Василь Прокоф’єв до повномасштабного вторгнення працював в історико-краєзнавчому музеї, на меморіалі 411-ї батареї, був старшим науковим співробітником. Досліджував історію Другої світової війни, зокрема оборону Одеси 1941-го року і Одеську наступальну операцію 1944-го року. Після повномасштабного вторгнення мобілізувався до ЗСУ у жовтні 2023 року на посаду гранатометника. Чоловік служив у 144-й бригаді, яка спочатку була піхотна, потім стала моторизована.
Його служба почалась в Чернігівській області, на кордоні з РФ, а потім, в червні 2024 року, чоловіка перекинули на Донецьку область, в Мирноград, неподалік від Покровська. Там військовослужбовець отримав важке поранення після того як у його автівку влучив дрон. Ми поговорили з Василем Прокоф’євим про те, як відбувається реабілітація після поранення, про види підтримки (які існують, а яких не вистачає) і з якими труднощами військові зіштовхуються після повернення додому.
Розкажіть будь ласка, яке у вас поранення?
В мене важка контузія, в ключиці нарахували двадцять три одиниці уламків. За висновком ВЛК, я придатний до служби в підрозділах охорони, підрозділах зв’язку і в ТЦК. Тобто те, що раніше називали «обмежено придатний». Спочатку після поранення мене з-під Мирнограду перевезли до Дніпра. Що там було, відверто кажучи, не пам’ятаю, в дуже поганому стані був. Бо ще в праве вухо влетів один уламок, розкришив барабанну перетинку та спустив її, як парашут. В Тернопільській обласній лікарні, де я лікувався, цього одразу не побачили.
А як виявили травму вуха?
Це волонтери, як прийшли, повезли мене до приватної клініки, де обстежили вухо за допомогою спеціальної камери. Вивели цю камеру в слуховий прохід, побачили проблему і написали висновки. Я повернувся знову до обласної лікарні, а там мене вже виписували, можна сказати, після двох операцій з вилучення уламків. Ну і знову відділення ЛОР, за тиждень зробили операцію, півтори години тривала. Сказали, що успішно. Витягли цей уламок, відновили барабанну перетинку. І після цього я дві години краще чув, а на ранок знову втратив слух.
Що було далі?
Після виписки треба було знову проходити ВЛК. Там, в основному, були проблеми бюрократичного характеру. Спочатку мене послали в ТЦК Київського району міста Одеси. Вони повинні були зробити направлення на ВЛК. Та чогось мене відправили у комендатуру, а звідти знову до ТЦК Київського району. Я ж не м’ячик у футболі. Звернувся телефоном до начмеда нашого. Той дав мені фото, документ за підписом нашого командира. Тільки так я зміг пройти і перше, і згодом друге ВЛК.
Скільки часу минуло від поранення до ВЛК?
До Дніпра мене привезли 20 червня 2024 року. Потім перевезли в Київ, куди прибули два військових лікаря і кажуть: “Ми його забираємо”. Забрали, завантажили в потяг спеціальний і повезли до Тернополя, в обласну лікарню. Там зробили через деякий час дві операції протягом доби, вийняли уламки. А інше загоїлося саме.
Були й інші травми?
На потилиці тріснули кістки черепа, то нічого не робили, вони зрослись самі. А я пам’ятаю: заборонили підніматися, лежу в ліжку і бачу, що ноги стали просто як дві палички. Не міг ходити. Якийсь вечір встав і ледве-ледве вийшов із палати, а триматись нема за що, там голі стіни. Раптом вискочили дві медсестри і тягнуть назад в палату зі словами: “Тобі не можна ходити”. Відповідаю : “Вибачте, я скоро зовсім не зможу рухатися, ноги ослабли. Просто хочу походити”. Так все й відбувалось.
А коли ви повернулись до Одеси?
Наприкінці вересня 2024 року, майже три місяці лікувався. Двадцять один день з цих трьох місяців провів на реабілітації в санаторії, в Микулинцях. Ті процедури, що там були, нічого не давали для мого поранення. Якісь соляні ванни, електрофорези. Хотів зайти до тренувального залу, потренувати перебиту руку, але не пускали. Мовляв, треба рішення головного лікаря. Я до неї звернувся, а вона просто відмовила, бо, на її думку, мені це не потрібно. Говорю: “Ну, я бажаю, можна?”. Не можна – і все. Минув 21 день, я ходив по цим процедурам, нічого це не давало. Потім виписали і сказали: “Все, ідіть”. Куди завгодно.
І ніякого супроводу не було?
Абсолютно. Намагався говорити, що у нас війна триває, повинна бути якась система, щоб людина після поранення не йшла в нікуди. Але ні, от так прийнято, і нічого не зробиш. Добре, що волонтери знову мене підтримали. Я серед них побачив інструктора, у якого проходив БЗВП. Він приїхав роздавати якусь там одежу, щось таке. Як його зустрів, привітався, сказав, звідки я. Він мене впізнав, разом із іншими волонтерами привіз на залізничний вокзал Тернополя. Вони самі придбали мені квиток до Одеси, куди я й приїхав .
А в Одесі проходили якусь реабілітацію, чи є якісь міські послуги?
Спочатку два з половиною місяця провів у санаторії, де реабілітують військових. Ну як провів… В документах написали, що якусь реабілітацію пройшов, а на практиці просто нічого не було. Ходив, у чергах до лікарів стояв ( дуже багато поранених було). Цілу купу папірців написали, та нічим не допомогли.
