Уродженець Одеси Віктор (ім’я змінене – прим. ред.) був мобілізований до лав ЗСУ понад рік тому. Загалом, на умови не скаржиться та й колектив, до якого потрапив, виявився відносно толерантним. Для Віктора це особливо важливо, бо він – відкритий гей, який довгий час був активним учасником одеської ЛГБТ-спільноти. Специфіка його нинішньої служби вимагає якомога менше бути присутнім у соцмережах та медіапросторі загалом, тому військовий попросив не розголошувати свої особисті дані. Однак охоче погодився розповісти, як це, бути геєм в переважно чоловічому колективі, де зустрічаються різні люди з різними поглядами.
Скажи будь ласка, чи доводиться тобі бути обережним, розповідаючи про деталі особистого життя?
Чесно кажучи, я не дуже приховую свою сексуальну орієнтацію. В мене на телефоні на заставці стоїть фото мого хлопця. На чохлі телефону в мене є наше спільне фото, де ми з ним цілуємося. Але при цьому, не всі в моєму підзрозділі знають про моє особисте життя. А з тими, хто знає я, в принципі, можу вільно говорити про себе. Про якісь особисті питання, які стосуються мене й мого хлопця, наприклад.
Навіть при такому доволі відкритому підході сексуальна орієнтація залишається секретом?
Я дотримуюсь принципу: «Don’t ask, don’t tell». Якщо мене прямо не питають, то я й нічого не говорю. Якщо питають, то кажу правду. І навіть поза розмовами про особисте, були всякі опитувальники. Там треба було, наприклад, вказати попередні місця роботи. А я довгий час працював в одній місцевій ЛГБТ-організації, то й написав, як є. Думав, що це формальність і ніхто не читає ці папери. Але виявляється, читали, про цей факт моєї біографії знали керівництво, начальники.
Не було з тобою розмов з цього приводу?
А я й не знав, що вони знають рівно до того моменту, як мені треба було переводитись через обмежену придатність. Я спочатку був у бойовому підрозділі, але загострились проблеми зі здоров’ям, далі служити нарівні з іншими вже не міг. І коли шукав нове місце, наш військовий психолог спитав мене, як просуваються справи з пошуком посади. Сказав, що отримую відмови, і він мене спитав: «Це через твою орієнтацію чи попередні місця роботи?». Саме так я дізнався, що в нашому підрозділі читають всі ті анкети, які ми заповнюємо.
І ніхто не акцентував увагу?
Так, жодних проблем з керівництвом не було, з їхнього боку я не стикався з жодними упередженнями. Тому коли мені знайшлась посада діловода, я вирішив не шукати іншого місця і залишитись тут. Загалом, колектив мені подобається, люди нормальні, ні з ким конфліктів не мав. Один мій друг, гетеросексуальний хлопець, з яким я подружився, сказав, що моя гомосексуальність була ну дуже очевидна. Навіть тоді, коли відкрито мене ніхто не питав.
Дуже часто люди дізнаються про сексуальну орієнтацію опосередковано?
В армії саме так. Був в мене ще один момент. На новій посаді я заповнював анкету, там була графа «сімейний стан». Причому, треба було вказати партнера чи партнерку, навіть якщо ви не перебуваєте в офіційному шлюбі. І я вказав там свого хлопця. Моя керівниця спитала, навіщо я це написав. Я відповідаю, що там було прохання вказати дані партнера, навіть якщо ви в неофіційних стосунках. Вона відповіла: «Окей, добре.» і на цьому питань більше не було.
Ти казав, що був до війни активною людиною в ЛГБТ-ком’юніті. За твоїми спостереженнями, скільки з представників спільноти долучилось до ЗСУ?
Точну цифру порахувати не можу, але знаю, що геїв в армії багато. Ось, для прикладу, я перебуваю в чаті «Ахілового братства». Це такий чат, де спілкуються чоловіки, що належать до ЛГБТ-спільноти. Так от, чат зараз нараховує понад 700 людей, і це тільки геї та бісексуали, без урахування лесбійок та трансгендерних людей. Ще я знаю хлопців, які не зацікавлені в чатах, тому їх там немає. А також є люди, що приховують свою сексуальну орієнтацію навіть від інших геїв. Тобто, реальна цифра може бути набагато вищою.
А в твоєму підрозділі є геї?
Так, я тут такий не один. З одним хлопцем ми були знайомі ще до служби в ЗСУ, свого часу навіть приятелювали.Ще з двома геями я познайомився саме в армії. Це ті, за кого я знаю точно, бо далеко не кожен готовий відкрито говорити про свою орієнтацію. Був ще один хлопець «з наших», але про нього я дізнався постфактум, коли він самовільно залишив військову частину. Проте скажу одну річ. За весь час моєї служби тільки один гей пішов у СЗЧ, в основному це робили гетеросексуальні чоловіки.
Ти казав, що в твоїй військовій частині нормально ставляться до ЛГБТ? А чи всюди таке толерантне ставлення?
Судячи з того, що велика кількість геїв на службі приховує свою орієнтацію, таке ставлення не всюди. Хтось просто боїться відкритися, деякі свідомо мовчать, бо чули гомофобні висловлювання і бояться зіштовхнутися з осудом. Я знаю, що мене за моєю спиною обговорювали інші військовослужбовці, але з прямими претензіями я не зіштовхувався. Це мені вже потім хлопці, з якими я потоваришував, розповіли.
А за яких обставин вони тебе обговорювали?
