Українські медіа добре знайомі із самоцензурою під час повномасштабної війни. Щоб виміряти її масштаб, у січні 2026 року Інститут масової інформації провів опитування серед 193 медійників з усіх регіонів країни. Результати показали несподіване: п’ятий рік війни змінює журналістів зсередини. Виснаження і адаптація до затяжної кризи витісняють старі мотиви — страх політичних чи юридичних наслідків.
Одеські медіа не стали винятком. Постійні обстріли, кадрова криза і фінансове виснаження зробили своє: редакції навчились уникати конфлікту раніше, ніж він виникає. Не через наказ зверху, а через внутрішнє відчуття, що певні теми краще не чіпати. Що саме залишається поза кадром і чому — розбирались на прикладі одеських видань та різноманітних досліджень.
Цензор без обличчя
Щоб зрозуміти, як змінився цей страх, достатньо порівняти два зрізи. У 2023 році, за даними ZMINA, журналісти головними причинами самоцензури називали страх втратити роботу (74%) і тиск власника ЗМІ (55%). Минуло два роки — і картина перевернулась. Дослідження ІМІ на початку 2026 року показує, що головними викликами для журналістів стали хронічне виснаження і постійний стрес.
Інфографіка: Інститут масової інформації
До цього додається ще один тиск — з боку аудиторії. Під час дискусії «Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни» експерти дійшли думки, що саме страх хейту тепер стримує редакційні рішення більше, ніж будь-яке втручання ззовні.
А конфлікт майже гарантований. За даними “Української правди”, 46% українців у другій половині 2025 року свідомо уникали новин про війну — хоча саме воєнна тематика залишається найзатребуванішою. Виходить замкнене коло: читач хоче знати більше і водночас критикує кількість чутливої інформації.
Під час роботи над цим оглядом, опитані регіональним представником ІМІ в Одеській області медійники зійшлися на тому, що наразі цей механізм самоцензури надзвичайно стійкий через невидимість: немає конкретного “дзвінка зверху” від ОВА чи мерії, також відсутній тиск рекламодавця. Є тільки внутрішній голос, який підказує “не зараз”.
“Якщо в Одесі день жалоби, а у нас є дуже класний позитивний матеріал, ми його в цей день не видамо, тому що розуміємо. Ми навчилися трохи передбачати суспільні настрої й розуміти, що доречно публікувати, а що ні. Навіть якщо ми дуже хочемо й все вже готово”, — зазначає шеф-редакторка “Суспільне Одеса” Олена Голда.
“Ми щодня вирішуємо, де проходить межа між суспільно важливою інформацією та тим, що може зашкодити безпеці людей чи спричинити зайву паніку. Також впливає загальна атмосфера війни: високий рівень емоційності суспільства, чутливість окремих тем, реакції аудиторії в соцмережах”, — підкреслює головна редакторка Odessa Online Віталіна Пухир.
Що залишається поза кадром
Але що саме замовчують? Програмний директор “Детектор медіа” Вадим Міський називає три теми, яких медіа уникають найчастіше: мобілізація, демобілізація і сім’ї зниклих безвісти. Цифри підтверджують: згідно із моніторингом УЦБС наприкінці 2025 року кількість згадок про мобілізацію і ТЦК в українському інформаційному полі впала на 24%. І це попри те, що суспільна напруга навколо теми сягнула піку.
Медіа Одеської області вже змінили інформаційне поле. Моніторинг ІМІ місцевих медіа у 2025 році показав, що більшість матеріалів про владу будується на офіційних коментарях і пресрелізах. Хто наважується на критику, здебільшого спирається на анонімні джерела. А самі журналісти відверто казали, що писати про корупцію стає все складніше, оскільки людей важко здивувати чи зацікавити. Відповідно “недостатньо велика корупція” просто залишається поза увагою медіа та суспільства.
Новина про виділення коштів на реконструкцію 11 засекречених об’єктів. Скрин: “Думська”
“Зараз професійна обережність є нормальною складовою нашої роботи. Але коли медіа починає уникати важливих тем через страх реакції чи конфліктів, це негативно впливає і на журналістів, і на якість матеріалів”, — зауважує Віталіна Пухир.
Як це працює зсередини
Варто зазначити, що не всяке мовчання — це страх. Шеф-редакторка “Суспільне Одеса” Олена Голда розрізняє кілька рівнів самоцензури, і вважає деякі з них необхідними: етичний (не показувати обличчя підозрюваних до вироку, не травмувати повторно жертв злочинів), ситуативний (враховувати суспільні настрої в день жалоби) і безпековий.
“Ми дуже часто спілкуємося з військовослужбовцями, які повернулися з російського полону. Вони розповідають одночасно жахливі й дуже цікаві речі, і нам як журналістам дуже хочеться дати глядачам щось нове. Але ми розуміємо, що ті подробиці, якими поділився з нами військовий, можуть зашкодити тим, хто досі перебуває в полоні. І таким чином ми прибираємо частину текста”, — каже Олена Голда.
Інтерв’ю з військовим, що повернувся з полону.Скрин: “Суспільне Одеса”
Головний редактор “Інтент” Валерій Болган був коротший і мав протилежну думку:. “Якщо самоцензурування і є — то виключно з питань безпеки та оборони, але максимально рідко. На команду майже не впливає. Ну, якщо не вважати самоцензурою стандарт”, — вважає головний редактор “Інтенту”.
Місце не буває порожнім
Поки одеські редакції добровільно ігнорують чутливі теми, критичний вакуум охоче заповнюють анонімні телеграм-канали. Це ніша, в якій журналісти програють у швидкості. “Детектор медіа” описував проблему того, що онлайн-видання Одеси змушені боротися за читача, якого відтягують канали без жодних редакційних стандартів, а деякі з них взагалі модеруються з країни-агресора.
За повідомленням Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, два телеграм-канали, які називають себе “одеськими”, мають причетність до спецслужб росії: це “Типичная Одесса” та “Одесский фраер”.
Це, мабуть, один з найбільших наслідків самоцензури: розмови про суперечливі теми не зникли, вони перейшли туди, де немає ані перевірки, ані стандартів.
Маргарита Юзяк, Павло Колотвін, регіональний представник Інституту масової інформації в Одеській області
Photo by Gama. Films on Unsplash
