«Коли я виходила на вулицю, то знімала кільце з пальця, щоб через мене не вийшли на мого чоловіка»

Поліна Коссе майже все життя прожила в Донецьку. В 2014 році, коли там почались активні військові дії, дівчині ледве виповнилось вісімнадцять років. В 2014-2015 роках, за її словами, в місті було доволі таки шумно, однак за сімейними обставинами вона нікуди не виїжджала. Потім через них і продовжувала лишатись вдома. Поліна дорослішала, навчалась, вийшла заміж, зв’язку з Україною не поривала. Шлюб, наприклад, оформлювала на підконтрольній території, збиралась туди переїхати. Але в плани втрутилась війна, і Поліна опинилась в естонській Нарві.

Тут дівчина знайшла себе у волонтерстві, допомагаючи таким же біженцям, як і сама. З Поліною ми поспілкувалися особисто, під час поїздки до міста. Навчальний візит відбувся у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії. В цій країні десятки тисяч українських біженців знайшли прихисток, рятуючись від війни.

Такою Поліна була в 2014 році, коли почалась війна.

«Я виїхала тільки в травні, бо чекала, поки зможе вибратись мій чоловік, бо так просто не виїдеш. Розглядали два варіанти, або Грузія, або Естонія. В останній у чоловіка був колега, який пару тижнів дав пожити в нього в квартирі. У Естонії ми перебуваємо під тимчасовим захистом. Цей статус дає посвідку на проживання на рік, та всі права, які мають громадяни Естонії, крім виборчого.Є виплати для тих людей, які цього потребують. Зокрема, виплати з безробіття, допомога за сімейними обставинами», — розповідає Поліна.

Чоловікові Поліни вдалось покинути територію так званої «ДНР» за хабар в 40 тисяч рублів. При тому що в середньому, за словами дівчини, в Донецьку люди на той час заробляли 10-15 тисяч рублів. Виїжджала родина окремо – дружина їхала звичайною маршруткою, а її чоловік разом з нелегальними перевізниками.  Зустрілися в Курську, де разом поїхали до Естонії. В рідному місті у Поліни залишилась тітка, бабуся з дідусем, рідний дім.

Найгірше всього в так званих «ДНР» та «ЛНР» чоловікам, яких можуть буквально схопити на вулицях для відправки на фронт. Люди в місцевих чатах, телеграм-каналах обмінюються інформацією, де зараз йдуть облави, куди краще не ходити. Жодні «білі квитки», стан здоров’я, наявність родичів, які потребують опіки, не беруться до уваги. Врятувати від потрапляння на фронт може тільки так зване «бронювання», яке видають тільки окремим категоріям місцевих чоловіків. І то немає жодної гарантії, що воно збереже.

Більшу частину життя Поліна Коссе жила в Донецьку.

«Маю знайомого, як то кажуть, сина моєї маминої подруги. Йому лише двадцять років, він ровесник моєї молодшої сестри. Хлопця піймали, коли він просто виходив з підїзду своєї дівчини. А загалом, хто не має можливості виїхати, ті ховаються, на вулицю стараються не виходити. Один мій друг, наприклад, з початку війни сидить вдома, не виходить нікуди, ні з ким не спілкується. Про нього, здається, вже й всі забули», — говорить про ситуацію в «республіці» Поліна.

Дівчина зараз мешкає в Нарві, де почала працювати в волонтерській організації «Друзі Маріуполя». Це благодійне об’єднання, яке допомагає українським громадянам, що втікають від війни. За словами Поліни, серед працівників організації зібрався абсолютно увесь зріз суспільства Естонії. І українці, і естонці, і навіть російські громадяни, які мають посвідку на проживання. Усі вони об’єднані спільною метою – допомогти українцям, які постраждали від війни.