Я чергував на кухні, хлопці сиділи в казармі і в якийсь момент хтось обмовився мовляв Вітя, тобто я, гей. І хоча я не особливо приховував, з’ясувалось, що було багато людей, для яких це стало несподіванкою. Зі слів моїх друзів, там була дуже бурхлива дискусія. І найцікавіше, що з тих, хто не знав, найбільш толерантною виявилась людина, яка мала відсидку в тюрмі. Ось навіть тут стереотип не спрацював, що ув’язнені мають до геїв особливу ненависть.
Але, як я розумію, побратими сприйняли цей факт по-різному.
Абсолютно. Хтось казав, що це моє життя і я маю право його прожити так, як вважаю за потрібне. А були люди, які обурювались фактом, що я для них готував їжу. Мовляв, варив сосиски, і хто знає, куди він ці сосиски до того сував. Це такий абсурд. Але я помітив, що стандартні гомофоби при згадці про геїв одразу думають, хто що куди сує. Це мені видається схожим на якісь еротичні фантазії. Проте повторюсь, ніхто мені в обличчя нічого не сказав, тільки за спиною обговорювали.
Як гадаєш, чи потрібні якісь особливі права ЛГБТ-людям?
Особливих прав для геїв та лесбійок не потрібно, тільки ті, які є в інших людей. Сексуальна орієнтація тут ні до чого. А список можливих потреб доволі таки широкий. Іноді ти можеш навіть не знати, що тобі потрібні якісь права, доки не виникне потреба їх реалізувати. Для прикладу, є лесбійська пара з дитиною. Одна жінка воює, а друга є офіційною матір’ю цієї дитини і доглядає за нею. І якщо малеча серйозно захворіла, інша партнерка, військовослужбовиця, не може взяти відпустку за сімейними обставинами. Або ти не можеш відвідати в лікарні партнера, бо перед законодавством ви чужі один одному люди.
З фінансовими питаннями, як розумію, схожа історія.
З цим зараз простіше. В нас є документ, який називається «Особисте розпорядження військовослужбовця ЗСУ». Якщо людина потрапляє в полон або гине, то вона може визначити, в якому співвідношенні підуть гроші за компенсацію його загибелі. Власне, в мене, в особистому розпорядженні, вказані мій батько та партнер. Якщо зі мною станеться щось погане, належні законом виплати будуть розділені між ними навпіл. Але не всі пишуть це розпорядження.
Чому так?
В когось стосунки починаються після того, як розпорядження було написане. Хтось свідомо не вказує свого партнера, бо приховує сексуальну орієнтацію. Бо якщо вкаже, то про це тим чи іншим чином дізнаються всі. Тому так і виходить, що опція підтримати партнера у випадку своєї загибелі є, але не всі нею користуються. Однак ще пару років тому такої можливості не було, вона з’явилась нещодавно. Це було зроблено передусім для гетеросексуальних людей, що перебувають в незареєстрованому шлюбі. ЛГБТ цей привілей отримали, скажімо так, супутнім ефектом.
А до того як вдавалось обійти бюрократичні формальності?
По-різному, аж до того, що геї реєстрували фіктивні шлюби з дівчатами. Звісно, це були люди, яким довіряли, щоб вони могли у випадку чого розпорядитись спадком. Один знайомий так і прописав, що у випадку загибелі 50 % його коштів відійде дружині, інші 50 % – благодійному фонду. Бо в інакшому випадку, кошти та майно надійдуть найближчим родичам, а не в усіх з ними гарні взаємини. Для прикладу, у того хлопця, про якого я говорив, родичі мають проросійські погляди, і вони відхрестилися від нього.
Можливість зареєструвати стосунки в багатьох моментах полегшує життя…
Якби так звані «прихильники традиційних цінностей» знали, скільки є одружених геїв, вони б дуже зраділи. Але вони не розуміють деталей. По-перше, це шлюб з необхідності, а не з коханою людиною. В гіршому випадку це рандомна жінка, в кращому – гарна подруга. По-друге, такі шлюби на демографію не впливають. Не будуть геї робити жінкам дітей, особливо тим, яких не дуже кохають. А про любов в цьому випадку й не говориться.
За твоїми спостереженнями, чи змінилося ставлення до ЛГБТ серед українців після повномасштабної війни?
Змінилось, але по-різному. Була, наприклад, в опитуваннях група людей, яка описувала своє ставлення до ЛГБТ, як «умовне нейтральне». А були ті, які відверто виражали негатив. За моїми спостереженнями, ті, що були нейтральними, стали більш лояльними та підтримуючими. А от ті, хто відверто ненавидів, почали ставитись до ЛГБТ ще з більшим негативом. Бо, загалом, через війну суспільство стає агресивнішим. І якщо хтось когось ненавидів раніше, ці емоції тільки посилюються.
Чи хотів би ти, щоб ставлення в суспільстві до ЛГБТ-людей змінилось? І яких змін бракує Україні?
Для мене найголовнішим є юридичне визнання партнерів. Я бачу доволі лицемірним, коли держава розповідає військовим: «У вас же є обов’язки», а права будуть «якось потім». При цьому ми бачимо, як гетеросексуальні люди можуть буквально за 15 хвилин оформити шлюб через «Дію». А одностатеві пари такої можливості позбавлені. Після війни мені хочеться, щоб в Україні шлюб кваліфікувався як союз двох повнолітніх людей за взаємною згодою. В ідеалі, звісно, двох або більше, але то вже прямо зовсім утопія.
Марія Шевчук
