Художниця Катерина Рудакова малює з дитинства, скільки себе пам’ятає. Спочатку були мистецькі студії, потім художня школа в Дніпрі, де на той момент маленька Катя жила з батьками. Далі була академія у Києві, яка допомогла остаточно визначитись з фахом. Війну Катерина зустріла дорогою з України, коли через роботу їхала до Румунії. Відрядження, яке мало обмежитись двома тижнями, затяглося більше ніж на рік.
Останні десять років Катерина активно їздила на міжнародні пленери. Це такі збори художників, коли вони приїжджають із різних країн та тиждень-другий разом малюють. Такі заходи організовуються для того, щоб автори познайомилися з новим місцем та зобразили його у своїх картинах. На одному з таких пленерів в Бухаресті Катерина познайомилась з місцевою художницею, і цей контакт дуже допоміг їй адаптуватися в новій країні.
«Моя знайома ще до початку війни дивилася на календар і казала: “У вас буде війна, вас буде війна”. Я відмахувалась, мовляв, яка війна в ХХI столітті? Вона у відповідь: “Ні, треба їхати, я організую симпозіум спеціально, приїжджай”. Я намагалася відмовлятися, казала що в мене робота, але 23 лютого зібрала рюкзак і говорю: “Все, виїжджаю”. Взяла речей максимум на два тижні, переважно для малювання, і поїхала. А вже вночі дізнаюся, що Росія на нас напала. Так я й опинилась тут. Я Румунію не обирала, вона сама обрала мене. Особливих складнощів в мене не було, бо я їздила сюди раніше, були якісь знайомі. Плюс румуни відкриті люди, дуже сильно допомагали», – згадує Катерина.
Для жінки одразу знайшлося місце. Спершу це був центр для біженців, потім вона трохи пожила у подруги, згодом у Бухаресті знайшла житло за програмою 50/20. Тут Катерина мешкає ще з однією жінкою, переселенкою з Одеси. Спочатку про творчість мова не йшла. Спершу художниця тільки могла й робити, що цілими днями дивитися новини. Такими стали будні великої кількості українців, що живуть далеко війни. Люди, які залишились вдома, певним чином адаптуються, а на біженців падає додаткова тривога.
Катерина каже, що у неї не було почуття провини, що вона поїхала, покинула країну, бо об’єктивно розуміла, що вдома корисною бути не зможе. Для малювання потрібна спокійна атмосфера, якась стабільність. А в перший час взагалі було незрозуміло, що і як. У серпні художницю запросили на пленер. Починати після довгої перерви було складно, але паралельно в Україні стало трохи легше, з’явилося відчуття, що ми переможемо. І з’явився потяг творити. Так виникла ідея виставки, яка пізніше отримала назву «Парк зруйнованих мрій».
«Буча мене вразила, але це все одно було абстрактно. Адже важко було уявити, що таке можливо. А потім, коли Київ почали вже обстрілювати, почалися блекаути, це вже по-іншому сприймається, бо воно ж твоє, рідне. У цей час у мене майстерня з’явилася, потім сидиш, дивишся новини і з’являється розуміння, як це можна висловити. Я відчуваю війну, але в ній не живу, я її не бачу особисто. За фотографіями та новинами це ж зовсім не те. Я не художник-ілюстратор, хоча є багато хороших авторів у цьому жанрі. Коли люди бачать війну особисто та замальовують її. У мене народилася ідея написати виставку відчуттів. Саме відчуття війни, яке є у мене та в моїх друзів, яке постійно прослизає у розмовах», – говорить Катерина.
Коли картини були готові виникло питання, де їх продемонструвати. Катерина шукала різні варіанти, зокрема, була ідея презентувати роботи в Парижі. Про Бухарест спочатку не думала, хоча й мешкала тут. Адже мови не знала, та й у Румунії своїх художників вистачає. Але так вийшло, що Катерина живе у жінки, яка нещодавно відкрила свою галерею. Художниця попросила дозволу провести виставку, на що господиня із задоволенням погодилася. Так 14 березня жінка презентувала персональну виставку «Парк зруйнованих мрій».
На відкритті були присутні переважно румуни, зокрема художники, які запрошували своїх знайомих, а ті — своїх. Катерина намагалася показати почуття українців, які переживають війну, зсередини. Друзі художниці у Фейсбуці з різних країн писали їй, що вони завдяки цим картинам відчули цю війну, зрозуміли її. Чого вона, в принципі, й домагалася. Катерина сподівається, що завдяки картинам вдалося донести до людей, що таке війна. Тому що співчувати це одне, цього вистачає. А ось відчувати та розуміти – зовсім інше.
