Жіноча доля вітчизняного кінематографу

За дев`ять років свого існування Одеський міжнародний кінофестиваль встиг завоювати популярність як у професійних колах,  так і серед масового глядача. Близько 150 тисяч кінопереглядів під час цієї події – найбільший показник у Східній Європі. ОМКФ-2018 завершив свою роботу 21 липня, однак його обговорення в ЗМІ все ще триває. Авторка цього тексту теж не лишалася осторонь, однак  теми фестивально-кіно-гендерного балансу досі не торкалася. А зробити це варто, бо як зазначали організатори та гості фесту, нинішній рік виявився для ОМКФ надзвичайно «врожайним» на жіночі роботи. Врожайність, звичайно, відносна. З 108 конкурсних фільмів (у різних програмах) 39 були  створені жінками-режисерками. Очільниця фестивалю Вікторія Тігіпко заявила, що пишається  цим фактом. А також тим, що у нещодавно створеній національній Кіноакадемії майже третину місць також посіли жінки (в аналогічних європейських структурах цей показник часто коливається на рівні  «20 і трохи більше» відсотків). Аналізуємо склад журі – жодних претензій, практично свято рівності. І хоча на думку журі кращими фільмами у Міжнародній та Національній програмі стали «чоловічі» проекти, Гран-прі (за голосуванням глядачів) завоювала історія дівчини-неформалки від білоруської режисерки Дар`ї Жук – «Кришталь».

Втім, зараз хотілося б зробити акцент не стільки на цифрах, скільки на тих характерах, які пропонує нам кінематограф. Адже кіно не тільки відображає існуючу «масову свідомість», а й звертає увагу на свіжі тенденції.

Міжнародна програма ОМКФ-2018 запропонувала широкий вибір  жіночих характерів: від вольової жінки-лікарки до балерини-трансгендера, фізично поки що хлопця, який готується до операції зі зміни статі (до речі, бельгієць Віктор Полстер цілком заслужено був відзначений  за кращу акторську роботу у цій ролі).

А які ж ситуації та образи висуває на перший план вітчизняний  кінематограф? Звичайно, тут ми зустрічаємо  такі традиційні архетипи як мила дівчинка-мрійниця, сексуальна бунтарка, віддана мати. В такій типовості немає нічого поганого – за умови прописаного сюжету та вдалої акторської гри. Та ж Марися Нікітюк у своїй  романтичній драмі  «Коли падають дерева» подає цілу добірку жіночих образів – представниць різних поколінь однієї сім`ї.  Хочеться відзначити роботи «акторської дитини», чотирирічної (на момент зйомок) Соні Халаїмової та дуже чуттєвий образ, створений студенткою-актрисою Анастасією Пустовіт (відзначена журі як краща актриса). Фільм вже був відібраний до програми 68-го Берлінале, а попереду в нього не менш цікава фестивальна історія.

Нікон Романченко у стрічці «Тера» подає історію матері, яка розшукує сина , безвісти зниклого у зоні АТО (хоча, на думку деяких глядачів, попередня, короткометражна версія цієї ж історії була більш сконцентрованою та емоційною).

Зустрічаються й дещо несподівані, але цілком живі персонажі. Скажімо, бабусі-подружки, які власноруч намагаються налаштувати телевізор і при цьому на доступному їм рівні жваво обговорють  чутки про технічні новинки та вірус  Petya. Можливо, звучить дещо сексистськи, але повірте, це дуже оптимістична короткометражка «Магнітна буря» Ігоря Ганського, відзначена журі FIPRESCI. Стрічка справді експериментальна: від погляду на героїнь «з точку зору телевізора» до паралельно змонтованих кадрів рекордного парашутного стрибка із стратосфери, адже для немолодих  героїнь боротьба з неслухняною технікою це теж певне подолання себе.

Не зовсім типовий  образ матері і у  кращій короткометражці ОМКФ  — «В радості, тільки в радості» Марини Рощиної. Зовсім молоденька мати-одиначка намагається поєднати виховання дитини з походами на дискотеки та взагалі   особистим життям. Не зовсім «зозуля», але й не «матір-героїня», просто живий, реальний персонаж.

