Від незаконних вироків до вигнання: з чим стикаються українські журналісти в російській окупації?

«З листопада 2022 року я перебуваю під постійними тортурами звуку. Уявіть, що вас засунули в дзвін, який постійно дзвонить, або в потяг, який різко гальмує. Якщо перекласти мову звуку на мову болю, то кожен дзвінкий звук можна порівняти з оголеним нервом у зубі, в який постійно тикають голкою. Музика – це набір постійних звуків. Ранок о шостій починається з музики. У телевізорі постійно музика, хоча за розкладом, завіреним начальником колонії, їй приділяється година. На плаці також грає музика. Вихідні – окрема історія. Відбувається дискотека для днювальних, які не реагують на скарги. Я почуваюся загнаним кошеням, якому нема куди сховатися від постійного розряду струму. Моє існування там складається з постійної тортури музикою.»

Ірина Данилович. Фото з особистого архіву журналістки.

Так писала рідним про умови свого утримання кримська журналістка Ірина Данилович. Чотири роки тому, 29 квітня 2022 року, жінку викрали російські спецслужби, коли вона прямувала на роботу.  А вже 28 грудня 2022 року Ірину засудили до семи років позбавлення волі. На жаль, вона досі перебуває в ув’язненні . Протягом кількох тижнів її місце перебування і взагалі те, що з нею відбувається, залишалися невідомими. Навіть на офіційні звернення родичів та адвокатів так звані правоохоронні структури в Криму відповідали, що їм про таку особу нічого не відомо.

За словами Ольги Новицької, сестри політув’язненої, Ірина завжди казала, що хоче жити у країні, де можна вільно дихати, де можна сміливо говорити про те, що думаєш. Вільно дихалося їй в Україні. Після анексії Криму життя жінки розділилося на дві частини: до та після. Старі друзі зрадили, зате з’явилися нові. Ірину гостро хвилювали питання обмеження прав людини, порушення прав кримських татар. В 2015 році вона познайомилася з редакцією «Крим.Реалії». На той час вона вже була активісткою Українського культурного центру у Феодосії. У 2016 році Ірину та ще двох активістів затримала ФСБ на пункті пропуску «Чонгар». Довго розмовляли, цікавилися метою поїздки до інших регіонів України. Тоді її відпустили, але у спокої залишили.

Наразі Ірина Данилович понад чотири роки перебуває за ґратами.

Ірина співпрацювала з незалежними ЗМІ, вела власний блог «Медицина без кордонів», відвідувала судові засідання у справах кримських татар, порушувала питання водопостачання у Криму. У 2017 році вже у Феодосії її без повістки привезли до будівлі ФСБ. Дуже довго допитували, залякували, намагалися схилити до донесення. Російських спецслужбістів цікавили списки татар, з якими вона спілкувалася та працювала. До повномасштабного вторгнення все обмежувалось «бесідами», але 29 квітня 2022 року вона пропадає. До 7 травня 2022 року про неї нічого не було відомо. Потім з’ясовується, що весь цей час її тримали та катували у підвалах ФСБ.

«Зараз Іра відбуває термін у виправній колонії у Зеленокумську Ставропольського краю. Вона вже чотири роки із семи знаходиться за ґратами. Стан її здоров’я погіршується з кожним днем. На письмові скарги надходять стандартні відписки: порушень не виявлено. На дзвінки та прохання не реагують. Вони просто вбивають мою сестру, вбивають і морально, і фізично. Я думаю, що треба якось налагодити контакт із начальником колонії через людину, яку він буде змушений слухати і перед якою звітуватиме. Я боюся, що з моєю сестрою може статися те саме, що і з Вікторією Рощиною,» – говорить сестра політув’язненої Ольга Новицька.

Ірина Данилович свого часу багато писала про систему охорони здоров’я в Криму та проблеми, які в ній існують. Пізніше вона так само висвітлювала ситуацію з політичними переслідуваннями кримських татар.  Власне, через Кримськотатарський ресурсний центр стало відомо, що жінку утримує ФСБ. І лише після оприлюднення цієї інформації окупанти були змушені визнати, що вона перебуває у них. Після цього вони почали активніше і публічніше фальсифікувати її справу. Затримали як іноагентку, але доказів не було. Натомість через тиждень в неї знайшли вибухівку і звинуватили в незаконному зберіганні.

Випадок з Іриною Данилович – один з найпоказовіших, але не єдиний серед злочинів проти медійників України. За останніми даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в російському полоні перебувають 45 журналістів та медіактивістів. 34 з них потрапили в полон як цивільні особи. Велика кількість з них потрапили в полон на півдні України, під час наступу російських військ. Щодо них зафіксовано випадки застосування тортур та неналежного поводження, погіршення стану здоров’я ув’язнених і ненадання їм належної медичної допомоги. Також окупаційна влада ігнорує клопотання адвокатів і самих ув’язнених.

Українські журналісти, які зараз перебувають в російському полоні.

Якщо говорити про Херсонську та Запорізьку області, то частина медійників була віддана під окупаційний суд в Криму. Так Ірина Левченко з Мелітополя була засуджена до 15 років ув’язнення, з Мелітополя.  Сергій Цигіба, журналіст із Нової Каховки, засуджений окупаційним Верховним судом Криму до 13 років ув’язнення. Також трирічний термін отримав Геннадій Осьмак, який активно працював у Генічеську.  А кількість журналістів, які вимушено покинули рідні домівки через погрози, взагалі важко порахувати.

«Ми неодноразово говорили про складність документування загалом будь-яких порушень прав людини і переслідувань щодо журналістів та інших категорій населення. Одна з найбільших проблем, з якою ми стикаємося, це, безумовно, те, що не завжди вчасно нам вдається з’ясувати, що певні такі дії були вчинені. Тому, знову ж таки, важливо підтримати цей заклик і звернутися до рідних та самих людей, які зазнають переслідувань, із проханням зв’язуватися з нами, з іншими правозахисними організаціями, робити цю інформацію публічною для того, щоб ми дійсно могли все це вчасно зафіксувати, задокументувати і забезпечити належний юридичний супровід та захист», – розповідає менеджерка Кримськотатарського Ресурсного Центру Людмила Коротких.

Журналістам, як і будь-яким цивільним українським полоненим,  майже неможливо вирватись на свободу. Якщо обміни військовополоненими є відносно налагодженими, то цивільні бранці, зазвичай, до цих списків не потрапляють. А якщо й потрапляють, то завдяки великому резонансу та ціною неймовірних дипломатичних зусиль. Російська сторона всіляко гальмує процеси повернення громадян, які не є військовими. Проте фіксація фактів утримання цивільних громадян, встановлення їхнього місця перебування та встановлення контактів дають надію, що рано чи пізно українські журналісти, які і інші наші громадяни, будуть звільнені з російського полону.

Марія Шевчук