«Один колекціонер купив частину робіт для своєї колекції. Просто тут така виставка, що ці картини просто так вдома на стіні не повісиш. Дуже серйозна і важка тема. Я дуже рада, що цей чоловік зацікавився. Сподіваюся що це буде мати продовження. У Європі дуже розвинена система галерей та виставок. У нас, в Україні, немає арт-ринку, як такого. Він починався, але потім війна почалася дев’ять років тому, і з того часу цей напрямок затих. Художнику в Україні можна заробити лише викладанням, чим я, в принципі, там і займалася. А тут навіть дивно, що роботи продаються», – каже Катерина.
Працюючи над картинами, художниця листувалася зі своїми друзями. Вона просила їх описати свої відчуття, викликані війною, щоб голоси українців лунали гучніше. І люди відгукувались, розповідали про наболіле. Одні писали Катерині із зони військових дій, інші сидячи в укритті під обстрілами, треті вдома при свічках… Кожна історія, кожне переживання втілилось в окремий образ, який знайшов відображення на полотні.
У кожного українця є мрії, які зруйнувала війна. Катерина тут теж не стала винятком. Незадовго до повномасштабного вторгнення вона придбала квартиру в будинку, що будується. Думала, буде тепер в неї власне житло, не треба буде мотатися орендованими квартирами. А зараз незрозуміло, чи добудується той будинок, чи ні, і коли це взагалі буде. Однак за останній рік ставлення до матеріальних цінностей стало простішим, на перший план вийшли зовсім інші речі.
«У мене колишній чоловік пішов до армії, багато друзів теж там. І тут з’являються інші пріоритети. Насправді, зламався твій світ. Ти живеш у себе в місті, у тебе постійно якісь виїзди, життя навколо вирує. І тут тираптовопереїжджаєш до іншого міста, іншої країни. Я не можу сказати, що тут погано, але все одно вдома жити краще. Тому що це твоє місто, твої люди. Ти можеш піти до магазину поспілкуватися із продавчинею. Про те, які помідори краще, про погоду, все на світі. Тут цього немає. Друзів бачиш тільки по зв’язку, тому що ви всі розкидані по світу,» – зазначає Катерина.
Жінка згадує одну зі своїх останніх поїздок до України. Коли вона приїхала до Києва, пішла гуляти до парку біля університету Шевченка. Там у жовтні був приліт, а зараз взагалі жодних слідів. Все прибрано, вікна засклені, заклад як новий. Людей довкола досить багато, всі кудись на роботу йдуть, у справах. Коли лунала повітряна тривога, її першою думкою було куди бігти та ховатись. А люди тим часом ходили спокійно, розслаблено, не звертали уваги. До війни, звісно, народу більше було. Але навіть зараз людей дуже багато і це впадає у вічі.
Катерина хотіла б повернутися до України, жити в себе вдома, але при цьому їздити іншими країнами, як це й було раніше. Приїжджати кудись на якийсь час, як гість. Скрізь є свої переваги та недоліки, скрізь працює принцип: «Як ти ставишся до людей, так вони ставляться до тебе». А ось жити їй хочеться все-таки вдома. Катерині подобається Україна, попри всі мінуси, які є в кожній країні. Завжди є що змінювати на краще. Жінка каже, що зараз багато українців пожили в інших державах і побачили, що у нас було багато чого хорошого.
«Мені здається, що Румунія нам дуже близька за духом. У мене тут взагалі відчуття, що я наче вдома живу. Яв Бухаресті, як уКиєві, тільки людей довкола не розумію. Боюся, у мене хтось щось на вулиці спитає, а я не зможу ніяк відповісти, нічим допомогти. А так побут схожий, та сама система транспорту мені зрозуміла. З одного боку місто інше, за тією ж архітектурою зовсім не схоже на Київ. Але по якомусь життєустрою, побутових речах, все як у нас. Нехай тут інша мова, але ментальність дуже схожа. Поки рота не відкриєш, не зрозумієш, українець перед тобою, чи румун. В інших країнах не так», – вважає Катерина.
У Румунії вона знайшла багато переваг, які роблят адаптацію легшою. Зокрема, тут значно простіше з документами. Знайомі Катерини, які зараз мешкають у Німеччині, Франції регулярно бігають оформляти документи, бо постійно щось треба, багато бюрократії. У Румунії одержав тимчасовий захист і ніхто тебе не чіпає. Є програми безкоштовного житла, але з іншого боку, немає регулярних виплат. Однак люди знаходять можливості десь підзаробити, десь знайти допомогу від того ж Червоного Хреста та інших організацій. Це дозволяє не шикуючи жити, облаштовувати свій побут та чекати на перемогу.
Марія Шевчук