Серед документальних фільмів ОМКФ цього року також перемогла вітчизняна стрічка – «Домашні ігри» Аліси Коваленко. Головна героїня розривається між  професійними перспективами (гра у жіночий футбол) та необхідністю виконувати «типові функції» у родині після смерті матері. Підкреслю ще раз – стрічка документальна, тому режисерка дуже співпереживала  своїй героїні і буквально разом з нею пережила сімейну драму.

Спеціальну відзнаку журі отримала також короткометражка «Зв`язок» Жанни Озірної. У центрі сюжету – автобіографічна історія. Дівчина розлучається із своєю дівчиною та повертається до «типової» родини. Тут немає особливих скандалів і драм, бо сім`я досить толерантна. Але  ми бачимо несподіваний ракурс «зсередини»: не навколишні ставлять питання героїні, а вона  — їм («Що таке, по-вашому, родина?», «Як ви сприймете, що у мене не буде дітей?»). Фільм залишає відчуття психологічної оголеності, крихкості та віри у можливість компромісу між людьми різних поглядів. Сама Жанна назвала свій проект дещо божевільним і подякувала близьким за підтримку.

Загалом з 13 вітчизняних короткометражок, представлених на фестивалі,  над 4 працювали чоловіки режисери, решта – жінки. З п`яти стрічок у Національному повному метрі жінками було зрежисовано 3 фільми, чоловіками – 2 (при цьому приз за кращу режисуру отримала Тоня Ноябрьова з її «Героєм мого часу»). Серед 12 картин з Міжнародної програми українську режисуру представляли «Три з половиною» Дари Гай (копродукція з Індією) та  драмеді Романа Бондарчука «Вулкан» —  цей гідний нащадок українського поетичного кіно вже завоював  «Золотий персик» , Гран-прі на міжнародному фестивалі в Єревані.

Творча група фільму «Вулкан»

Якщо ж говорити про  особливі позаконкурсні покази, то тут слід згадати  феєричний  трагіфарс «Донбас» Сергія Лозниці (краща режисура, номінація «Особливий погляд» на Канському фестивалі). Це безперечно гідні, блискучі фільми, але …

Раніше жінки-режисерки були одиничними персонами. Та ж  шановна Кіра Муратова, яка пішла з життя в червні цього року (на ОМКФ було організовано ретроспективний показ кількох її стрічок).

Складається враження, що у «лихі часи» вітчизняної кіноіндустрії   жінки заселили трохи спустілу нішу, але найбільших успіхів у цій сфері все ж таки досягають чоловіки. Чого не вистачає жінкам з цієї сфери? Таланту чи просто наполегливості  та віри у себе?

В цьому контексті можна лише порадіти за молоду українську режисерку Тоню Ноябрьову. Вона отримала першу фестивальну нагороду за свій повнометражний дебют. «Герой мого часу» —  історія ще одного провінціала, підкорювача столиці. Філософсько-гумористична притча подекуди  переходить у гострий сарказм.  Глядач може впізнати себе у багатьох  ситуаціях : від побутових ( із виносом сміття та зламаним ліфтом)   до екзистенційних ( що таке сучасне мистецтво, і як ми його розуміємо?).

Творча група фільму «Герой мого часу»

«Я завжди мріяла про цей момент, — сказала Тоня на церемонії нагородження. – Особливо, коли не хотіли зрозуміти та підтримати мене та мої проекти. Ці люди є зараз у цій залі. Але я не ображаюся. Підходьте, сфотографуємося!»

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що у сучасному українському кінематографі вистачає жіночих імен, однак до «вищих сходинок» поки добираються одиниці. Останнім часом зростає підтримка держави для вітчизняних фільмів (цього року з держбюджету виділено мільярд гривень), кількість  проектів, які продюсуються одразу кількома країнами. На фестивалях серії А близько трьох десятків українських фільмів завоювали нагороди різного рангу, а такі проекти як «Кіборги» та «Сторожова застава» довели, що українське кіно може бути не лише «фестивальним», а й реально прибутковим. Тому будемо сподіватися, що наші жінки будуть не лише берегинями вітчизняного кінематографу у важкі часи, а й  зараз втримають  завойовані позиції та досягнуть нових вершин.

Наталя Шевчук