Переселенка Юлія Гаркуша знайшла прихисток в Дніпрі, за триста кілометрів від рідного Маріуполя. Там вона працювала журналісткою на телебаченні, вела активний спосіб життя і дуже любила бути в центрі всіх подій. Після народження сина пріоритети змінились, медійниця працює в гібридному форматі й не має перспектив повернутись до активної роботи, коли дитина підросте. Десятирічний Нестор має особливості розвитку, не розмовляє, і потребує постійної уваги.
Жінка майже все життя прожила в Приазов’ї. Навіть в ті роки, коли батьки жили й працювали на півночі СРСР, маленька Юля регулярно приїжджала до бабусі, не пориваючи зв’язків з Україною. А після розпаду СРСР родина остаточно повернулась додому. І, напевно, нічого б не змусило покинути рідний дім, якби не повномасштабна війна. До якої, незважаючи на підготовку, бути готовим виявилось неможливо.
«Мій колишній чоловік, батько Нестора, подзвонив мені о п’ятій ранку та сказав: “Юля, Путін оголосив повномасштабну війну Україні. “. Я йому не повірила, сказала: “Відчепися, я сплю”, поклала слухавку і все. Однак вже десь за півтори години сама прокинулась від жахливих вибухів. При тому що в Маріуполі відчувалось напруження, я переїхала подалі від дому на лівому березі на правий. Розравхоувала на спокійнішу обстановку, а тут виявилося, що відбувається щось не те», – пояснює Юлія.
Загроза в Маріуполі відчувалась задовго до того, як пролунали перші залпи артилерії. З міста почали з’їжджатись іноземні журналісти, евакуйовувались міжнародні організації. Це було дуже схоже на події 2015 року, коли Маріуполь вперше на собі відчув подих війни. В блокаді Юлія Гаркуша та її син пробули до 19 березня, поки не вдалось вирватись з окупованого Маріуполя. В її знайомих була автівка, яка мала заправлений бак та дивом вціліла під час облоги міста. Тими днями по Маріуполю стріляли і з моря, і з землі, і з неба, майже цілодобово.
Життя під обстрілами з дитиною, яка має ментальну інвалідність, стало серйозним викликом для жінки. В Нестора почалися проблеми з гігієною, хлопчик перестав проситися в туалет, робив свої справи там, де прийдеться. В умовах, коли не було світла, води, не працювала каналізація. Російські військові тими днями увігнали маріупольців в кам’яний вік. Випрати за таких умова забруднені речі було надзвичайно складним завданням. Але вибухи та обстріли Нестор переносив досить добре: йому було до них байдуже.
«Мені довелося через все місто йти за підгузками Нестору, бо я дізналася, що є потрібні його розміру. Я коли йшла до волонтерів, побачила все, що я могла тільки побачити: розвалене місто, зруйнований центр. Тоді вже авіація дуже сильно гатила, але ще був цілий Драмтеатр. Бачила дітей без без нагляду дорослих. Мені на все життя запам’ятається, як на сходинках Морської академії сиділо двоє дітей. Їм було років десять-одинадцять, і поруч з ними сидів величезний алабай. Вони були в брудному одязі, явно дуже голодні», – згадує Юлія.
Після цього вона зрозуміла, що з міста треба виїжджати. Зв’язку не було, маріупольці дізнавались новини один від одного. Люди йшли пішки з інших районів та розповідали, де стоять танки російські, і з кожним днем таких місць в Маріуполі ставало все більше. Стало очевидним, що окупанти зовсім близько, а для Юлії, як журналістки з великим стажем роботи, лишатись в місті було небезпечно. Як і її другові, представнику міжнародної гуманітарної організації.
Вони вирвались з блокади 19 березня, зупинились селищі неподалік Маріуполя, у знайомих. Воно вже було окуповане, але не обстрілювалось. Тут було світло, вода, необхідні комунікації. Юлія планувала зробити невеликий перепочинок, перед виїздом на підконтрольну територію, а затрималась на цілий місяць. Спочатку було важко знайти перевізника, який міг провести через мінімум блокпостів, а потім потрібно було спланувати евакуацію.
«Я знала, що в мене є гроші. Мені допомагали колеги, які на той момент взагалі знаходились в Британії. Вони знайшли мені водія, який знав всі навколишні стежки та допоміг нам виїхати Окупації я боялася та боюсь більше за все. Ось навіть тут, в Дніпрі, досі боюся. Якщо почнуться якісь рухи в наш бік, будуть ознаки, що сюди можуть дійти росіяни, то я побіжу далі. Це мій найбільший страх. Нам пощастило виїхати, нас не тримали довго, бо бачили стан Нестора. Але я знаю, що так пощастило не всім,» – каже Юлія.
Водій, якого знайшли британські колеги, допоміг уникнути великої кількості перевірок. Вдалось об’їхати Мангуш, де маріупольців «фільтрували» особливо прискіпливо. Були випадки, коли їхали полями, в об’їзд, а потім доводилось різко гальмувати та розвертатись. Бо російські блокпости виринали в найнесподіваніших місцях. І хоча зовсім спілкування з росіянами уникнути не вдалось, варто було мінімізувати зустрічі з ними.
