До 2022 року слово «переселенець» асоціювалося з людьми, які виїхали після 2014 року з Донецької чи Луганської областей. Спочатку їм співчували, намагались допомогти, але в якийсь момент тема ВПО зникла з інформаційного простору, журналісти стали про них менше писати, та й самі люди, будуючи нове життя, воліли просто не згадувати минуле і уникали спілкування.
Після повномасштабного вторгнення географія «переселенства» охопила не тільки східні, а й північні та південні регіони України. За даними Інформаційно-обчислювального центру Міністерства соціальної політики України, станом на червень 2025 року близько 4,6 мільйонів наших співвітчизників мають статус «ВПО» .
Точну кількість людей, які зараз мешкають в Україні, підрахувати важко, але навіть за найоптимістичнішими підрахунками майже кожен десятий українець покинув свій дім через війну. Тому тема переселенців знову потребує активного висвітлення, люди в евакуації зіштовхуються з низкою проблем, які подекуди не можуть подолати.
Особливості роботи з переміщеними особами днями обговорювали в Миколаєві під час воркшопу «Посилення потенціалу місцевих медіа у висвітленні питань ВПО, повернених осіб та захисту» для ЗМІ Миколаївської та Херсонської областей. Захід був організований громадською організацією «Десяте квітня». Враховуючи географію регіону, більшість журналістів, присутніх на заході, були чи є переселенцями. Майже кожен присутній мав що розповісти.
Головний редактор газети «Вісті Снігурівщини» Ігор Новіков перші місяці повномасштабного вторгнення згадує з жахом. Снігурівка була єдиним містом в Миколаївській області, яке повністю окупували. Її захопили в перший місяць повномасштабки, а звільнили під час Херсонського контрнаступу восени 2022 року. Після цього чоловік повернувся до міста, відновив роботу видання, яке продовжує висвітлювати життя громади. А до цього отримав статус ВПО і намагався облаштуватися на новому місці.
Ігор Новіков знайшов прихисток в Одесі. Згадує, що перші півтора місяці ходив вулицями міста, як зомбі . Потім були бюрократичні складнощі, реєстрація, отримання всіх необхідних документів. І не завжди доводилось зустрічати підтримку від тих, хто через роботу мав допомагати внутрішнім переселенцям. Не всі мають розуміння, що покинути все ризикує кожен, хто зараз живе в Україні.
«Була, звісно, допомога, ми ходили за гуманітаркою. Причому ходили не для того, щоб отримати якийсь продуктовий набір, а просто щоб поспілкуватись, знайти своїх. І були такі речі, коли соціальні працівники говорили: “От понаїхали сюди в Одесу”. Розумієте? І стоїть переселенка з Бахму́ту і каже: “Та я не хотіла їхати, хай вона так поїде, втратить квартиру, все майно, і тоді казатиме такі речі”. Всім людям, які покинули рідні домівки, потрібна допомога, адаптація на певний час. І треба лояльніше ставитися до переселенців, бо зараз ним може стати кожен», – вважає Ігор Новіков.
Чоловік згадує, що спочатку не збирався нікуди їхати, бо на руках мав стареньку хвору маму. Але коли вже стало зрозумілим, що прийшли росіяни, Ігор Новіков евакуювався. Вважає, що в його випадку це було правильним рішенням, адже чимало медійників «сиділи на підвалі», потрапили в російські тюрми, або просто зникли безвісти. Людей, які залишаються в окупації, багато хто зі співвітчизників сприймає з підозрою. Українці на непідконтрольній території часто вимушені іти на співпрацю, оформлювати російські документи, щоб вижити.
Херсонка Валентина Суслова наразі очолює раду ВПО в Новій Одесі на Миколаївщині, де зараз мешкає. Її житло було зруйноване через російські обстріли, але жінка навіть в такій ситуації знаходить сили допомагати землякам евакуюватися в безпечніші місця. Нещодавно вона допомогла виїхати родині пораненого трирічного хлопчика.
Сім’я до останнього не хотіла покидати Херсон, поки не стався прямий приліт і дитина не опинилась під завалами. На щастя, малюка вдалось врятувати. Тільки після цього родина виїхала з-під обстрілів.Станом на червень 2025 року, в Новій Одесі було зареєстровано 2764 внутрішньо переміщених осіб. Близько 80 % з них виїхали з районів Миколаївщини наближених до фронту, ще 20 % прибули з інших областей.
Валентина Суслова зазначає, що більш за все переселенців турбують матеріальні проблеми. Невідомість (де жити, на що жити, як будувати своє життя) деяких людей лякає більше, ніж страх загинути. Коли люди знають, що їм допоможуть, хто саме, вони охочіше виїжджають. Але бувають й такі випадки, що не отримавши належної підтримки, переселенці повертаються в прифронтові міста та села.
«Люди не йдуть до нас ні на які майстер-класи, їх не цікавлять ні психологи, ні навчальні тренінги. А от коли оголошують видачу гуманітарки, тоді прямо черги, активність дуже хороша проявляється. Коли видача гуманітарної допомоги припиняється то все, нікому нічого не цікаво. Всі хочуть отримати щось матеріальне, і ми над цим працюємо. Ми в Новій Одесі маємо хороші стосунки з адміністрацією і разом відстоюємо інтереси переселенців. Наприклад, вдалось домовитись з благодійною організацією «Карітас», щоб замість коробок з гуманітаркою висилали гроші переселенцям на карту, 1500 гривень на людину і так протягом восьми місяців», – говорить Валентина Суслова.
З червня фінансування скоротили, і люди тепер отримують 1200 гривень на місяць, замість 1500. Грошей наразі не вистачає, щоб в тому ж обсязі підтримувати всіх, хто цього потребує. Рада ВПО, яку очолює Валентина Володимирівна, є консультативним органом і не може приймати рішення чи законодавчо на щось впливати.
Проте наразі стосунки в переселенців з місцевою владою Нової Одеси так добре складаються, що немає сенсу створювати громадську організацію чи йти боротись кудись далі, задля відстоювання своїх інтересів. Однак тут ситуація залежить від кожної окремої громади, деякі ВПО cтворюють власні організації, щоб допомогти своїм.
Переселенці з Миколаївської та Херсонської областей зіштовхуються з великою кількістю труднощів. Втрата рідних місць, обставини, за яких ти вимушений налагоджувати нове життя, стають неабияким психологічним випробуванням. Матеріальні проблеми, пов’язані з пошуками житла та роботи, ці виклики тільки підсилюють.
За три роки з’явилось багато прикладів успішної інтеграції переселенців в нових громадах. Та не всі мають матеріальний та моральний ресурс зосередитись на поточних задачах і почати своє життя з нуля. Люди, які вимушено покинули свій дім, потребують нашої допомоги. Навіть якщо комусь здається, що війна десь далеко і його особисто не стосується.
Марія Шевчук
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
