Від дитячого садка до дорослого життя: шлях звільнення від гендерних стереотипів

З Анатолієм Хоміком, директором Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, ми познайомилися під час семінару  щодо розширення доступу до допомоги маргіналізованих жінок, які постраждали від насильства. На цьому заході, який провела Всеукраїнська благодійна організація «Конвіктус Україна», він виявився єдиним чоловіком, всі інші – жінки. На жаль, це відображає  реальність: серед тих, хто займається проблемами протидії ґендерному та домашньому насильству,  переважна більшість — жінки.  Багато в чому це пов’язано з розповсюдженими  стереотипами: не «чоловіча» це справа. 

Пан Анатолій  — яскравий приклад, як чоловік може  не просто  свідомо позбутись власних стереотипів, але й активно допомагати іншим у цьому складному процесі. У тому числі —  власним прикладом успішної діяльності у такій надзвичайно складній сфері як  профілактика домашнього та гендерно-орієнтованого насильства, допомога  жінкам, які опинилися  у кризовій  ситуації.

Його історія тим більш повчальна, що зростав хлопець в  суспільній атмосфері, де панує  стереотипне мислення.

— Із гендерними стереотипами ми стикаємося  у житті фактично з перших свідомих кроків, — каже пан Анатолій. —  Маю підозру, що усі, хто  виховувався у дитячому садку, пам’ятають, як їм казали виховательки: «Як ти можеш плакати – ти ж хлопчик!», «Чому ти скаржишся, хіба ти дівчинка?!» — цей перелік можна довго продовжувати. Тобто вже змалку нас привчали до того, що хлопці не мають права на емоції, бо вони сильні, мужні, витривалі. Звичайно, то добрі якості,  але погано, що їх суспільство нав’язує дитині, фактично не залишаючи права вибору.    


   А. Холмік завжди налаштований на діалог.

Прихід до  школи майже нічого у цьому відношенні не змінив. І там фактично культивувалося (та й досі культивується) поділ на «сильну» та «слабку» стать. Така біполярна річ, як сильний агресивний чоловік, а  слабка і покірна  жінка — дуже стійка система не лише з історичних та соціально-економічних причин. 

Багато в чому, вважає Анатолій Хомік, це пов’язано з гендерним дисбалансом у сфері виховання, коли у дитсадку практично немає вихователів-чоловіків, у школі вчителюють переважно жінки, і лише в університеті чи академії гендерний баланс якось стабілізується, хоча і там чоловіки займають переважно «верхні поверхи» — керують кафедрами, лабораторіями, вишами…   Тобто на всіх стадіях дорослішання у дитини (хлопчик чи дівчинка – немає значення) виробляється стереотип, що чоловік – «головніший».

Щастя нашого героя полягає у тому, що його батьки були рідкісним виключенням. У сімействі, де зростав Анатолій,  не було типового для більшості інших  поділу на «чоловічу» та «жіночу» роботу, а батько взагалі дуже любив куховарити. Власне тоді, можна сказати, і було закладено підвалини його   нинішнього ставлення до ґендерних стереотипів. 

Як курйоз пан Анатолій  пригадує початок свого сімейного життя.

— Коли я одружився, то одразу почав допомагати дружині вести домашнє хазяйство. І от якось  це побачили її бабуся. Вона була в шоці,  та почала сварити свою онуку,  мовляв, так не прийнято, щоб чоловік мив посуд. Але що в цьому поганого?! Втім, з часом до такого розподілу обов’язків у нашому домі всі звикли. Тепер своїх друзів та знайомих я теж заохочую допомагати жінкам;  звичайно, не одразу вдається переконати, проте поступово починають розуміти  важливість такого підходу до сімейного життям – простіше жити, менше приводів для сварок тощо. 

З учнями та колегами.

 Важливим кроком на шляху звільнення від стереотипів стало рішення отримати «непрестижну» і нібито  «жіночу» спеціальність «соціальний педагог-психолог». Справді, на цій  спеціалізації він був чи не єдиним хлопцем,   але саме тоді зрозумів, наскільки  важливо, коли колектив ґендерно  збалансований. Бо зникає  фактор «іншої статі», усі працюють на рівних, і кожну людину оцінюють  — перш за все —  за професійним рівнем та здобутками.   До речі, саме так формує свій колектив  директор Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги.

