Брюссельські записки, або євроатлантична перспектива Чорноморського регіону

Сьогодні в нашій країні точиться війна. Хай від реальних бойових дій потерпають тільки  східні території проте все, що там відбувається, лишає свій слід на мирному житті. П’ять років тому Україні довелось фактично відновити свою армію з нуля. Завдяки зусиллям волонтерів та небайдужих громадян вдалося втримати частину територій, на які зазіхав агресор. І в цей час в Україні почали вестися розмови про те, що ми потребуємо міжнародної підтримки й не можемо самостійно протистояти ворогу. І що якби ми були б з Європейським Союзом чи, принаймні, з НАТО, на нас ніколи б не напали. Але чи справді це так? Щоб отримати відповіді на ці питання, я разом з групою українських журналістів полетіла до Бельгії. В рамках візиту ми навідали штаб-квартиру НАТО в Брюсселі та поспілкувались з людьми, які допомогли краще поглянути на євроатлантичну перспективу України.

«Зустрічаючись зі студентами та викладачами українських військових навчальних закладів ми бачимо їх сильне прагнення перейти на євроатлантичний рівень. Якби Україна була б членом НАТО, малоймовірно, що Росія б  почала це вторгнення. А якби почала, ми б мали повне право звернутись до 5-ї статті, що розцінює напад на країну-учасницю НАТО як напад на весь блок. Цю статтю вже використовували після терактів 11 вересня в США, і це була ініціатива не Сполучених Штатів, а інших членів Північноатлантичного альянсу. Це не значить, що абсолютно всі країни доклали б однакових зусиль , але підтримка однозначно була б», — вважає штабний офіцер Головного управління військового партнерства Стратегічних командувань НАТО Алісса Вуд.

Україна сьогодні не має одностайної протекції всіх країн-членів НАТО. Нас, з одного боку, всі готові підтримати добрим словом, з іншого – немає активних дій. Якщо десь і йде поглиблена співпраця, то тільки на рівні окремих учасниць блоку. Наприклад, країни Балтії, Велика Британія чи США активно співпрацюють з нашими військовими, присилають на навчання своїх інструкторів. А от держави на кшталт Німеччини та Нідерландів уникають активної співпраці, побоюючись загострення стосунків з Російською Федерацією. Однак ніхто на офіційному рівні не заперечує, що це держава-агресор, яка активно сприяла конфлікту на сході України. Тому зараз виникла потреба посилення контролю на кордонах з Росією.

Особлива роль тут відведена Чорноморському регіонові, який є стратегічно важливою територією для НАТО. Не кажучи вже про те, що будь-які військові дії поблизу кордонів Європи чинять негативний вплив на її бізнес-обстановку. Україна ж, в свою чергу, намагається стати ближчою до Європейського Союзу та трансатлантичних партнерів. Південні області нашої держави мають багато перспектив для розвитку, в них зацікавлені як закордонні бізнесмени, так і пересічні туристи, що приїжджають до України. Тому всім партнерам варто впровадити багато спільних реформ, дбаючи про безпеку Чорного моря.

«НАТО з 2016 року допомагає нам у відновленні військово-морських сил. Адже Україна, після захоплення Криму, об’єктивно не здатна самостійно захистити своє узбережжя. Союзники ухвалили план безпеки, що включає в себе внутрішні заходи та різноманітні види допомоги. Чорноморський регіон дуже важливий для НАТО, адже три країни-учасниці (Туреччина, Румунія та Болгарія) розташовані саме тут. Хоча враховуючи специфіку проливів, Туреччина боїться наявності кораблів інших держав в цьому регіоні й намагається контролювати ситуацію самостійно. Але загалом, представники НАТО перебувають в акваторії Чорного моря 120 днів на рік, гарантуючи безпеку та відпрацьовуючи різні елементи», — зазначає т.в.о. Місії України при НАТО Олексій Селін.

Експерти НАТО високо оцінюють підготовку нашої армії та бойовий дух військовий. Зважаючи на ті ресурси, що має Україна зараз, вона використовує їх на максимум. Звісно, ці ресурси не такі як в держав Північноатлантичного Альянсу, але навіть за цих умов нам є чим поділитись. Наприклад, арсенал України в основному складається з військової радянської техніки,  нашим офіцерам відомі їхні сильні та слабкі місця. Також в останні п’ять років українські військові здобули серйозний бойовий досвід за реальних умов, якими можуть ділитися зі своїми закордонними колегами. Тому при спільних операціях та навчаннях питання «Хто в кого навчається?» досить дискусійне.

«Участь в міжнародних навчаннях дає можливість Україні обмінюватись досвідом. Загалом, на території нашої держави відбувається шість міжнародних навчань. Наймасштабнішими з них є «Rapid Trident» (сухопутні військові навчання, що проходять на Яворівському полігоні у Львівській області) та «Sea Breeze», які охоплюють Чорноморський регіон. Другі більше орієнтовані на відпрацювання морського компоненту, хоча останніми роками в них активно застосовується піхота та авіація. Загалом, українські військові беруть активну участь в спільних місіях з НАТО. Всі витрати, з цим пов’язані, несе наша держава, однак взамін ми отримуємо політичні дивіденди та військовий досвід»,  — говорить старший військовий представник України при Стратегічному командуванні НАТО з операцій Ігор Лоза.

В Брюсселі схвально відгукуються про Україну, підтримують наше прагнення до євроатлантичної інтеграції та захоплюються мужністю українських військових. Однак, судячи з усього, активно нам допомагати сьогодні ніхто не збирається. З одного боку, громадяни нашої держави чітко не визначились, чи варто йти до НАТО. З іншого — Європа прагне будь-якою ціною уникнути активних військових протистоянь. Розраховувати на цілковите вирішення наших проблем за допомогою військових блоків не варто. Принаймні до того часу, поки в самій Україні не буде одностайного прагнення до відстоювання власних інтересів.

Марія Шевчук