«Люди у Маріуполі ризикували життям, щоб подзвонити рідним та передати, що вони живі»

Журналістка з Маріуполя Тетяна Жук прокинулась 24 лютого близько п’ятої ранку. Таню розбудив хлопець зі словами: «Прокидайся, він почав війну.» Імені не прозвучало, однак було відразу зрозуміло, що мова йде про Путіна. Маріуполь одним з перших прийняв на себе удар, його оборона стала однією з найгероїчніших та найтрагічніших сторінок російсько-української війни. Але все це буде потім. Маріупольці тоді ще не усвідомлювали масштаби жаху, який їм доведеться пережити.

Перші дні війни

Першою реакцією Тетяни була думка: «Не може такого бути». Працюючи журналісткою, вона багато писала про тему ймовірної війни і більшість експертів схилялись до думки, що нічого не буде. Дівчина за кілька днів до вторгнення поїхала до лікарні, здала кров на донорство, трохи раніше віднесла одяг до гуманітарного штабу. Таким чином, зберігалась ілюзія контролю. Все робилося про всяк випадок, до кінця не вірилось, що буде війна.

«Коли я вийшла на кухню зробити кави, то почула перші вибухи. У Маріуполі періодично було чути «бахи», через близькість бойових дій, але вони були віддалені. А тут, прямо в центрі міста, було дуже гучно. І я зрозуміла що так, справа дуже серйозна. Паралельно читала телеграм-канали, інформація звідусюди неслась просто жахлива. Що росіяни перетнули кордон то в одному місці, то в іншому. Згодом стало трохи краще, бо ми бачили, що наші почали відбиватись. За рахунок цих маленьких перемог, промінців хороших новин, ми жили. Здавалося, що не все так погано, що наша армія дає гідну відсіч. В принципі, так і було певний час», – ділиться спогадами Таня.

В перші дні вторгнення у них, в центральному районі, були стабільно і вода, і світло, і зв’язок. Вперше світло вимкнули першого березня. Але це було недовго, на кілька годин. Його потім полагодили, однак наступного дня, другого березня, близько одинадцятої дня, світло вимкнулось назавжди. Але це стало зрозуміло тільки потім. Момент виключення сприйняла спокійно, думала що світло з’явиться, все буде нормально. Разом зі світлом зникла і вода, але були запаси, то теж особливо переживань не було.

Поки був зв’язок, Таня продовжувала працювати. Фото з особистого архіву героїні.

Зв’язок зникав поступово, четвертого березня вночі ще можна було подзвонити тим же колегам до Києва. Однак за кілька днів, орієнтовно шостого чи сьомого березня, зв’язок зник остаточно. Деякі люди й потім знаходили способи сконтактувати із зовнішнім світом, але це було вкрай складно. До Тані з хлопцем приходили друзі, які казали що бачили десь хороші новини, що готується прорив до Маріуполя. Тоді їм здавалось, що все ще не так погано. Всі жили в інформаційному вакуумі і єдине, що лишалось, сподіватися на краще.

«В якийсь момент здавалось, що гупати стало менше, була надія, що йдуть якісь перемовини. Коли чула звуки авіації, була думка, що це наша, а не ворожа. Але треба зазначити, що я була людиною без зв’язку із зовнішнім світом. Люди у Маріуполі ризикували життям, щоб подзвонити рідним та передати, що вони живі. Буквально пару разів вдалось зв’язатись з колегою, щоб дізнатись про новини міста. Я дуже пізно усвідомила те, що мені й так давно вже всі казали. Що Маріуполь в оточенні і що прорвати його буде вкрай важко, майже нереально, треба буде покласти великі сили», – розповідає Таня.

Підвальні хроніки

Дев’ятого березня Тетяна зі своїм хлопцем спустилися до підвалу. Його склад був неоднорідним, люди то приходили, то йшли. Хтось одну ніч ночував, наступну залишався вдома. Але вона та багато людей «прописалися» там на постійно. Перший час Таня з хлопцем виходили на вулицю, подекуди навіть сиділи в квартирі. А потім стало страшно знаходитись вдома. Здавалось, що прилетить щось обов’язково, бо вибухи були постійними, поруч горіли будинки. Серйозність всієї ситуації Таня усвідомила десь у середині березня, як і те, що сподіватись чогось хорошого не варто.

Спершу Таня зі своїм хлопцем перечікували обстріли в коридорі. Фото з особистого архіву героїні.

Обстріли до їх району наближалися. На той момент вони з хлопцем жили в підвалі, де кожну ніч стабільно прокидались від того, що будинок просто хитався. Люди лежали штабелями один біля одного і в тій темряві діти плакали, дорослі молилися. За словами Тані, це був суцільний жах, в якому ти постійно знаходишся. Коли постійно думаєш про те, що будинок от-от завалиться. Ставало зрозумілим, що краще не буде,а буде тільки гірше, адже ворог наближається до них. Окупація була гіршою за обстріли.

«Найстрашнішим був момент, коли я сиділа в підвалі та пішла чутка, що сьогодні буде зачистка нашого району. Це означало, що росіяни вже ведуть бої в нашому дворі, що не треба виходити, бо гарантовано схопиш кулю або щось таке. Ми сховалися в підвал і просто чули, як автоматні черги наближаються до нас. А потім я почула російську мову з сильним російським акцентом. Я спочатку не зрозуміла, хто це. Стукали в двері, я сиділа поруч з сусідкою, в неї так тремтіли ноги, що її тремор мені передався. Зрештою, до підвалу зайшов російський солдат. Вони шукали «азовців». Зайшов, все перевірив, пішов. І зрозуміла що ось вона, окупація», – говорить Таня.

