полягає в тому, що ми пізніше дізналися, що таке війна. На жаль, ситуація на Донбасі не була так добре висвітлена у 2014–2015 роках. Ніхто не вірив, що таке взагалі може статися з нами. І тільки коли я сама стала переселенкою у 2022 році, я зрозуміла абсолютно всіх людей з Донецька, Луганська, з усіх окупованих територій, тому що пережила їхню історію. Мені стало справді зрозуміло, через що вони пройшли. Раніше я цього абсолютно не усвідомлювала», – каже Аделіна Хмельницька-Соловей.
Після повномасштабного вторгнення на півдні України утворилася велика херсонська діаспора. Дуже багато херсонців переїхали до Одеси або Миколаєва, тому що це найближчі міста до Херсона. Якщо говорити про Одесу, особливо херсонців приваблює море. На жаль, Азовське узбережжя Херсонщини знаходиться в окупації. А звільнена частина області потерпає від російських атак. Зокрема, в Херсоні дуже важко знаходитися. Там багато дронів, руйнувань, люди в постійній небезпеці.
На жаль, не вся родина Аделіни змогла покинути небезпечні території. В одному з окупованих сіл Херсонської області в дівчини залишався дідусь. Він в останній телефонній розмові встиг дізнатися, що його онучка успішно склала тестування та вступила на бюджет. За деякий час після цього він отримав смертельне поранення під час чергового обстрілу. Аделіна каже, що його мобільний телефон забрали російські військові, і вони не змогли навіть востаннє поговорити. А окупація забрала можливість попрощатися й провести рідну людину в останню путь.
Марія Шевчук