На кожному блокпості виникали питання, де неправильна відповідь могла закрити дорогу до виїзду з окупації. До Юлії, на щастя, особливо не прискіпувались: жінка називала себе домогосподаркою, яка доглядає за хворим сином. А от в телефоні друга, з яким вона виїжджала, знайшли контакти та фото іноземного журналіста. І на блокпостах його питали, звідки в нього ці дані, чи не співробітник він американської, ворожої розвідки. Той пояснював, мовляв, знає, англійську і просто супроводжував. Але в підсумку, йому теж вдалося успішно виїхати. Можливо, пожаліли через дитину, яка була поруч.
«Ми виїхали о восьмій ранку, а о восьмій вечора вже були в Запоріжжі. Виїхали швидко, але це була дуже страшна дорога, і ніхто не знав, де й коли вона для нас закінчиться. Я бачила, як на блокпостах зі своїми валізами залишаються, хлопці роздягнені до пояса. Їх просто виганяли в окоп. Я пам’ятаю, на останньому блокпості автобус зупинили дуже злі кадирівці. Вони повиганяли звідти людей, і декілька хлопців так і залишилися там стояти. Нам пощастило, ми проїхали», – говорить Юлія.
Жінка з сином приїхали в Запоріжжя, де жили близько року. А потім місто почали сильно обстрілювати, і вони перебрались далі, до Дніпра. Тут було значно спокійніше. Велике місто-мільйонник, багато міжнародних фондів, які надають підтримку. Через те, що Нестора не можна залишити самого більше ніж на п’ятнадцять хвилин, Юлія працює віддалено, з частковою зайнятістю. Левову частку її особистого сімейного доходу складають переселенські виплати та виплати за інвалідністю дитини. І, власне, ці ж гроші йдуть на оренду житла.
Крім того, Юлія працює як фізична особа-підприємець. Якщо доходів немає, її відповідальністю все одно лишається сплата єдиного соціального внеску. Причому, якби вона сама мала б інвалідність, яка обмежує роботу, це могло б стати законною причиною, щоб вона цей внесок не платила. Але якщо під опікою перебуває дитина з інвалідністю, через яку не можна працювати на повну, то ніяких податкових послаблень не передбачено.
«Якщо б не матеріальна допомога від родичів, наприклад, від бабусі Нестора, яка живе за кордоном, я не знаю, як ми б виживали. А працювати на стовідсоткове завантаження свого робочого часу я не можу. Нестору десять років, а він не говорить, не розуміє багато речей, порівняно з однолітками. За ним постійно потрібно дивитись. Він фізично здоровий і швидко бігає, я не можу його залишити самого в кімнаті хвилин на 15-20. Треба приходити, постійно контролювати, що він робить, бо він може зробити що завгодно», – розповідає жінка.
Життя матерів, які опікуються дітьми з особливостями розвитку, і до війни було складним. Багато знайомих радили і радять Юлії з сином виїхати за кордон, бо там більше можливостей отримати соціальну допомогу, починаючи від безкоштовного житла, закінчуючи соціальною підтримкою. Однак вона зізнається, що не хоче сидіти на виплатах, хоче працювати і жити в Україні. Нещодавно знайшла додаткову роботу, яка дозволяє поєднувати хай невеликий, але заробіток, і особливе материнство.
Юлія про свого сина переважно дбає сама. Батько дитини живе в Польщі як біженець та фінансово не допомагає. Він громадянин Білорусі, який через політичні переслідування не може повернутися додому. Але підтримують найближчі люди, зокрема друг, якого маленький Нестор, сам того не розуміючи, можливо, врятував від ворожого полону. В Дніпрі є міжнародні фонди, які допомагають переселенцям та людям в скрутних життєвих обставинах. На найближчих рідних розраховувати не доводиться, бо їх майже й не залишилося.
«Маму я евакуювала окремо, коли ми вже були в Запоріжжі. Я тоді взагалі не знала, чи жива вона і що з нею, бо вона залишалася на лівому березі Маріуполя, який окупували з перших днів повномасштабки. Коли з’явилась така можливість, я змогла вивезти і маму, і свого собаку, величезного бульдога вагою в п’ятдесят кілограмів . На жаль, мами не стало декілька років тому і собаки також. Але я свою місію виконала, їх врятувала», – стверджує Юлія.
Вона згадує, що коли в дитинстві жила з батьками на півночі, мама постійно хотіла повернутись додому, до рідного Приазов’я. І після більше ніж десяти років життя на чужині повернулась, бо не могла жити ніде в іншому місці. Потім, коли Маріуполь окупували, обом жінкам довелось опинитись в зовсім чужих для них містах, куди б вони за інших обставин ніколи не переїхали. Юлія Гаркуша дуже хоче повернутись в рідне місто, бо там залишились незавершені справи.
Вона каже, що за своєю натурою є, напевно, оптимісткою. Бо в ситуації, що склалася, якщо не вірити у позитивні зміни, то легко втратити будь-яку надію. А з нею і сили щось змінити в житті на краще. Юлія зазначає, що бракує соціальних нянь, щоб мати можливість працювати, платити податки й просто жити, займаючись улюбленою роботою. Причому, якщо для молодших дітей такі послуги ще можна знайти, то для дітей віку Нестора, від десяти й старше, така підтримка не передбачена.
«Мене тримає те, що я маю дбати про дитину з інвалідністю і на мені вся відповідальність. Я ж не можу його просто взяти і віддати до інтернату, це погане місце. І ще думаю, що якась внутрішня сила береться з моєї роботи. Журналістика передбачає постійне спілкування з людьми, які, так би мовити, гребуть на одній яхті. Ми всі сидимо в одному човні, маємо спільні проблеми і це розуміння тримає на плаву», – підсумовує медійниця.
Марія Шевчук
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