З березня по грудень команда «Друзів Маріуполя» допомогла понад шести тисячам українських біженців, які приїхали до Естонії. Спочатку волонтери орієнтувались на людей, які були транзитними пасажирами й шукали шляхи потрапити до інших країн ЄС. Зараз потік біженців значно скоротився, і тепер організація більше уваги приділяє людям, які вирішили залишитись в Естонії. Поліна Коссе продовжує працювати, допомагати своїм співвітчизникам. Інформація, якою вона з ними ділиться, випробувана на власному досвіді.

Біженці дякують «Друзям Маріуполя».

«Я почала вивчати естонську, це одна з обовязкових умов перебування в країні. Якщо буде потреба продовжити посвідку на проживання, необхідно, щоб був пройдений курс мови на рівні А1, це найнижчий щабель. Навчатися поки що неважко, але в перспективі, зрозуміло, буде складніше. Естонська мова досить таки непроста для вивчення. Поки навчаюсь, працюю, але чи буду лишатись в Естонії в майбутньому, ще не знаю. Зараз такий час, що взагалі важко щось планувати», — зізнається Поліна.

Більшість українців, які отримують допомогу «Друзів Маріуполя», виїжджають з територій, які опинились під окупацією. Власне й назва організації пішла від того, що першим почали надавати допомогу саме постраждалим маріупольцям. Потім приєднались біженці з інших територій, що прямували з окупації через РФ. Ці люди пережили стрес, розгублені, не знають, куди звертатись.  Виїжджають не тільки мешканці регіонів, які в 2022 році захопила російська армія, але й ті, хто жив в окупації з 2014.

Був час, коли здавалось що Донецьк поступово повернеться до нормального життя, ситуація якимось мирним чином вирішиться. Або, принаймні, не буде погіршуватись. У рідному місті в Поліни було відчуття, що немає свободи пересування. Особливо воно загострилось 18 лютого 2022 року, коли почали оголошувати мобілізацію та евакуацію. В повітрі вирувало передчуття великої війни, в яку ще не всі вірили. Стало моторошно, було страшно просто вийти на вулицю.

Зараз Поліна Коссе мешкає в Естонії.

«Памятаю, я виходжу з магазину і повз мене проїжджає вантажівка з літерою «Z». Я спочатку знітилась, а потім думаю, що я мовляв в Донецьку, тут мені ця машина нічим не загрожує, але все одно всюди ці «Z». Коли ми їхали через російську територію, такого не було. В Донецьку це набагато сильніше відчувається. Коли я виходила на вулицю, то знімала кільце з пальця, щоб через мене не вийшли на мого чоловіка», — згадує Поліна.

Чимало людей вимушені залишатися в окупації не тому, що підтримують політику РФ, а разом з нею «республіки», які вона створила. А тому, що є зовнішні обставини, які не дозволяють їм виїхати. В когось це хворі батьки, в когось незадовільний стан здоров’я, відсутність грошей, щоб почати життя з нуля. Не кожен може знайти роботу в новому місці, заробити собі на житло, бути без жодної опори. В цьому плані люди, що живуть під окупацією з 2014 року, нічим не відрізняються від наших співвітчизників, до яких війна постукала в двері тільки в 2022 році.

За спостереженнями Поліни люди проросійських поглядів, які в 2014 році були дітьми та підлітками, в основному піддались впливу своїх батьків чи найближчого оточення. Серед них багато змінило свою думку про події тих часів, коли подорослішали, спробували проаналізувати ситуацію з усіх боків, дати власну оцінку війні 2014 року. А от люди старшого віку, які на той період мали проросійські погляди, як правило залишились на тих позиціях, що були.

Поліна отримує подяку від міста Нарви, як представниця «Друзів Маріуполя».

«Мені здається, в Донецьку мешкає багато людей, що чекають на повернення України. В моєму оточенні їх не залишилось, всі мої друзі звідти виїхали. Але навіть тут, працюючи в центрі «Друзі Маріуполя», я бачу, що приїжджають люди, які всі роки жили під ДНР, з чіткою проукраїнською позицією. Можливо, хтось з них її вимушений був приховувати, можливо комусь був потрібен час, щоб усвідомити. Але таких людей багато», — підсумовує Поліна.

Марія Шевчук