Маріам Мартіросян більшу частину життя прожила у Вірменії, громадянкою якої вона є. Дівчині зараз двадцять один рік, шість з яких її пов’язує з українським Харковом З семи до десяти років Маріам тут ходила до школи, потім повернулась до Вірменії, а пізніше знову приїхала до Харкова, в якому до повномасштабного вторгнення прожила три роки.
Дівчина вивчила українську, вступила до університету імені Каразіна, мала роботу, друзів. Подальше майбутнє планувала пов’язати з Україною, отримати громадянство, будувати своє життя у Харкові, який за всі роки став їй рідним. Однак ці плани були зруйновані 24 лютого, після нападу російської армії.
«Це був будній день, мені зранку треба було вставати на роботу. Коли о п’ятій годині ранку почався якийсь гамір, звуки, я спала, мені було байдуже. Думала: “Господи, хто салюти додумався запускати з самого ранку, дайте мені поспати, мені за дві години на роботу вставати”. Але після чергового вибуху зацікавилась, а що все таки відбувається? Залізла в повідомлення у телефоні, мої увімкнули телевізор, і всюди говорилось про “початок спецоперації”. Тоді я навіть не розуміла, що це щось серйозне», – згадує страшний лютневий день Маріам.
В Харкові стало залишатися небезпечно і сусід запропонував родині Маріам поїхати до залізниці. Він відправляв свою маму поїздом до Львова і запропонував підвести кількох осіб. А людей в сім’ї шестеро і всі не вміщувались. Чоловіки стали зупиняти автівки, голосувати, щоб хтось їх забрав до вокзалу. Десь за три тисячі гривень дядько та вітчим Маріам спіймали машину, щоб дістатись вокзалу. А сама дівчина з мамою, бабусею та сестрою поїхали з сусідом.
Першого березня вся велика родина виїхала з Харкова. Дорогою вони бачили декілька танків, які проїжджали поруч. Було страшно, люди не знали , чиї це танки були. Коли їхали до залізниці, десь поруч впала ракета. А пізінше ще одна ракета впала на теплотрасу. Було гучно, в Маріам від обстрілів постраждали знайомі. Порятунок родина дівчини знайшла в евакуаційному потязі. Вона досі дивується, як всім вдалось витримати цю складну подорож в нікуди.
«Це був жах, бо людей було дуже багато. Всі кричать, всі плачуть, хтось молиться, просто якийсь хаос. Люди спали та сиділи на підлозі. Купе було розраховане на чотирьох осіб, але там вміщувалось шість, сім, а подекуди вісім. Хтось лежав на підлозі, десь розмістились по декілька людей на полиці. Я не знаю, як ми доїхали. Над нами літав винищувач, я не знаю чий, наш чи російський. Нам наказали лежати на підлозі та максимально не рухатись. Їхали в повній темряві, без світла. Дорога до Львова зайняла більше доби. Там людей вже було набагато більше, ніж в Харкові», – розповідає Маріам.
Люди з усієї України приїжджали до західних регіонів, шукаючи безпечнішого місця. Дівчина згадує, що черга за квитками була просто шаленою. Від вокзалу вона виходила прямо на вулицю і стало зрозумілим, що нікуди звідси далеко не поїхати. В цей час їм додзвонилась двоюрідна сестра матері, яка вже давно живе у Франції, і запропонувала допомогу. Жінка сказала родичам, що якщо вони зможуть виїхати до Польщі, то з неї буде простіше дістатись Франції. Обіцяла прийняти, казала, що тут гарна програма захисту жителів України.
З усієї сім’ї тільки сестра Маріам має громадянство України, всі інші жили з посвідкою на постійне проживання (яка теж дає право на тимчасовий прихисток в країнах ЄС). Тоді родина вирішила, що у Львові не залишиться. Тут не було житла, а якщо було, то за захмарними цінами. Вони вирішили поїхати автобусом до Жешува, а звідси рухатись в бік Франції. На цьому шляху їм зустрілось багато людей і, на жаль, не всі з них відрізнялись чесністю та порядністю.