Скажіть, будь ласка, ось ви відчуваєте наслідки цих поранень досі?
Буває. Наприклад, у серпні втратив свідомість прямо в будинку, вперше в житті. Вийшов з ліфту і все, нічого не пам’ятаю. Впав. Лежу на підлозі, носа розбив. Але після цього наче нічого не було. Можливо, перевтома була чи на погоду. За день до цього я брав участь у похованні моєї тітоньки, і ще погода така була неприємна на Західному кладовищі. Принаймні, до цього і після цього я жодного разу свідомість не втрачав.
А було таке, що ви не очікували отримати допомогу, а вона прийшла?
Так, було. Справа в тому, що моя частина з кожного військовослужбовця збирала по шість-сім разів так звану соціальну анкету. Там, де дані родичів, телефони, все. Коли був поранений, то моїм родичам нічого не сказали, зовсім. Коли я був в Києві, на лікуванні, до мене підійшла медсестра і каже: “А ваші родичі знають, де ви?” Відповів заперечно, мене записали в список, що я потребую допомоги, прийшли волонтери. Так , зокрема, й до Тернополя відправили.
Чи багато паперів треба зібрати для отримання допомоги?
Так, і не тільки для оформлення. Пам’ятаю, їздив у справах до військової частини, ледве знайшов її. Був епізод, коли, відверто кажучи, не знав, що робити. Щоб обхідний лист підписати, треба було знайти стройову нашого батальйону, нашої роти. Я приїхав туди, де вже до цього був, заходжу в хату, а там нікого немає. Посвітив у темряві, бачу: ні комп’ютерів на столах, нічого. І адрес нових немає. Добре, що був офіцер на чергуванні, власне, він і підказав, куди далі рухатись.
І далі було простіше?
Далі я їздив на таксі всіма адресами та витрачав гроші, які мені дали за поранення. А потім понад триста тисяч гивень в мене з картки вкрали шахраї. Вони почали розповідати, що я фінансую РФ через Маріуполь, я відповідав, що нічого такого не робив. Потім казали, що потрібно змінити номер картки, дайте свої дані. Я ніяких даних нікому не передавав, вони просто тягнули час, я так розумію, щось пробивали. Десь з третьої проби зламали коди, та вкрали загалом 352 тисячі.
Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, що можна і треба покращувати в послугах для ветеранів після поранень?
Відверто кажучи, я нікого не знав, на якому б етапі не опинявся, постійно був один. Були медсестри, які звертались до мене з повагою, були як рідні мами. А трапляються такі завідувачі відділеннями, що жах. Наприклад, робили в обласній лікарні Тернополя перев’язки. Коли це робили медсестри, все було гаразд. Працювали повільно та обережно, накладали й знімали прозорий скотч. Приходить завідувач відділенням, бачить цю картину, втручається в процес, відштовхує цю медсестру і зриває просто цей скотч. Ну і навіщо це було робити? Потім, коли я його бачив в коридорах і питав: «Навіщо», він казав що мене не пам’ятає і йшов собі далі.
Як саме, ви хотіли, щоб люди ставились до ветеранів після поранення?
Коли повернувся з госпіталю, мене родичі називали «американський проксі», «найманець». Ну який найманець? Я ж країну пішов захищати. Таке виховання, може дещо застаріле. Я виріс з думкою, що якщо солдат іноземної армії зі зброєю в руках прийшов до мене з війною, його треба зупинити. Розбити, якщо буде можливість, відкинути за кордон. Все. От мої два брати і зять, чоловік моєї двоюрідної сестри, сидять по хатах. З моєї родини тільки я пішов.
А серед інших як?
Аналогічна ситуація в музейній сфери Одеси. З усіх музеїв, де є чоловіки різного віку, тільки я пішов. Інші сидять, у них є бронь, як в працівників культури. Ставлення таке: «Ну був і був». Так слава Богу, що вас там не було! Коли повернувся до Одеси після поранення, то був доброзичливим до всіх. А зараз побачив в деяких випадках, що відбувається, яке ставлення. Коли я в цивільному, то нічим не відрізняюсь від інших. А коли в формі, деякі дивляться, як на опудало.
Як, за вашими спостереженнями, сприймають в Одесі військовослужбовців?
Навіть в Одесі для багатьох людей війна це десь далеко. Зараз я служу у ВМС, завідую музеєм, ношу відповідну форму. І кілька разів мене питали, а що це за форма, мовляв, вперше бачимо піксель кольору морської хвилі. Один з останніх випадків, коли прийшов по формі до брата, який потрапив у лікарню. Його сусіди по палаті цікавились, а де я служу, така форма цікава. П’ятий рік великої війни, але люди досі не розрізняють, хто де служить. Ще був випадок, коли родич пояснював своїм знайомим, що я не з ТЦК, не маю до них ніякого відношення, що служив у піхоті, отримав важке поранення. Таке враження, що виправдовувався.
Які обстеження зараз проходите?
Проходив психологів тричі: два рази в Тернополі і один в Одесі. І всі написали, що психіка у мене нормальна, збереглась. Тільки я трошки, як вони кажуть, гальмую. Не тому, що у мене щось там з мізками не те, просто проблеми зі слухом. Гематома, що з’явилась після поранення, перекрила ліве вухо, і я зовсім нічого на нього не чую. А на праве вухо, за даними аудіометрії, чую всього на 52 %. Ось так. Зараз перебуваю в процесі оформлення інвалідності. Будемо бачити, що з цього вийде.
Марія Шевчук
Фото взяті з особистого архіву Василя Прокоф’єва.