П’ятнадцятого та шістнадцятого березня люди масово почали виїжджати з Маріуполя, були чутки про зелений коридор. Але фактично, маріупольці поїхали просто на свій страх та ризик. Вирішили, що досить знаходитись у пастці, й просто рвонули. Після цих чисел у підвалі сформувався сталий склад жителів. Вони скооперувалися, почали розподіляти між собою ролі. Біля входу в підвал зробили імпровізовану піч, де по черзі готували на всіх. Вирішили невигідно, щоб кожна родина готувала окремо. Адже це займає час та витрачає дрова.

Атмосфера маріупольського підвалу. Фото з особистого архіву героїні.

Люди приносили з хат, все що було: овочі, крупи, картоплю, м’ясо. Кожен ранок починався однаково: жінки чистили овочі та щось варили на вогнищі. Чоловіки йшли за водою, дровами, або по продукти до магазинів, які ще не були повністю розграбовані. Постійно був якийсь рух, а от розваг особливо не було. Книги було читати неможливо, телефони розряджені, на вулиці неможливо знаходитись, бо гупає кожну секунду. Стало зрозумілим, що треба виїжджати.

«Мій хлопець пішки пройшов до околиці міста, щоб дізнатись інформацію про виїзд. В обидва кінці він подолав дванадцять кілометрів. В мирний час це відносно невелика відстань, яку можна спокійно подолати за кілька годин. Але не в той час, коли звідкись прилетіти може. До того ж, є комендантська година, а вийшов він не так вже й рано. Плюс людей ще зупиняють на кожному перехресті перевіряють, що теж займає час. Якщо б він не повернувся до комендантської години, то не знаю, що там було б», – зазначає Таня.

Найщасливіший день

Хлопцеві Тетяни вдалось дізнатись, як можна виїхати з міста. Пара домовилась з сусідом, який підвіз їх до околиць, де зупинявся автобус, що їхав з Маріуполя. Він був помічений буквою Z. Таня каже, що в бус огидно і водночас страшно було сідати. Думала, якщо десь є українські військові, побачать «зетку», вистрілять і звинувачувати їх в чомусь буде складно. Дівчина була нажахана, що цивільний транспорт розмальовують такою символікою, але іншого варіанту виїхати не було. Так вони опинились в селищі Нікольське.

Таня одразу після виїзду з Маріуполя. Фото з особистого архіву героїні.

«Я не пам’ятаю, чи було там світло, але життя тривало. Всі будинки були цілі, люди ходять спокійно, говорять між собою. А тут ми брудні, відмитися холодною водою навіть з милом було нереально. Я була в шоці від того, що там життя триває. Через якийсь час дістались Бердянську. Основна проблема була в тому, щоб пройти фільтрацію. Перевіряють минуле, телефон, твої документи, чим ти займався. Зрозуміло, що мені фільтрацію ніяк не можна було проходити, бо це небезпечно. Мені мої колеги допомогли знайти водія, який повіз нас. Він з кимось домовився, комусь дав хабар, зрештою, фільтрацію ми не проходили,» – каже Таня.

З самої окупації вдалось виїхати тільки двадцятого квітня. Як згадує дівчина, день був дуже сонячний, вони їхали, їх пропускали на всіх блокпостах. На останньому зупинили, казали, що йдуть бої, проїзд заборонений, хоча звуків боїв чути не було. Зрештою, виявилось, що військові хотіли хабара в триста доларів. При тому що вони знали, що люди їдуть з Маріуполя, втративши все матеріальне. У молодої пари з собою таких грошей не було, та й якби навіть були, росіянам валюту давати не збирались.

«Коли ми пройшли останній блокпост і водій каже: «Далі тільки Україна» я не вірила, що це можливо. . Після стількох днів окупації, жаху. Останньою перепоною були міни на дорозі. Наш водій об’їжджає їх, а я думаю: «Ну якщо вже тут помремо, це буде абсурд». І тут вже наш блокпост, де стоять наші військові. Я чую від них українську мову, плачу, і розумію, що це найщасливіший день мого життя. Російські військові нас питали, чому ми так рвемося до Запоріжжя, чого нам тут не вистачає. Але вони чужинці, їм ніколи не зрозуміти, як тут і чому. Погрожували, що Запоріжжя буде як другий Маріуполь», – згадує Таня.

Тетяна з хлопцем в Запоріжжі не затримались та поїхали на захід країни, до Львова. Там їм, як медійникам, допоміг «Львівський медіафорум». Спочатку пару поселили в шелтер: ще нещодавно вони спали у підвалі, а тут вже на ліжках. Також їм допомогли знайти квартиру, кілька місяців сплачували за неї. Це дало сильну підтримку, допомогло згадати цивілізоване життя. У Маріуполі було так: якщо бачиш їжу, значить, вона безкоштовна. А тут було дивно знову користуватись гарячою водою, замовляти доставку їжі, ходити в кафе.

Таня хоче повернутися до Маріуполя, але тільки тоді, коли він буде під українським прапором. І якщо поруч не буде РФ: їй страшно жити будь-де, де поруч є російський кордон. Вона розуміє, це буде вже не те місто, яке було до війни і навіть не те, з якого вона виїжджала. Адже багато будівель окупанти знесли після того, як взяли під контроль місто. Таня бачить фото добре знайомих місць — та не впізнає їх. За словами дівчини, Маріуполь не впізнають навіть люди, які нікуди не виїжджали.

Марія Шевчук