«Ми вже потім дізнались, що волонтерські автобуси були безкоштовними, а з нас взяли з кожного по дві тисячі гривень — загалом дванадцять тисяч на всіх. І при цьому, автобус далі права їхати не мав, а залишив нас біля кордону. Там теж був жах: людей стільки, що уявити не можна. Люди, з якими ми говорили, казали, що стоять в черзі по сім годин. Деякі й добу були. Особисто ми були біля пропускного пункту близько шістнадцятої години дня, а пройшли кордон о другій годині ночі. Ми би нікуди не доїхали, якщо б з того боку не стояли польські волонтери, які абсолютно безкоштовно довезли нас до Жешува,» – ділиться досвідом евакуації Маріам.
В Польщі волонтери допомагали людям на кожному кроці. З житлом, їжею, пропонували завести до Кракова, Варшави, інших міст, питали чи є родичі, готові приймати. Коли Маріам приїхала до волонтерського пункту, там було близько трьохсот людей. І кожну годину доїжджали автобуси з українцями. Звідси їхали автобуси польськими містами, іншими країнами Євросоюзу. Дівчина з родиною на чекали автобус до Парижу, їм сказали, що його не буде, можна доїхати до Кракова і там вже дістатися власним коштом.
На одну людину квиток вартував 160 євро, таких грошей у великої родини на той момент не було. Тітка з Франції перекинула гроші на картку і Маріам придбала родині квитки. На питання чи не розглядали вони можливість повернутися до Вірменії, Маріам каже, що це був не варіант. В той момент там теж була війна з Азербайджаном через Нагорний Карабах. Дівчина каже, що якби довелось обирати між Вірменією та Україною, вона б залишилась в Україні.
«Ніяких переваг у Франції перед Україною, крім соціальної допомоги, немає. В Україні я навчалася, працювала, до мене було абсолютно нормальне ставлення в усіх ситуаціях. Тут абсолютний шовінізм, люди не розмовляють англійською навіть ті, хто знає її. Я планувала, і досі планую, що візьму громадянство України. Мені подобається менталітет, мені подобаються люди, подобається усе. Коли виїжджали зі Львова, в мене була істерика, я нікуди не хотіла їхати. Казала, що мені не потрібна ваша Франція, я не хочу там жити», – вважає Маріам.
Зараз її родина живе в місті Аркашон. Спочатку вони приїхали в Бордо, де жила родичка, потім звернулися до центру біженців за тимчасовим захистом, їм допомогли знайти житло. У Франції, на відміну від польських міст, Маріам волонтерів не зустріла. Ніхто не розмовляв англійською, доводилось самостійно шукати інформацію, як і куди їхати. Люди просто не хотіли нічого пояснювати і допомагати. Чого так було, дівчина не розуміє. Може, з довгої дороги вона виглядала, як бездомна, чи були інші причин.
Дівчина зауважує, що якщо порівняти Францію та Польщу з точки зору волонтерства та допомоги українцям, то тут набагато менший людський фактор, ніж в Польщі, однак набагато більша соціальна допомога. Люди не так гарно ставляться до українців, але сильніша фінансова підтримка. В туристичному регіоні, де живе Маріам, майже всі місцеві регулярно отримують допомогу з безробіття. Якщо, наприклад, людина працює сезон, виплати зупиняють, а коли залишається без роботи, то знову поновлюють.
«Зараз я працюю в готелі, на кухні. Графік в мене до двох годин дня. Потім я вільна і йду вчитися на IT-курси. За них сплачую сама, весь курс на чотири місяці вартує 800 євро. Французи мені не сподобались з самого початку і за цей рік моє ставлення до них не змінилось. В мене є досвід переїзду до іншої держави, але у Франції я не відчуваю себе так, як в Україні. Я ніяк не адаптувалась, і те що я тут працюю, так через те, щоб мати нормальний рівень життя. Виплати в 400 євро для цієї країни дуже маленька сума, життя дороге, на ці гроші не проживеш», – підсумовує Маріам.
Вона розуміє, що до Харкова повертатися небезпечно. Але коли війна закінчиться, дівчина хоче приїхати назад. Однак якщо не буде роботи, якщо економічна ситуація буде несприятливою й вона не зможе забезпечити собі належний рівень життя, то буде шукати роботу в іншій країні Євросоюзу, але не у Франції. За її переконанням, тут немає життя, люди, яких вона зустріла, не амбітні. Місцеві жителі за стабільність, просто живуть і нічого не прагнуть. Для тих, хто розділяє такі цінності, Франція може видатись ідеальною. Проте Маріам так жити не хоче.
Марія Шевчук