Центр, яким керує пан Анатолій,  надає тимчасовий притулок жертвам насильства в сім’ї,  забезпечує їм тримісячне проживання  безкоштовно з повним комплексом  соціально-побутових послуг (відновлення документів, виплат тощо). Протягом року 120-130 жінок, що мешкають  в області,  звертаються до цього закладу за допомогою; переважно, це матері з дітьми, котрі потерпають від насильства в сім’ї.

Працювати з такими сім’ями взагалі складно, а найскладніше, коли мова йде про  сексуальне насильство у сім’ї. Тут особливо заважає і досі широко  розповсюджений стереотип про «виконання подружнього обов’язку.

 — Коли в Україні прийняли зміни до закону та з’явилося формулювання «за обов’язковою згодою», —  каже пан Анатолій, —  це привернуло увагу суспільства до теми сексуального насильства, але зараз про це знову забули і ми продовжуємо мати згвалтування у сім’ях, коли обидві сторони не вважають  це  насильством аж доти, доки воно  не стає нестерпним.

Показовою є ситуація щодо проблем з ідентифікацією насильства серед представників силових структур.

— Я проводив тренінг для офіцерів поліції і запитав хлопців: хто із вас звернеться по допомогу, якщо ваша дружина буде вчиняти насильство, наприклад, погрожуватиме вам ножем?! Із 40 осіб підняли руки лише декілька.  Інші  відповіли, що намагатимуться самостійно вирішити конфлікт. Ось це, до речі, результат виховання чоловіків, що їм треба бути сильними і самим  вирішувати всі проблеми, —  констатує Анатолій Хомік.

Обмін досвідом — важлива частина життя соціальрних педагогів-психологів.

 Цей стереотип  часто призводить до того, що врешті чоловіки починають поводити себе вкрай агресивно, з використанням фізичної сили, хоча  ще на самому початку конфлікту можна було зателефонувати на гарячу лінію чи звернутися до психолога.

Додають проблем із ґендерними  стереотипами також фільми, серіали  та розважальні шоу, особливо  ті, де чоловік має обрати одну з кількох жінок.   

— Через  такі сюжети у людей, особливо молодих, створюють враження, що успішний і багатий чоловік має право вибору, а жінка  повинна шукати багатого,   думати виключно про матеріальне, а не про свої власні почуття.  Тож потім ми маємо стільки викривлених стосунків та зламаних доль, хоча виглядає все в телевізорі дуже гарно, — вважає пан Анатолій. 

Втім, вважає наш герой, усі  стереотипи, в тому числі, і гендерні, можна подолати, хоча, звісно, це потребує великих зусиль з просвітницької роботи у школах та вишах,  створення відповідного роз’яснювального контенту, демонстрації реальних історій тощо.


Емблема  Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги

Сам Анатолій Хомік активно  займається відповідною роботою не лише як  директор Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, але і як людина,  яка зуміла позбутися  стереотипних уявлень. На його думку, це необхідна умова для викорінення домашнього насильства. Бо там, де люди поважать одне одного, панують мир і злагода.

  1.  Розпочати  змінювати свої погляди та поведінку варто з з найпростішого: наприклад,  вести домашнє   господарство без поділу на жіночу та чоловічу роботу. Хто має  вільний час, той і готує їжу, або прибирає кімнату, або  проводить час з дітьми тощо.
  2. Корисно  отримати більше інформації про гендерну рівність, адже більшість чоловіків взагалі не мають поняття, що «воно» таке. Асоціюють це поняття із фемінізмом чи  «нетрадиційною сексуальною орієнтацією». Тож, треба зрозуміти,  яка саме поведінка відноситься до насильства в сім’ї, та протидіяти будь-яким подібним проявам.

3. Поважати одне одного,  розуміти важливість задоволення потреб іншої  людини.   

4. Навчитися домовлятися,  жити за правилами, які приймаються спільно усіма членами сім’ї.

5. Власним прикладом привчати своїх дітей щодо рівних прав та можливостей обох статей.

І ще одна порада: не відкладати  на майбутнє те,  що можна зробити вже зараз, прямо цієї хвилини. 

Підготувала Наталія КРАВЧУК.